О п’ятій ранку задзвонив будильник.
Олена відкрила очі. Сергій спав поруч, хроплячи. Вчора ліг пізно — до другої ночі грав у комп’ютерні ігри.
Вона тихо встала, пішла на кухню. Поставила каву, дістала яйця для омлету. Руки рухалися автоматично — нарізати помідори, натерти сир, збити яйця.
Поки готувався омлет, зробила бутерброди, щоб взяти із собою. У клініці ніколи нормально поїсти.
— Ммм, як пахне! — Сергій зайшов на кухню, потягуючись. — Ти чого так рано сьогодні?
— Перевірка. Треба до сьомої бути.
— А сніданок?
— На плиті омлет. Кава в кавоварці.
— Дякую, сонечко. Ти у мене найкраща!
Поцілував у щоку. Сів за стіл, почав їсти.
Олена зібрала сумку, одяглася.
— Я пішла.
— Давай. Вдалого дня! І не забудь ввечері купити молоко.
— Не забуду.
На вулиці мрячив дощ. Олена стояла на зупинці, чекала автобус. Повз проїжджали машини, обдаючи брудом. Добре хоч встигала відскочити.
В автобусі народу було мало — рання година. Сіла біля вікна, притулилася чолом до холодного скла.
На роботі вже була метушня. Головний лікар носився коридорами, роздавав вказівки.
— Олена! Нарешті! Перевірте всі документи в реєстратурі. Картки мають бути в ідеальному порядку!
— Добре, Павло Сергійовичу.
Наступні чотири години Олена розбирала картки, сортувала, підшивала. Спина заніміла, очі сльозилися від дрібного шрифту.
Об одинадцятій прийшла комісія. Важливі люди в костюмах ходили по клініці, заглядали в усі кутки.
Олена посміхалася, відповідала на питання, показувала документи.
— У вас чудова реєстратура, — похвалив перевіряючий. — Рідко такий порядок зустрінеш.
— Дякуємо, намагаємося тримати все упорядковано.
До обіду комісія пішла. Павло Сергійович зібрав персонал.
— Молодці! Пройшли перевірку без зауважень! Олена, окреме спасибі!
Колеги вітали, плескали по плечу. Жінка посміхалася, а всередині була якась порожнеча.
Подумаєш, перевірку пройшли. Вдома все одно ніхто не оцінить.
Телефон завибрував. Сергій.
«Олено, я тут друзів покликав ввечері. У покер пограємо. Приготуй щось до посиденьок. Чіпси там купи, нарізку».
Покликав друзів. Навіть не запитав.
«Сергію, я після подвійної зміни буду. Дуже втомлюся.»
«Ну купи щось готове. У магазині повно нарізок.»
«Гаразд.»
«Ти супер! Люблю!»
Люблю. Цікаво, що він вкладає в це слово?
День тягнувся нескінченно. Пацієнти, телефонні дзвінки, документи. О сьомій вечора змінювачка нарешті прийшла.
— Олено, ти виглядаєш жахливо. Іди додому, відпочивай.
— Ще в магазин треба.
— Навіщо?
— Чоловік гостей покликав. Просив закуску купити.
— І ти підеш? Після такого дня?
— А що робити?
Колега похитала головою.
— Я б послала. Нехай сам купує для своїх друзів все, що забажає.
— У нього руки не заточені під магазин, — сумно пожартувала Олена.
У супермаркеті вона машинально кидала в кошик нарізки, сир, чіпси, горішки. Біля каси побачила ціну — півтори тисячі гривень. Це її заробіток за три зміни.
Вдома вже шуміли. Друзі Сергія — такі ж фрілансери — сиділи за столом, розкладали карти.
— О, господиня прийшла! — Сергій вийшов зустрічати. — Ти купила?
— Так.
— Розумниця! Давай, накривай. Ми вже зачекалися.
Олена виклала покупки на тарілки, розставила на столі. Чоловіки накинулися на їжу.
— Олена, сідай з нами! — покликав Дімка, друг Сергія. — Зіграємо!
— Дякую, я дуже втомилася.
— Та годі! П’ятничний вечір же!
— Субота у мене робоча.
— Кепсько. Сергій, а чого дружина у тебе так багато працює?
— Любить свою роботу, — знизав плечима Сергій. — Я ж не змушую.
Олена мовчки пішла в спальню. Чула, як вони галасують, сміються, сперечаються. Нормальна чоловіча компанія. Відпочивають після трудового тижня.
А який у неї був тиждень?
Шістдесят годин у клініці. Щовечора готування. Прибирання у вихідні. Прання, прасування.
Телефон завибрував. Марина.
«Як справи?»
«Сергій друзів привів. Грають у покер.»
«А ти?»
«У спальні ховаюся.»
«Олено, це не зовсім нормально.»
«Знаю.»
«Поговори з ним.»
«Марно. Він не розуміє.»
«Тоді йди.»
«Куди? У мене навіть на орендовану квартиру грошей немає. Все в загальний бюджет йде.»
«Приїжджай до мене. Поживеш, поки не знайдеш житло.»
«Марино, я не можу. Вісім років разом. Квартира, речі, спільне життя.»
«Спільне? Ти обслуговуєш його вісім років. Це не спільне життя.»
Олена не відповіла. Знала, що подруга права. Але їй було страшно щось змінювати. Звичка сильніша за логіку.
З вітальні долинув вибух сміху. Хтось виграв велику суму.
Олена встала, пішла на кухню за водою. На столі валялися недоїдки, порожні пляшки. Значить завтра їй ще й прибирати.
— Олена, ще пляшок з холодильника принеси! — крикнув Сергій.
Вона дістала з холодильника упаковку, віднесла до вітальні.
— Дякую, кохана! — Сергій чмокнув її в щоку. — Ти у мене справжнє золото!
— Пощастило тобі, Сергію, — сказав Дімка. — Моя б уже скандал влаштувала.
— Моя не така. Вона розуміюча.
Олена повернулася на кухню. Сіла за стіл. “Розуміюча…”
Так, вона все розуміє. Розуміє, що живе з егоїстом. Що витрачає життя на обслуговування людини, яка її не цінує.
Дістала телефон. Відкрила сайт з оголошеннями про оренду житла. Однокімнатні від восьми тисяч. Плюс комунальні. Плюс застава. Мінімум шістнадцять тисяч потрібні одразу, щоб з’їхати.
У неї на картці двадцять. Решта в загальних накопиченнях. Сергій каже, що вони збирають на відпустку. Але кожну відпустку він їде з друзями на риболовлю, а вона сидить вдома.
Телефон задзвонив. Мама.
— Донько, як ти?
— Нормально, мамо.
— Щось голос сумний. З Сергієм посварилися?
— Ні, все добре.
— Бережи чоловіка, Олена. Хороший мужик, працьовитий. Працює, не гуляє.
— Знаю, мамо.
— У наш час таких мало. Терпи, якщо що. Чоловіки, вони як діти. За ними догляд потрібен.
— Мамо, мені сорок років. Я сама вже дитину хочу.
— Ось і народи для Сергія. Він допомагати буде.
— Мамо, він готувати не вміє. Про яку допомогу з дитиною ти кажеш?
— Навчиться він! Батьківський інстинкт прокинеться!
Олена не стала сперечатися. Мама з іншого покоління. Для неї норма — це коли жінка обслуговує чоловіка.
До першої години ночі чоловіки грали. Потім почали розходитися.
— Сергію, дякую за вечір!
— Олені дякуй! Вона таку закуску організувала!
— Пощастило тобі з нею, друже!
Сергій закрив двері, прийшов у спальню. Олена прикинулася, що спить.
— Олено, ти спиш?
Мовчання.
— Я виграв дві тисячі! Завтра в ресторан сходимо, відсвяткуємо!
Мовчання.
— Гаразд, спи. Втомилася, напевно.
Лягає поруч. За хвилину захрапів.
Олена розплющила очі. Дві тисячі виграв. А вона півтори витратила на його гостей.
І в ресторан він її поведе. Яка щедрість. Раз на місяць — ресторан. Решту часу — кухонна рабиня.
Вранці прокинулася від дивного запаху. Щось горить!
Вибігла на кухню. Сергій стояв біля плити, лаявся. На сковорідці диміли чорні вуглинки.
— Що сталося?
— Яєчню хотів зробити. Спеціально, щоб ти поспала подовше. А вона пригоріла!
Олена подивилася на плиту. Вогонь на максимумі. Масла немає. Звичайно, пригорить.
— Сергій, вогонь треба зменшити. І масло додати.
— Звідки я знав би це? Я ж не кухар!
Вона вимкнула плиту, викинула згорілі яйця. Дістала нові.
— Іди, я зроблю.
— Оленко, я хотів як краще. Щоб ти відпочила…
— Дякую за турботу.
Зробила яєчню. Сергій їв, хвалив.
— Смачно! У тебе талант!
— Це яєчня, Сергію. Тут таланту не треба.
— Все одно. У тебе краще виходить.
Після сніданку Олена почала прибирати наслідки вчорашніх посиденьок. Сергій сів за комп’ютер.
— Я швидко проект дороблю, і в ресторан поїдемо.
— Я сьогодні працюю до восьмої.
— Ну після роботи і поїдемо.
— Сергію, я буду втомлена.
— Та годі! Посидимо, відпочинеш. Я ж рідко вожу тебе по ресторанах.
Рідко… Раз на місяць, якщо пощастить.
У клініці день минув спокійно. Народу в суботу мало. Олена навіть встигла нормально пообідати в перерві.
О сьомій подзвонив Сергій.
— Мила, я столик замовив на дев’яту. Встигнеш?
— Постараюся.
— І переодягнися в щось гарне. Це ж пристойне місце.
Гарне. Все її гарне — це дві сукні, куплені років п’ять тому.
Після роботи заїхала додому, переодяглася. Сукня сиділа добре, але було видно, що вона не нова. Сергій чекав у машині.
— Чудово виглядаєш!
— Дякую.
У ресторані він замовив напої, стейки, салати. Розповідав про вчорашню гру, про виграш.
— Уявляєш, у мене було дві пари, а у Дімки тільки одна! Він так психував!
Олена кивала, посміхалася. А в голові калькулятор рахував — вечеря на тисячі дві вийде. А це весь виграш.
— Олено, ти чому сумна?
— Просто втомилася.
— Та годі тобі! Вихідні ж! Розслабся!
— У мене завтра теж робота.
— Знову? Ти ж вчора працювала!
— Графік такий.
— Слухай, може, звільнишся? Я ж нормально заробляю. Проживемо.
— І що я вдома робитиму?
— Відпочивати будеш. Готувати смачно. Домом займатися.
— Тобто те саме, що й зараз, тільки без зарплати?
— Ну а що ти хочеш?
Олена відпила з келиха. Що вона хоче? Щоб чоловік допомагав. Щоб цінував. Щоб бачив у ній людину, а не безкоштовну прислугу.
— Сергію, давай наймемо домробітницю. Ти ж вчора пропонував.
— Це дорого. Десять тисяч на місяць мінімум.
— Ти ж дві за один вечір виграв.
— Це інше! Це мої гроші!
— А на їжу для твоїх друзів — це чиї гроші були?
— Наші спільні.
— Тобто мої теж.
— Олено, не починай. Ми ж добре зараз сидимо.
Добре… Для нього — так. Виграв, в ресторан зводив, борг виконав.
Додому повернулися об одинадцятій. Сергій відразу до комп’ютера — доробляти проект. Олена лягла спати. Завтра о сьомій на роботу.
Вночі прокинулася від спраги. Пішла на кухню. Сергій все ще сидів за комп’ютером, грав.
— Ти ж проект доробляв?
— Вже доробив. Вирішив трохи розслабитися.
— Сергій, вже третя година ночі.
— І що? Завтра неділя.
— У мене робоча неділя.
— Ну це твій вибір. Могла б нормальну роботу знайти.
Нормальну. З графіком п’ять через два. Щоб все встигати — і гроші заробляти, і його обслуговувати.
Олена налила води, випила. Подивилася на чоловіка. Сидить, грає, щасливий. У своєму світі, де все крутиться навколо нього.
— Думаю, нам треба поговорити.
— Давай завтра. Я зайнятий.
— Ми вісім років відкладаємо на завтра.
— Олена, не зараз. Іди спати.
Вона повернулася в спальню. Дістала телефон, написала Марині.
«Можна я завтра до тебе приїду? З речами».
Відповідь прийшла відразу.
«Звичайно! Давно пора!»
Олена подивилася на весільне фото. Потім поклала його в шухляду тумбочки.
Вісім років терпіння. Досить.
Вранці зібрала речі, поки Сергій спав. Небагато — дві валізи. Документи, одяг, особисті речі. Залишила записку на столі.
«Сергій, я йду. Не шукай. Твої руки не пристосовані до сімейного життя. Як і мої — до постійного обслуговування. Будь щасливий. Олена».
Вийшла тихо, не грюкаючи дверима. На вулиці світило сонце. Недільний ранок. Місто прокидалося.
Олена зупинила таксі.
— Куди їдемо?
Дала адресу Марини. Потім подумала і додала:
— Заїдемо по дорозі в магазин. Куплю торт. Будемо святкувати.
— Що святкуємо, якщо не секрет?
— Свободу.
Таксист посміхнувся в дзеркало заднього виду.
— Гарна справа. Свободу завжди треба святкувати.
