«Оля, ти де? Мені терміново потрібно піти, приїжджай негайно!»
Повідомлення від Олени з’явилося на екрані телефону о пів на десяту ранку. Ольга відклала чашку з недопитою кавою і потерла перенісся.
Третій раз за тиждень. Третій раз «терміново». Третій раз «негайно».
«Не можу, працюю», – набрала вона у відповідь і повернулася до ноутбука.
Через хвилину телефон знову завибрував.
«Яка робота? Ти ж на віддаленій роботі! Просто закрий ноутбук і приїжджай. Артем із Софією самі, я повинна вийти».
Ольга посміхнулася. Олена і Дмитро обидва сиділи вдома вже півтора року. Він нібито шукав «гідну роботу», вона «займалася дітьми».
На практиці це означало, що чоловік цілими днями гортав якісь форуми, а сестра нескінченно листувалася з подругами і дивилася серіали.
Якби не отримана Дмитром спадщина, то сім’я б голодувала.
«У мене дедлайн через три години. Зателефонуй мамі».
Відповідь прийшла миттєво, немов Олена тримала палець над клавіатурою.
«Мама зайнята! Оля, ну серйозно, що тобі, важко? Ти ж поруч живеш!»
«Не можу», – повторила Ольга. – «Правда зайнята».
Телефон задзвонив. Сестра вирішила перейти до активних дій.
– Оля, ну що за нісенітниця? – Олена навіть не привіталася. – Я ж тебе по-людськи прошу про допомогу!
– А я тобі по-людськи пояснюю: у мене робота.
– Та яка робота? Сидиш вдома за комп’ютером, теж мені, великий трудівник!
Ольга закрила очі. Кожен раз одне й те саме.
– Олена, у мене замовник чекає проект. Якщо я його не здам, мені не заплатять. Якщо мені не заплатять, я не зможу оплатити квартиру. Це зрозуміло?
– Господи, ну подумаєш, один раз затримаєш! Ми – рідня, Оля. Рідня! Ти взагалі розумієш, що це означає?
– Розумію. Але зараз не можу нічим допомогти.
– Значить, не хочеш, – голос сестри став крижаним. – Ось так просто – не хочеш допомогти власній сестрі. Власним племінникам! Яка ж ти егоїстка, Ольга.
– Олена, я…
– Ні, ти послухай мене! Коли мені потрібна допомога – у тебе відразу якісь справи, якісь відмовки! Ми рідні, Оля, а ти не хочеш мені допомагати!
Ольга ледь не розсміялася. За останній місяць вона провела у сестри мінімум десять днів. Годувала дітей, вкладала спати, читала казки, збирала розкидані іграшки.
І щоразу Олена зникала «на пару годин», які перетворювалися на цілий день.
– Олена, мені справді потрібно працювати.
– Виправдання! Суцільні виправдання! Ти вигадуєш якісь неіснуючі справи, аби тільки не допомагати родині!
Ольга натиснула «відбій». Пальці злегка тремтіли від роздратування. Вона глибоко вдихнула, зробила ковток гарячої кави і повернулася до проекту.
Через годину телефон знову ожив. Три пропущені дзвінки від Олени, два повідомлення, одне голосове на чотири хвилини.
Ольга не стала слухати. Вона знала, що там: звинувачення, докори, тиск на жалість.
До вечора повідомлень накопичилося дванадцять штук. Всі – варіації на тему «ми ж сестри, чому ти не хочеш допомагати».
Ольга читала їх із наростаючим відчуттям абсурду. Олена і Дмитро сиділи вдома вдвох, двоє дорослих людей, і при цьому вимагали, щоб сестра, яка працює, кинула все і прибігла няньчити їхніх дітей.
Наступного дня історія повторилася. І через день. І ще через день. Олена дзвонила по три-чотири рази, писала довгі повідомлення, в яких Ольга була «егоїсткою», «безсердечною» і «забула, що таке сім’я».
Дмитро в конфлікт не втручався, просто існував десь на задньому плані.
Ольга перестала відповідати на дзвінки. Просто скидала їх і поверталася до своїх справ. Вона розуміла: якщо піддатися один раз, це ніколи не закінчиться.
У неї було своє життя. Свої плани. Свої мрії, зрештою. І вона не збиралася приносити все це в жертву чиїмось примхам.
У суботу зателефонувала мати.
– Оля, що відбувається? – Валентина Петрівна говорила суворо і осудливо.
– Нічого не відбувається, мамо. Я працюю.
– Олена каже, що ти відмовляєшся допомагати з дітьми.
– Олена каже багато чого. Я не відмовляюся допомагати. Я відмовляюся кидати роботу щоразу, коли їй заманеться кудись піти.
– Оля, вона твоя сестра. Старша сестра. Молодші повинні допомагати старшим, так завжди було.
– Мамо, Олені тридцять років. У неї є чоловік. Вони обоє цілими днями сидять вдома. Чому я повинна няньчити її дітей?
– Тому що ти – родина! – голос матері став різкішим. – Що це за витівки такі? У наш час так не робили! Усі допомагали одне одному, ніхто не відмовляв!
Ольга відкинулася на спинку стільця. За двадцять вісім років вона так і не навчилася сперечатися з матір’ю.
Валентина Петрівна завжди була на боці Олени. Завжди. З самого дитинства. Старша дочка – розумниця, красуня, завжди права. Молодша – так, додаток.
– Мамо, я не збираюся це обговорювати.
– Ось! Ось воно! Ти навіть розмовляти зі мною не хочеш! Виросла, роботу якусь знайшла і думаєш, що тепер можна наплювати на сім’ю?
– Я просто живу своїм життям.
– Твоє життя – це сім’я! Запам’ятай це, Ольго!
Вона запам’ятала. Але висновки зробила відповідні.
Наступні два тижні перетворилися на безперервний кошмар. Олена дзвонила, писала, надсилала фотографії дітей з підписами на кшталт «дивись, як Софія за тобою сумує».
Мати підключалася через день, повторюючи одні й ті ж аргументи про сімейні цінності та обов’язок перед старшими.
Це не могло тривати нескінченно. Ольга розуміла: або вона зламається і повернеться до ролі безкоштовної няні, або їй потрібно щось змінювати. Кардинально.
Пропозиція про роботу в іншому місті прийшла немов на замовлення.
Хороша зарплата, цікавий проект, можливість зростання. І, найголовніше, – сто вісімдесят кілометрів між нею і родиною.
Ольга погодилася того ж дня. Вона збиралася швидко і тихо. Знайшла орендаря для своєї квартири, спакувала речі, купила квитки.
Нікому з рідних не сказала ні слова. Знала: якщо скаже – почнеться такий скандал, що простіше відразу все скасувати.
Олена буде ридати, мати – кричати. А потім її вмовлять залишитися, і все повернеться на свої місця. Ні вже. Досить!
Вона виїхала в середу ранковим потягом. Вранці відправила повідомлення матері і сестрі, що переїжджає.
Телефон вимкнула одразу при відправленні смс. І ввімкнула тільки через добу, коли вже трохи облаштувалася в новій квартирі.
Сорок три пропущених дзвінки. Вісімнадцять повідомлень. П’ять голосових. Насамперед Ольга прослухала голосове від матері.
“Ольга! – Валентина Петрівна практично верещала. – Що ти наробила?! Як ти могла поїхати, нікому не сказавши?! Це… це ж зрада! Негайно повертайся додому!”
Друге було від Олени. Сестра плакала в трубку, перемежовуючи схлипи з обвинуваченнями.
“Як ти могла… кинула нас… діти питають, де тітка Оля… ти нас ненавидиш…”
Ольга дослухала до кінця, потім спокійно видалила всі повідомлення і передзвонила матері.
– Мамо, я в порядку. Влаштувалася на нову роботу, переїхала.
– Повертайся! Негайно повертайся! Ти потрібна родині!
– Ні, мамо. І я залишаюся тут.
– Оля, ти не розумієш! Олені потрібна допомога! Діти…
– Олені потрібно нарешті почати займатися власними дітьми. Або найняти няню. Або попросити Діму відірватися від комп’ютера. Я не зобов’язана постійно допомагати, мамо.
Вона поклала слухавку, не дослухавши обурені крики. А Олена зателефонувала через годину.
– Оля, як ти можеш? Ми ж сестри! Ти повинна бути поруч!
– Я тобі нічого не винна, Оле. Ти – доросла жінка. Розбирайся зі своїм життям сама.
– Але діти…
– Твої діти. Твої і Дімині. Виховуйте їх самі.
– Ти ж знаєш, як мені важко!
– Знаю. Тому й поїхала.
Наступні тижні Ольга звикала до нового життя. Нове місто, новий офіс, нові колеги.
Вона приходила на роботу, займалася цікавими проектами. А ввечері поверталася в тиху квартиру. І ніхто не дзвонив з істериками та вимогами. Дзвінки від рідних поступово зникли.
А через два місяці вона зустріла Максима. Познайомилися на корпоративі, розговорилися, обмінялися номерами.
Він виявився смішним, розумним і абсолютно нормальним. Ніяких драм, ніяких маніпуляцій, ніякого «ти мені винна».
Одного разу Ольга спіймала себе на тому, що посміхається просто так. Без причини. Прокидається вранці і радіє новому дню. А не думає з тугою, скільки повідомлень від сестри накопичилося за ніч.
Через пів року вона сиділа на балконі своєї квартири з чашкою кави. І дивилася на місто, яке вже стало рідним.
Поруч дрімав кіт, підібраний у під’їзді місяць тому. У кухні Максим гримів посудом, готуючи сніданок.
Тільки відстань допомогла їй звільнитися. Сто вісімдесят кілометрів між нею і родиною виявилися найкращими ліками від нахабства і маніпуляцій.
Вона зробила правильний вибір, поїхавши. І нарешті була щаслива…
