— Оленко, ти ж розумієш, що без тебе ніяк не можна! — голос Валентини Сергіївни звучав у слухавці так переконливо, ніби йшлося про порятунок людства.
Олена сиділа в службовому кабінеті аптеки, перебираючи накладні. За вікном мрячив грудневий дощ, перетворюючи місто на сіру пляму.
Вологість проникала навіть сюди, в опалювальне приміщення, змушуючи здригатися під тонким піджаком.
На премію в цьому місяці розраховувати не доводилося — план продажів провалили, а опалення в торговому залі знову зламалося.
— Валентино Сергіївна, я ж пояснювала — в суботу у мене переоцінка…
— Та що ти вигадуєш! — перебила свекруха з таким обуренням, ніби Олена запропонувала скасувати Новий рік. — Андрюшенька, онучок, вже всім сказав, що матуся, як завжди, все організує. Це ж наша сімейна традиція!
Олена прикрила очі, згадуючи минулі свята. Двадцять дві людини за столом у її двокімнатній квартирі.
Сама носиться з підносами, поки гості обговорюють політику і діляться порадами про виховання дітей.
Валентина Сергіївна сидить як королева, приймаючи компліменти за «прекрасну організацію», хоча її внесок — пакетик салату і гучні вказівки.
— А що Тетяна? Може, вона…
— Таня у нас дуже молода, ще недосвідчена. Та й клієнтура у неї — пальчики фарбувати ніколи.
А ти майстриня наша! Пам’ятаєш, як всі минулого разу нахвалювали твій оселедець під шубою?
Оселедець під шубою, який Олена готувала до третьої ночі, бо після роботи ледве доповзла додому.
Вставала о шостій ранку варити курку для інших салатів, терла овочі до мозолів на пальцях.
А потім весь день посміхалася, подаючи страви людям, які сприймали це як належне.
— Так вирішили. Двадцять восьмого грудня, до сьомої вечора. Я вже всіх попередила.
Короткі гудки в трубці. Олена повільно поклала телефон, відчуваючи знайому важкість у грудях.
Двадцять дві людини. Половина зарплати на продукти. Цілі вихідні на приготування. І знову цей божевільний марафон — носити, подавати, прибирати.
Співробітниця Наташа заглянула в кабінет:
— Олено, ти як? Бліда якась.
— Та нічого… Просто свекруха дзвонила. Знову свято у мене організовуватимуть.
— А ти що, хочеш? — Наташа присіла на краєчок стільця. — Чи тобі просто незручно відмовити?
Незручно. Олена замислилася. А коли їй було зручно?
Коли було зручно витрачати останні гроші на чужих далеких родичів? Коли було зручно все свято проводити на кухні, поки інші веселяться?
— Не знаю вже… Я втомилася, Наташо. Дуже втомилася.
— То скажи — не можу і все. Що вони тобі зроблять? В лісі прикопають?
Прикопають. Не фізично, звичайно. Але Андрій образиться. Тетяна промовчить, як завжди.
А Валентина Сергіївна буде скаржитися всім підряд на невдячну Олену, яка руйнує сімейні традиції.
Увечері, в орендованій квартирі, Олена сіла за стіл з аркушем паперу. Написала список продуктів, порахувала суму. Вісім тисяч гривень.
При зарплаті в дев’ятнадцять — майже половина…
А ще потрібно заплатити за квартиру, купити ліки для мами в будинку престарілих, відкласти на літню відпустку, яку вона постійно відкладає на потім.
Телефон ожив — прийшло повідомлення від Андрія: «Мамо, ми з Танею подумали — може, цього разу я допоможу з приготуванням? Тільки ти краще знаєш, що і як…»
Краще знаєш. Олена посміхнулася. Звичайно, краще знає — хто ж іще?
Двадцять сім років вона годувала його, потім годувала його дружину, тепер ще й всю родину годує.
А він «допоможе» — постоїть поруч, запитає, скільки солі додати.
Тієї ночі вона не спала до ранку. Лежала, слухала шум дощу за вікном і думала — а що якщо? Що якщо просто сказати «ні»?
Що якщо перестати бути зручною для всіх і незручною тільки для себе?
До ранку рішення дозріло.
— Андрій, нам потрібно поговорити, — сказала вона, коли син заїхав наступного дня. — Серйозно поговорити.
— Мамо, якщо це про свято, то не хвилюйся. Я ж сказав — допоможу…
— Не буде ніякого свята. У мене. — Олена сіла навпроти сина, склала руки на колінах. — Я більше не можу приймати по двадцять осіб. Не хочу і не буду.
Андрій відкинувся на спинку дивана, розгублено кліпаючи очима:
— Мамо, ти серйозно? Але… але ж завжди у тебе. Традиція…
— Чия традиція, Андрію? Моя? — Олена зробила глибокий вдих. — Я нікого не запрошую. Меню не вибираю. Гостей не знаю більшу половину.
Але чомусь готую я, плачу я, прибираю теж я. А «традиція» належить взагалі Валентині Сергіївні.
— Але мамо… Де ж тоді збиратися? У неї квартира крихітна…
— Ось нехай і подумає, де збиратися. Або нехай кожен сімейний вечір буде у різних людей. Або в кафе сходіть. Варіантів багато — було б бажання шукати.
Син мовчав, явно не знаючи, що сказати. Олена дивилася на нього — свого хлопчика, якого колись вчила говорити «дякую» і «будь ласка».
А тепер він сприймає мамину жертовність як природний хід речей.
— Знаєш, — продовжила вона тихіше, — я сорок сім років живу. З них двадцять сім присвятила тобі.
Сім — твоєму батькові, якому теж все належало. А собі — коли? Коли я жила для себе?
— Мамо, не кажи так… Ти ж… ти ж мама. Це нормально.
— Нормально? — Олена встала, підійшла до вікна. — Нормально витрачати половину зарплати на людей, які навіть спасибі не кажуть?
Нормально все свято проводити на кухні? Нормально засинати від втоми, а прокидатися від дзвінків з новими вимогами?
— Я не знав, що тобі так важко…
— Тому що я мовчала. Тому що боялася здатися поганою матір’ю. Тому що звикла бути зручною для всіх. — Олена повернулася до сина. — Але знаєш що? Я втомилася бути зручною. Дуже втомилася.
Андрій пішов засмучений. Через годину зателефонувала Валентина Сергіївна — голос тремтів від обурення:
— Що це за капризи, Олена? Андрій розповів… Ти що, зовсім розум втратила?
— Я розум якраз знайшла, — спокійно відповіла Олена. — І вирішила ним користуватися.
— Та як ти можеш! Сім’я повинна збиратися! Традиція!
— Валентина Сергіївна, якщо вам потрібна традиція — організуйте самі. У вас є квартира, є руки, є гроші.
— У мене пенсія маленька!
— У мене зарплата не більша за вашу пенсію. І квартира орендована. І кредит за неї я плачу щомісяця.
Олена відчула дивне полегшення від цих слів.
— Якщо хочете зібрати родину — збирайте на свої гроші, у своєму домі, своїми силами.
— Ти… ти невдячна! Після всього, що я для тебе робила!
— Що саме ви для мене робили? — щиро здивувалася Олена. — Командували? Критикували мої салати? Роздавали залишки їжі, ніби це ваша їжа?
Валентина Сергіївна кинула слухавку. Олена сіла в крісло. Тіло стало легшим. Ніби скинула з плечей щось важке, що тягла роками.
Тиждень ніхто не дзвонив. Олена ходила на роботу, купувала продукти тільки для себе, планувала провести свята з книгою і чаєм.
Вперше за багато років не потрібно було складати меню, розраховувати порції, думати, чи поміститься все в холодильник.
Двадцять сьомого грудня прийшла Тетяна. Без дзвінка, без попередження. Сіла на диван, заплакала.
— Олена Василівна, вибачте мене. Я все розумію, але нічого не роблю.
— Таня, що сталося?
— Валентина Сергіївна… Вона мене вже тиждень пиляє. Каже, що я повинна була вас вмовити.
Що це все через мене — молоді, мовляв, старшим не перечать. А я ж бачу, як вам важко! Тільки мовчу, як дурна.
Олена сіла поруч, обійняла дівчинку за плечі:
— Ти не дурна. Ти просто потрапила в систему, де жінка повинна всім догоджати і ні про що не просити.
— Андрій сказав, що ви не хочете бачити сім’ю…
— Я не хочу бути безкоштовною прислугою для сім’ї. Це різні речі. — Олена погладила Таню по волоссю. — Знаєш, ми можемо зустріти Новий рік втрьох. Без натовпу, без стресу. Просто поговорити, посміятися.
— А Валентина Сергіївна?
— Нехай організовує своє свято. З тими, хто готовий готувати, платити і прибирати. Або сидить вдома одна — це її вибір.
Тетяна витерла сльози:
— А знаєте… Вона сьогодні дзвонила тітці Свєті. Просила прийняти у себе. Тітка Свєта відмовилася — сказала, що не потягне фінансово таку юрбу.
Тоді Валентина Сергіївна запропонувала скинутися всім порівну на продукти. Уявляєте? Виявляється, вона навіть не думала, що це дорого!
— Тепер думає, — посміхнулася Олена. — Ніщо так не відкриває очі на реальність, як необхідність самому за неї платити.
Тридцять першого грудня вони зустрічали втрьох — Олена, Андрій і Тетяна.
Стіл був скромний, але затишний. Андрій приніс ігристе, Тетяна — торт, Олена приготувала просту вечерю.
Ніхто не командував, не критикував, не вимагав.
— Мамо, — сказав Андрій, піднімаючи келих, — вибач, що не бачив раніше. Ти маєш право жити для себе.
— За те, щоб усім нам вистачало сміливості говорити «ні», коли це необхідно, — додала Тетяна.
А вранці прийшло повідомлення від Валентини Сергіївни: «Свято провели у Свєти.
Зібрали по дві тисячі з родини. Готували всі разом. Було… непогано. Але без тебе якось незвично».
Олена посміхнулася, видаляючи повідомлення. Нехай звикають робити все без неї.
