— У цій квартирі будемо жити ми! — нахабно заявила Оленка, проходячи по кімнатах. — Тут зробимо дитячу, тут — нашу спальню, а тут вітальню.
— Це моя квартира! — від такої нахабності невістки свекруха почервоніла. — У вас є кімната, там і живіть.
— Ще чого! Не бачите пузо? Дитина повинна жити в нормальних умовах, тому, мамо, доведеться вам з’їхати. Термін вам три тижні!
Катерина Миколаївна навіть проводжати невістку не пішла.
Прийшла сама, сама і піде.
Як тільки двері зачинилися, жінка дістала телефон і зателефонувала синові:
— Єгоре, що відбувається? Чому твоя дружина виганяє мене з дому?
— Мамо, не ображайся, але Оленка права. У неї було важке дитинство, купити квартиру або зняти кращу, я зараз не можу. А у нас скоро буде дитина.
— Чому це має бути моєю проблемою? Твоя сім’я, ти й розбирайся!
— Мамо, квартира дісталася тобі від бабусі. Вона постаралася, а не ти. Ось тому, будь ласка, звільни її!
Катерина Миколаївна просто так здаватися не збиралася.
— Мама дзвонила? — байдуже запитала Оленка у Єгора.
Він весь цей час чекав її на вулиці.
— Так. Просила з тобою поговорити…
— Ти її не слухай, свого треба домагатися. І, якщо доведеться, то й силою.
Єгор дивився на дружину і не впізнавав її…
… — Я не піду до школи! Не піду! — відбивалася Оленка від маминих рук.
Єлизавета не слухала, тягла дитину по землі.
— А я сказала, підеш! Будеш влаштовувати концерти, вдома тебе покараю!
Оленка тихо схлипнула і неохоче попленталася слідом.
Школу дівчинка не любила і не тому, що там потрібно було вчитися, а тільки тому, що її там ніхто не любив.
Однокласники дражнили за старий одяг, некрасивий рюкзак, який дістався від сусідської дівчинки, і навіть за косички, тому що на них не було білих бантиків, як у всіх.
— Хіба бантики найголовніше? — бабуся, як могла, заспокоювала дівчинку і розчісувала її гарне волосся.
— Ні, але вони сказали, що я жебрачка… — плакала дівчинка.
— Хіба це правда? Ти знаєш, хто така жебрачка?
Оленка заперечно похитала головою.
— Це людина без дому і їжі. У тебе немає дому?
— Є, бабусю.
— Ти голодуєш?
— Ні.
— Значить, вони неправильно підібрали слово, бо ти не така.
— І що це означає, бабусю?
— Що не потрібно звертати уваги на слова однокласників. Вони поговорять, побачать, що ти не реагуєш, і відстануть.
Оленка послухала бабусю. На однокласників не звертала уваги, але від цього її не стали дражнити менше.
Навпаки, знущання тільки посилилися.
Тепер Оленці могли намазати стілець клеєм, покласти кнопки або навіть пофарбувати волосся гуашшю.
Дівчинка стійко терпіла, сльози дозволяла собі тільки вдома.
Але через якийсь час і вчителі стали погано ставитися до дівчинки з бідної родини.
Могли занизити бал тільки тому, що дівчинка не обернула підручник обкладинкою або у неї не писала, а шкрябала ручка.
Олена ненавиділа школу. З третього класу вона йшла туди неохоче, намагаючись придумати чергову відмовку.
— Мамо, у мене голова болить, — нила дівчинка.
— Ми вже перевіряли твою голову! — злобно прошипіла жінка і зупинилася посеред вулиці. — Зізнайся, чому не хочеш до школи!
— Мене… Мене ображають, — пискнула Оленка.
— Ображають, дай відсіч! Терпіти таке не можна!
— А бабуся казала…
— Яка різниця, що казала бабуся! — не витримала мама, боляче смикнувши Олену за руку. — Вона жила в інший час, люди були добрішими.
А тепер ти тільки силою зможеш довести щось кривдникам.
Оленка прислухалася. Наступного дня в школі проходив святковий вечір.
Всіх дітей зібрали в актовій залі, там же на лавках вже чекали всі вчителі. Більше нікого в школі не було.
Оленка непомітно вискочила з актової зали, зачинила двері на ключ і про всяк випадок підперла їх лавкою.
Дістала з кишені заздалегідь заготовлені сірники і папірці, підпалила, кинула і швидко вибігла зі школи.
Додому до Оленки вже через кілька годин прийшли сторонні люди, які довго і голосно розмовляли з мамою Оленки, а потім пішли.
— Догралася? — злобно прошипіла мати. — В інтернат тебе відправляють вчитися.
Оленка не знала такого слова і навіть не уявляла, як там буде жити. Але все ж сподівалася, що там зовсім інші діти і вчителі.
Про те, що вона помилялася, вона зрозуміла зовсім скоро. Там виявилося ще гірше…
Оленка закінчила інтернат на трійки, вступила до технікуму на кухаря, аби тільки не повертатися додому.
Мама її не чекала і навіть не відвідувала.
І вона почала жити так, як вважала за потрібне.
До вісімнадцяти років Оленка вже зустрічалася з Єгором, у дев’ятнадцять вийшла за нього заміж, а в двадцять виношувала дитинку під серцем.
Саме тоді вона і сказала чоловікові, щоб вирішував питання з квартирою.
— У твоєї матері трикімнатна. Нехай нам поступиться.
— Олено, а вона куди?
— А мені яке діло? Куди завгодно, хоч на вулицю.
— Так не піде, треба їй натомість щось запропонувати, хоча б твою кімнату.
— Ну добре, нехай забирає.
— Коли підемо домовлятися?
Олена підняла очі на чоловіка. Адже знала, що сам він нічого не зможе вирішити.
Важко зітхнула.
— Зараз. Сама піду, від тебе все одно ніякого толку не буде.
Єгор пішов за нею слідом. Він все чув через відчинене вікно, а потім ще й переконався, коли зателефонувала мама.
Єгор сподівався, що дружина домовиться по-іншому, по-доброму, по-жіночому.
А виявилося все навпаки.
Олена повернулася до свекрухи через три тижні.
Побачила, що та навіть не збирається з’їжджати, і через це мало не влаштувала бійку.
Катерина Миколаївна настільки здивувалася, що навіть не встигла збагнути. А потім, коли невістка пішла, написала на неї заяву.
— Нічого, не хоче по-доброму, ми з нею по-іншому будемо розмовляти, — прошипіла Олена.
— Олено, не забувайся! Це взагалі-то моя мама! — заперечив чоловік, але побачивши недобрий блиск в очах, замовк.
Наступний тиждень для Катерини Миколаївни був нервовим. Олена в помсту розмістила оголошення про оренду квартири з адресою і телефоном.
І жінці весь тиждень дошкуляли сторонні люди.
Тепер Катерина Миколаївна почала переживати не тільки за себе і своє здоров’я, але і за сина…
— Де ти взагалі таку знайшов? — кричала вона на нього. — Як тільки можна було додуматися до такого!
— Мамо, ну в чомусь Олена не права. Що тобі, шкода чи що? Одна в трикімнатній, а ми тулимося, а у нас скоро буде дитина. Хоч би пустила нас до себе.
— Пустила? Та я залізні двері спеціально поставила, щоб тільки вас не бачити і не чути! Я твою Олену боюся! Пом’яни моє слово, і тебе вона доведе!
— Та це у неї через гормони. Вона зазвичай така спокійна.
— Ну-ну.
З цього дня Єгор до матері не ходив, а от Олена все не вгамовувалася.
— Олено, досить! — гримнув чоловік на дружину. — Скільки можна? Ну не хоче вона змінюватися, це її право!
— Ти, значить, хочеш жити в таких умовах?
— Заробимо ми на своє житло, а поки… Ну ось так…
І Олена, на подив усіх, відступилася.
Чоловік з полегшенням видихнув, сподіваючись, що це завершення конфлікту і все з часом забудеться.
Але чим довше вони жили разом, тим більше він переконувався в зворотному.
Дружина могла накинутися на жінку з візочком тільки за те, що та косо подивилася на неї, облаяти сусідів…
Одного разу, після чергової сутички Оленки на вулиці, їй стало зле, поклали до лікарні.
А Єгор залишився сам з сином на два тижні і тоді згадав про маму.
— Що тобі?
— Мамо, я привів онука познайомитися.
— А твоя де?
— Її немає, лікується.
— Точно? — жінка виглянула з квартири, переконалася і пропустила сина з онуком.
Весь вечір бабуся провела з онуком, а потім запропонувала залишити хлопчика у неї.
— Тобі треба працювати, а я на пенсії, догляну, поки Олена не повернеться.
Єгор зрадів, він цього і чекав.
— Не переживай, вона й не дізнається, — немов прочитавши думки сина, заявила мама.
Минуло два тижні, Єгор мав забрати сина вдень, але так і не з’явився, затримали на роботі, як подумала мама.
А ввечері прийшла Олена. Опухлі очі, втомлений вигляд…
— Де Єгор? — запитала вона злобно у свекрухи.
Катерина Миколаївна втиснулася в стіну, боячись навіть поворухнутися.
— На роботі, напевно, затримується.
— Його там не було, я вже дізнавалася!
Катерина Миколаївна дістала телефон і тремтячими руками набрала номер сина. Але відповіді не було.
Свекруха знизала плечима, побачивши розгублений погляд невістки.
— Заходь, чаю вип’ємо, заспокоїшся.
Олена зайшла, сіла за стіл і заплакала.
— Він втік від мене, а я тільки хотіла захистити його, нашу родину…
— Оленко, — Катерина Миколаївна гладила невістку по голові, немов дитину. — Ти неправильні методи вибрала. Можна завжди і все по-доброму вирішити.
Олена не витримала, розповіла про все своє життя і пояснила, чому, на її думку, не можна по-доброму вчиняти.
Катерина Миколаївна все зрозуміла і наступного дня пішла з невісткою до фахівця.
Виявилося, що молода жінка легко піддавалася добрим словам і вмовлянням.
Вона стала спокійнішою, доброю і турботливою, чому була дуже рада свекруха.
Олена з сином залишилися з нею жити, а Єгор так і не повернувся. Він втік і був щасливий.
Не нам його судити, бо у кожного своє щастя.
А дитячі травми дійсно можуть залишити відбиток на все життя… Серйозні травми, а не покарання з відібраним телефоном.
