Аліна в’їхала в будинок першою. У прямому і переносному сенсі.
Вона в’їхала в нього на білій «Кіа», вивантажила дві валізи, кавоварку, свого кота Плюша і впевненість у завтрашньому дні.
Останнє, щоправда, трохи хиталося, як старий стілець із тріснутою ніжкою.
Будинок стояв на пагорбі серед сосен, ніби хтось забув тут дачу мільйонера. Вона взяла його в іпотеку — на себе, зрозуміло. Ігор тоді ще говорив:
— Ти чого одна все на себе оформляєш? Я що, не чоловік тобі?
— Ти мені більше як домашня кішка. Гладкий, ледачий і гучний, — кинула вона, не дивлячись, і в наступну мить пошкодувала. Але не скасувала. Ні слова, ні іпотеки.
Минуло три місяці.
За цей час Ігор не знайшов роботу, але знайшов цікаве хобі: дивитися на будівництво через вікно і критикувати укладання бруківки.
Коли він в черговий раз встав у дверях з чашкою кави і простягнув:
— Ну треба ж, майже двісті тисяч за цю нерівну підлогу…
Аліна розвернулася на підборах і прошипіла:
— Підлога нерівна, як твоя кар’єрна стежка. Але хоча б не пахне лінню.
Він образився. На цілий день. Сидів біля каміна, чесав пузо і гортав «Авіто», не роблячи абсолютно нічого.
Потім з’явилася вона — Ольга Петрівна, свекруха. У повному озброєнні: з контейнером борщу, випещеним поглядом і своїм улюбленим питанням:
— Ну, що ви тут, як у селі? Зручності є? Газ є? А вода у будинку?
Аліна натягнула посмішку, як стару маску з новорічного корпоративчика, і запросила її до кухні-їдальні.
— Чай будете?
— Ні. У мене тиск, я краще борща поп’ю.
— Це було б логічніше, якби борщ був рідким. Але у вас, Ольго Петрівно, швидше борщова броня.
— Ти сварлива, Аліночко. Ти повинна берегти чоловіка, а не шпигувати за ним. Він у нас — людина тонкої душевної організації.
— Він у нас — людина з тонким прошарком між диваном і задом.
Ольга Петрівна зітхнула, ніби все життя терпіла цю жінку, хоча насправді терпіла вона тільки останні два роки. А потім дістала телефон, швидко ткнула в екран і сказала:
— Я тобі переказала гроші. Купиш нормальну шафу, не ось цю з ІКЕА.
Аліна ледь не подавилася:
— Ви мені зараз подарували шафу чи дали в борг з відсотками, як мікрофінансова організація?
— Просто внесла свою лепту. Все-таки я мати твого чоловіка. У будинку має бути і моя участь. Моральна і фінансова.
Ну ось, почалося, — подумала Аліна. Ось так і починається дрібне пекло на землі — з борщу і шафи.
Через два тижні «участь» Ольги Петрівни почала наростати, як пухлина. Вона приїжджала щовихідних, зі своїм пледом, травами, кішками (іноді реальними, іноді в переносному сенсі) і монологами:
— Я тут подумала, якщо вже я вклалася… то, може, гостьову кімнату переробимо під кабінет Ігорю?
Адже йому потрібно відновлюватися. Чоловік без справи — як щука без води.
Аліна все частіше йшла на веранду, палити, хоча кинула п’ять років тому, і подумки рахувала: іпотека — її, ремонт — її, меблі — її, нервовий тик — теж її. І тут ще один нюанс сплив, як забутий оселедець під диваном.
Ольга Петрівна на сімейному обіді сказала:
— Аліна, а ти ж не проти, якщо ми внесемо будинок до реєстру як спільно нажите майно?
— Вибачте, а де ви були, коли ми наживали його? — не зрозуміла Аліна.
— Я переказала гроші. Це юридичний факт. Ігор же твій чоловік. Він має право на частину. А я, як інвестор…
— Який інвестор?! Ви переказали мені на шафу!
— Шафа — це частина будинку. А частина — це частка. Логічно ж?
Ігор мовчав. Жував. Потім сказав:
— Мамо, ти давай повільніше. Я взагалі, Аліно, думав, що будинок — наш.
Аліна кивнула, ніби усвідомила, що розмовляє не з чоловіком, а з диваном. Тільки цей диван умів зраджувати.
— Ага, наш. Коли кредит сплачується з моєї зарплати, меблі купуються з моїх премій, а твоя головна функція — натискати на кнопку «принеси борщ». Спільний, звичайно. Ми прямо корпорація.
— Ти зла стала, Аліна, — сказав Ігор. — Раніше такою не була.
— Раніше ти працював. А тепер ти просто сидиш і рахуєш мої гроші.
Ольга Петрівна встала.
— Ми ще подивимося, хто з нас злий. Я проконсультуюся з юристом.
Аліна посміхнулася.
— Тільки не забудьте взяти з собою борщ. А то без нього у вас ніяка справа не клеїться.
На цьому обід закінчився. Заодно закінчилася і ілюзія «ми — сім’я».
Аліна вперше за довгий час залишилася в будинку одна. Вона вийшла на терасу, сіла на сходинку, обхопила коліна руками і подивилася на ліс. Кіт Плюш тихо потерся об її ногу.
— Ну що, Плюш… Будемо воювати за шафу, чи відразу за будинок?
Кіт промовчав. У нього, на відміну від людей, було почуття такту.
Аліна прокинулася від якогось підозрілого звуку. Це був не кіт, не птахи і навіть не тривожний дзвінок іпотеки в голові. Це був… голос Ігоря.
— …І в суд можна подати. Ти розумієш, це не просто подарунок. Це інвестиція.
І потім, я ж теж в цьому будинку живу, значить, маю право. Мама сказала, це називається «частка в спільно нажитому».
Він говорив по телефону. Стояв на кухні в спідньому з кавунами, пив її каву з її чашки з написом «Я начальник, мені видніше» і при цьому міркував, як би віджати у неї квадратні метри.
— Ти це кому? — запитала вона, входячи на кухню. — Юристу чи відразу рейдерам?
Ігор здригнувся, як кіт на краплях від бліх.
— Аліна, ти чого так лякаєш? Це я просто… консультуюся. З Василем. Він зі мною в армії служив. У нього дружина в ЦНАПі працює.
— Ну якщо дружина в самомі ЦНАПі, тоді звичайно, юридична сила аргументу зашкалює. А що далі?
Запитаєш у таксиста, як продати мені нирку і купити собі «Ланос»?
— Не перекручуй, — буркнув Ігор. — Просто ти поводишся, ніби це все тільки твоє. А ми, значить, хто? Пил під плінтусом?
Аліна вдихнула. Повільно. Дуже повільно. Щоб не кинути в нього нічим.
— Ігор, ти востаннє вкладав гроші в нашу сім’ю, коли приніс додому сирки за акцією. З тих пір ти тільки деградував і бурчав, як старий чайник.
Будинок — мій. Оформили на мене. Оплачений моїми грошима. Іпотека висить на мені. Меблі я вибрала, замовила, розпакувала. А ти вибрав подушку.
— Ну а як же мама? Адже вона допомогла. Ти сама взяла ці гроші!
— Так, переказала. Без договору, без розписки. Просто кинула на картку. Я думала, ви меблі вибрали. А виявляється, частку собі прицілили?
Ігор мовчав. Почав наливати собі каву. І промахнувся повз чашку. Примудрився.
— Не лий окріп на плиту, вона дорожча за тебе, — кинула Аліна і пішла в спальню.
Через п’ять хвилин вона вже сиділа на терасі з ноутбуком і дзвонила Лізі.
— Лізо, ти у мене найчесніша адвокатка в районі. Скажи чесно, чи можуть вони реально відібрати у мене будинок за шафу?
Ліза, юрист з розлучень і кримінальних справ середньої тяжкості, пирхнула в трубку:
— Якщо шафа із золота і підписана «на право передачі у спадок», то ще подумаємо.
А якщо ти все оформила на себе, а бабуся просто кинула тобі на карту кілька тисяч — це як ніби вона пригостила тебе кавою. І вимагає тепер право на кавомашину.
— А якщо Ігор заявить, що це спільно нажите?
— Ти одружена з ним менше трьох років. Будинок куплений до того, як він втратив роботу. Ти платиш іпотеку одна. Документи є.
Він навіть собаці не купив кісточку. На суді він буде виглядати, як бідний родич на весіллі: в костюмі, але без місця за столом.
— Значить, я можу послати їх лісом?
— Ні. Поки можеш — на консультацію до нотаріуса. Потім — до психотерапевта.
Тому що, вибач, але ти зв’язалася з двома юридично підкованими кротами. Вони лізуть в чужу нору і хочуть освітити її люстрою за твій рахунок.
Аліна розсміялася. Вперше за останні дні.
— Ліза, я тебе обожнюю.
— То йди і скажи їм, що все. Кінець балагану. А я поки складу тобі зразок офіційного повідомлення для них.
Нехай думають, що ти серйозна акула, а не просто дівчинка з іпотекою і котом.
І вона пішла. У зал. Війна — справа нелегка, але хтось же повинен виносити сміття — і з дому, і з життя.
Ольга Петрівна приїхала того ж вечора. Увійшла в будинок, ніби їй туди ключ видали.
Кинула шарфик на крісло, подивилася на Аліну з видом, ніби збирається зробити їй укол без анестезії.
— Ну що, Аліночко. Обговоримо нашу ситуацію?
— Обговоримо. Тільки коротко і без шантажу. Гроші за шафу — дар? Або ти хочеш повернути їх і забрати в розстрочку дві полички для білизни?
— Не жартуй. Це серйозно. Я проконсультувалася. У тебе немає розписки. Гроші переказані. Ти їх прийняла. Значить, я маю право на участь у долі цього будинку. А значить, на частку.
Аліна встала. Пішла за папкою. Повернулася і поклала її на стіл.
— Ось, дивіться. Договір іпотеки. Оформлений на мене. Договір купівлі-продажу. Все на мене. Платежі — мої. Комуналка — моя.
У будинку ніхто не прописаний. А ось тут — зразок заяви, якщо хтось ще раз сунеться зі словами «а я маю право».
До юриста я сходила. І тепер до суду готова. Ігор може залишитися. Як гість. На три дні. Потім — валіза, вокзал, мама.
Ігор вийшов з кухні. Весь вечір він ховався, як миша на складі.
— Ти серйозно? — прошепотів він.
— Серйозніше нікуди. Ти мені не чоловік, а орендар з претензіями. Безробітний, але з амбіціями.
Ольга Петрівна стиснула губи. Її обличчя стало таким кислим, що туди можна було занурити рибу і отримати маринований оселедець.
— Ми ще подивимося, чия візьме, — процідила вона.
— Звичайно. Тільки тепер уже не в цьому будинку. Пошукайте собі іншу шафу для інвестицій. І бажано — з прийомом готівки.
І вона провела їх до дверей. Спокійно. Тому що справжня лють — це не істерика. Це крижаний спокій жінки, яка усвідомила, що її більше не використовують.
Того вечора вона дістала пляшку червоного. Не тому що пила від горя. А тому що святкувати свободу теж треба вміти.
Кіт Плюш сів поруч. Він був задоволений. Він відчував, що тепер тут нарешті буде тиша.
Суд виявився тихішим, ніж Аліна очікувала. Ніхто не кричав, не кидав папки, не хапався за серце.
Було навіть прикро: стільки емоцій вкладено, стільки зла накопичено — а все звелося до сухого «у задоволенні позову відмовити».
Ольга Петрівна прийшла в кремовому костюмі. Сиділа, випрямивши спину, дивлячись на Аліну, як на запилену стіну, яка ось-ось впаде.
Поруч Ігор — жалюгідний, схудлий, у піджаку, який, судячи з етикетки, висів у шафі з 2014 року.
Аліна не плакала. Вона просто дивилася в очі судді і говорила факти. Без емоцій. Без істерик. Без «та як вони могли». Просто документи, квитанції, виписки, скріни переказів і їх відсутність.
— Ви стверджуєте, що переказ грошових коштів у розмірі 32 тисячі гривень був зроблений як подарунок? — уточнила суддя, не піднімаючи очей.
— Саме так, Ваша честь, — кивнула Аліна. — Без зазначення мети. Без договору. Без розписок. Просто «на меблі».
— А сторона відповідача стверджує, що це було вкладення в майбутню частку?
— Це вже вони потім додумали. Коли шафа приїхала і сподобалася.
Суддя кивнула, зробила позначку і закрила справу.
— Відмовити. Будинок залишається у власності позивачки. Розлучення зареєстровано. Майнових претензій немає.
Грюкнув молоточок. Аліна не відчула полегшення. Це було… все? Так просто?
Після засідання вони зіткнулися біля виходу. Ольга Петрівна підійшла не як мати колишнього чоловіка, а як людина, яка ось-ось дістане з сумочки отруту і запропонує її з м’ятним льодяником.
— Ти думаєш, перемогла? — процідила вона. — Гроші повертай.
— А ви мені повітря. За моральну шкоду. Дихала вашою злістю.
— Ми ще побачимося.
— Сподіваюся, на вулиці, і щоб між нами було не менше трьох смуг руху.
Ігор мовчав. Він взагалі майже весь час мовчав. Тільки потім, коли Аліна вже сіла в таксі, прийшло повідомлення.
«Вибач. Я не хотів, щоб так вийшло. Просто… я втратив все і не знав, що робити. Можливо, коли-небудь…»
Вона перечитала його. Кілька разів. Посміхнулася. Сумно, але з полегшенням. І видалила.
Увечері вона сиділа на терасі. Кіт Плюш лежав на колінах, муркотів, як генератор спокою.
У келиху — біле, на телефоні — повідомлення від банку: «Надходження зарплати». Все як треба.
Аліна подивилася на захід сонця. На той самий ліс, який тепер був тільки її. Ні Ігоря, ні його мами, ні їхніх претензій.
Вона більше не була заміжня. Не була винна. Не була винна.
Вона була жінкою, яка вийшла із суду не з поразкою, а з чітким усвідомленням: ніхто не має права забирати те, що ти побудувала сама. Ні морально, ні юридично, ні через шафу.
