Олеся стояла в передпокої, не вірячи своїм вухам. Її свекруха, Світлана Сергіївна, щойно заявила, що квартира покійної бабусі Зої дістанеться не їй, а Олені — дружині молодшого сина.
— Світлано Сергіївна, але ви ж обіцяли, — голос Олесі затремтів від образи. — Ви самі казали: якщо я доглядатиму за бабусею Зоєю до самого кінця, квартира буде наша з Мішею.
Свекруха стиснула губи і відвела погляд. На її обличчі не було ні тіні збентеження — тільки холодна рішучість.
— Обставини змінилися, мила, — вимовила вона. — Ця квартира дістанеться Оленці з Борисом. У них народилася друга дитина, їм вона потрібніша. А ви з Мішею якось переб’єтеся.
— Переб’ємося? — Олеся відчула, як кров приливає до обличчя. — Світлано Сергіївна, я два роки провела біля вашої матері! Два роки виносила судна, робила уколи, готувала протерті супи…
— Ну і що? — свекруха знизала плечима. — Олена теж би доглядала, якби я попросила. Але у неї діти маленькі були, не могла вона. А ти — бездітна, часу повно. Чого тобі коштувало старенькій супчик зварити?
Слово «бездітна» врізалося як ножем. Світлана Сергіївна прекрасно знала, що в Олесі з Мішею вже три роки не виходило завести дитину, і била в найболючіше місце.
— Тобто я два роки витратила даремно? — дівчина насилу стримувала сльози. — А як же ваші обіцянки?
— Мила, — свекруха підійшла ближче, і від її показної ласки стало ще огидніше, — я нічого письмово не обіцяла.
А на словах… Хтозна, що можна сказати. Ти ж доросла жінка, повинна розуміти.
У цей момент вхідні двері відчинилися, і в квартиру увійшла Олена — дружина Борі, молодшого сина Світлани Сергіївни.
Фарбована блондинка в дорогій шубі, вона окинула Олесю презирливим поглядом.
— Мамо, ну що, можна вже речі перевозити? — защебетала вона. — Боря внизу з вантажниками чекає.
— Почекай, Оленко, — Світлана Сергіївна поглянула на невістку. — Тут твоя родичка істерику закатує.
— А, ця? — Олена пирхнула. — Мамо, та що з нею церемонитися? Нехай іде до свого Мішки плакатися. Хоча що з того — він же у нас мамин синочок, проти вас слова не скаже.
— Не смій так говорити про мого чоловіка! — спалахнула Олеся.
— А що, неправда, чи що? — Олена самовдоволено посміхнулася. — Всі знають, що Міша без матусі кроку ступити не може. Ось Боря — інша справа. Справжній чоловік, сам рішення приймає.
— Оленка права, — підтримала невістку Світлана Сергіївна. — Боря у мене молодець, свій бізнес відкрив, двох діточок завів.
А Міша? У тридцять п’ять років все на зарплаті сидить. Навіть дитину дружині зробити не може.
— Світлана Сергіївна! — Олеся задихнулася від обурення. — Як ви можете таке говорити?
— А що? Правду кажу, — свекруха знизала плечима. — Якби у вас діти були, я б ще подумала. А так — який сенс вам квартиру віддавати? Все одно нікому успадковувати буде.
— Це правильно! — підхопила Олена. — У нас Машенька і Сашенька ростуть, їм простір потрібен. А ви з Мішею і в своїй однокімнатці поміститеся. Удвох.
Олеся глибоко зітхнула, намагаючись заспокоїтися. Вона полізла в сумочку і дістала акуратно складені документи.
— Світлано Сергіївна, Олено, — її голос звучав напрочуд спокійно. — Боюся, вам доведеться змінити плани. Ось, ознайомтеся.
— Що це? — свекруха неохоче взяла папери.
— Заповіт бабусі Зої. Вона залишила квартиру мені. Особисто мені, не Міші навіть — мені.
Світлана Сергіївна зблідла, пробігаючи очима рядки. Олена заглянула їй через плече — і скрикнула:
— Не може бути! Це підробка!
— Заповіт завірений нотаріусом, — спокійно відповіла Олеся. — Бабуся Зоя склала його за місяць до того, як пішла з життя.
Вона все розуміла, бачила, що відбувається. І вирішила захистити мене. Від вас.
— Ах ти, змія! — Олена кинулася до Олесі. — Ти обдурила стару! Втерлася в довіру!
— Ні, — Олеся відступила на крок. — Я просто доглядала за нею. А вона це оцінила. На відміну від декого.
— Та як ти смієш! — завила Олена. — Мамо, скажіть їй!
Світлана Сергіївна мовчала, перечитуючи заповіт знову і знову. Нарешті вона підняла очі на невістку:
— Ти… ти спеціально це підлаштувала. Знала, що мати заповіт написала, і мовчала!
— А що я мала зробити? — Олеся знизала плечима. — Розповісти вам, щоб ви почали тиснути на хвору стареньку? Змушувати її переписати заповіт?
— Та я тобі зараз покажу! — Олена замахнулася, але Світлана Сергіївна втримала її.
— Спокійно, Оленко. Ми це так не залишимо. Оскаржимо заповіт. Доведемо, що мати була не в собі.
— Спробуйте, — кивнула Олеся. — У мене є довідки від трьох лікарів про те, що бабуся Зоя була при здоровому глузді і твердій пам’яті. І свідки є — сусіди, медсестра з поліклініки.
— Ах ти, дрянь! — Олена вирвалася з рук свекрухи. — Ти у нас по світу підеш! Боря тебе засудить! У нього зв’язки!
— У вашого Бориса будуть проблеми зі своїм бізнесом, якщо він спробує, — спокійно парирувала Олеся. — Я працюю в податковій, пам’ятаєте? І дещо знаю про його справи.
— Ти… ти шантажувати нас надумала? — Світлана Сергіївна схопилася за серце.
— Ні. Я просто хочу, щоб мене залишили в спокої. Квартира моя за законом. Крапка.
— Міша про це знає? — примружилася свекруха.
— Дізнається, коли прийде з роботи.
— Він тобі цього не пробачить! — тріумфально вигукнула Олена. — Мішка маму обожнює! Він тебе кине!
— Це вже наші з ним справи, — Олеся попрямувала до дверей.
— Стій! — свекруха перегородила їй шлях. — Ти куди?
— Додому. У свою квартиру.
— Це ми ще подивимося, чия вона! — скрикнула Олена. — Мамо, не пускайте її!
— А ви спробуйте мене затримати, — в голосі Олесі з’явилася сила та впевненість. — Я поліцію викличу. За незаконне утримання. І за погрози скажу заодно.
Світлана Сергіївна неохоче відступила. Олеся вийшла на сходовий майданчик, але обернулася:
— І ще, Світлано Сергіївна. Коли будете Міші скаржитися, не забудьте розповісти, як називали його невдахою. І як сміялися над тим, що у нас дітей немає. Впевнена, йому буде цікаво.
— Ти не посмієш! — зблідла свекруха.
— А ось це ми ще подивимося.
Вона спустилася на два поверхи нижче. Біля дверей квартири бабусі Зої — тепер уже її квартири — стояв Боря з двома вантажниками.
— А, нещасна родичка! — посміхнувся він. — Відкривай давай, мені тут ніколи.
— Квартира моя, Боря. За заповітом. Можеш у дружини запитати — вона нагорі, з твоєю мамою.
— Що? — обличчя Бориса витягнулося. — Ти що несеш?
— Правду несу. Забирай вантажників, не ганьбися.
— Та я тебе! — Боря зробив крок до неї, але жінка вже набирала номер на телефоні.
— Поліція? Добрий день. На мене напали…
— Гаразд, гаразд! — Боря відступив. — Але це не кінець! Ми вас з Мішкою так не залишимо!
— Давайте, — Олеся знизала плечима і відчинила двері своїм ключем.
Квартира зустріла її тишею і запахом ліків, який все ще не вивітрився. Олеся пройшла в кімнату, сіла на диван, де ще місяць тому лежала бабуся Зоя.
«Не дай їм себе образити, дівчинко, — згадалися останні слова старенької. — Свєтка зла, Олена жадібна. А ти хороша. Ти заслужила цю квартиру. Документи в тумбочці, пам’ятай».
Задзвонив телефон. Міша.
— Кохана, що відбувається? Мама дзвонить, плаче, каже, що ти її образила…
— Міша, — перебила його дружина. — Приїжджай до квартири бабусі Зої. Нам треба поговорити.
— Але мама сказала…
— Міша. Приїжджай. І виріши нарешті — ти зі мною чи з мамою.
Вона вимкнула телефон. Що буде далі — невідомо. Але одне Олеся знала точно: більше вона не дозволить свекрусі витирати об себе ноги. Досить це терпіти.
У двері застукали. Голос Олени верещав:
— Відчиняй, зміюко! Це наша квартира!
Олеся підійшла до дверей:
— Олена, у мене всі розмови записані на диктофон. І як ви мене ображали, і як погрожували. Ще один вереск — і я запис віднесу куди треба. За погрози і наклеп.
За дверима запала тиша. Потім почулися віддалені кроки і бурмотіння Світлани Сергіївни: «Залиш, Оленко, потім розберемося…»
Олеся повернулася на диван. У сумочці лежав диктофон — вимкнений. Вона й не збиралася нічого записувати. Але блеф спрацював.
Через годину приїхав Міша. Блідий, розгублений. Сів навпроти дружини.
— Олеся… Мама сказала, ти забрала квартиру бабусі?
— Не забрала. Отримала за заповітом. — Вона простягнула йому документи. — Читай.
Міша пробіг очима по тексту. Підвів погляд:
— Чому ти мені не сказала?
— Тому що знала — ти побіжиш до мами. А вона почне тиснути, вимагати відмовитися. Хіба не так?
Міша мовчав. Олеся продовжила:
— Твоя мати два роки обіцяла нам цю квартиру. А потім вирішила віддати її Олені з Борисом.
Тому що у них є діти, а у нас — ні. І знаєш, як вона це пояснила? Що ти невдаха, який навіть дитину дружині зробити не може.
— Мама такого не говорила! — спалахнув Міша.
— Говорила. При Олені. Можеш у неї запитати — вона із задоволенням підтвердить.
Міша опустив голову. Дружина сіла поруч, взяла його за руку:
— Міша, я люблю тебе. Але я більше не можу терпіти приниження від твоєї матері. Вона нас за людей не вважає. Тільки Боря з Оленою для неї — справжні діти.
— Що ти хочеш від мене? — глухо запитав він.
— Щоб ти вибрав. Або ми живемо окремо, своєю сім’єю. Або… Або я піду від тебе, і буду жити тут, у цій квартирі. Одна.
— Ти мені ультиматум ставиш?
— Називай як хочеш. Але я більше не буду жити під каблуком у твоєї матері. Не буду терпіти, як вона мене «бездітною» називає. Як з Оленою наді мною сміється.
Міша довго мовчав. Потім підвів голову:
— А якщо мама образиться? Перестане спілкуватися?
— Міша, тобі тридцять п’ять років. Може, пора перестати боятися, що матуся образиться?
Він здригнувся, наче від удару. Встав, пройшовся по кімнаті. Зупинився біля вікна.
— Знаєш, що сказала мама, коли я йшов? Що ти мене зачарувала. Що нормальна дружина ніколи б не пішла проти свекрухи.
— А нормальна свекруха не стала б відбирати обіцяне, — парирувала вона.
Міша обернувся:
— Гаразд. Давай спробуємо. Жити окремо.
— Правда? — Олеся не одразу повірила своїм вухам.
— Так. Мені теж набридло. Що мама вічно лізе в наше життя. Що Борю ставить за приклад. Що Олена єхидно поводиться.
Олеся кинулася до чоловіка, обійняла його. Він притиснув її до себе:
— Тільки… Давай зробимо ремонт? А то тут все бабусею пахне.
— Звичайно! — розсміялася вона крізь сльози. — Все переробимо. Це ж тепер наш дім.
У двері знову постукали. Обережно, майже боязко.
— Хто там? — крикнув Міша.
— Це я, синку. Відкрий.
Міша подивився на дружину. Олеся кивнула. Він відчинив двері.
Світлана Сергіївна стояла на порозі — вже без Олени, одна. Очі червоні, видно — плакала.
— Міша, синку, ну не можна ж так. Ти рідну матір кидаєш?
— Мамо, я нікого не кидаю, — втомлено відповів Міша. — Просто ми будемо жити окремо. Як усі нормальні сім’ї.
— Це вона тебе навчила! — свекруха тицьнула пальцем в Олесю. — Налаштувала проти матері!
— Мамо, досить. Квартира за законом її. І ми будемо в ній жити.
— А як же Олена з Борею? Їм же ніде…
— У них трикімнатна квартира, мамо. Місця вистачає.
— Але я ж обіцяла…
— А мені ви два роки обіцяли, — втрутилася Олеся. — Світлано Сергіївна, давайте так. Ми не будемо ворушити минуле. Просто кожен залишиться при своєму.
— Ах ти… — свекруха замовкла під поглядом сина. — Міша, ну невже ти дозволиш їй все самій вирішувати?
— Мамо, йди додому, — Міша м’яко, але наполегливо почав виштовхувати матір за двері. — Охолонь. Потім поговоримо.
— Синку! Міша! Ти пошкодуєш! Вона тобі ще покаже своє справжнє обличчя!
Двері зачинилися. Міша притулився до них спиною, видихнув:
— Фух. Вперше в житті мамі перечив.
— І як відчуття? — посміхнулася Олеся.
— Дивні. Але… хороші. Ніби гора з плечей.
Вони обійнялися посеред передпокою. Олеся знала — буде ще багато скандалів, сліз, спроб свекрухи повернути все назад.
Але головне зроблено — Міша вибрав її, свою сім’ю. А квартира… Що ж, спасибі бабусі Зої. Вона виявилася мудрішою за них усіх.
