— Це ваше місце?
— Ні. Моє трохи далі. Але я все одно б сів сюди, якби ви не заперечували. Тут менше пахне чужою їжею.
— Я не заперечую.
— Дякую. І… вибачте за фразу про їжу. Просто я не дуже люблю поїзди. А особливо запахи в них.
— А я, навпаки, люблю.
— Справді?
— Так. У поїздах завжди здається, що ти їдеш не просто з міста до міста, а з одного «я» до іншого.
— З одного «я» до іншого… Гарно. Ви — поетеса?
— Ні. Просто трохи втомлена. А ви?
— Просто трохи загублений.
Її звали Віра. Йому — уже було все одно, як його звуть, бо він три роки жив не своїм ім’ям.
Не тим, яким його кликала дружина. Точніше — колишня.
А в дорозі це завжди відчувається гостріше.
— Загублений — це не найгірше. Принаймні, це чесно.
— А ви? – спитав він.
— Я — у дорозі. Це зручно, коли не хочеш відповідати прямо.
— Куди їдете?
— До подруги. Вона одружується.
— А ви…?
— Я — ні.
— Я мав на увазі, ви — гість, чи…
— Просто гість. І трошки втеча.
— Від чого?
— Від самої себе, мабуть. Ви не питаєте, чи я не одружена.
— Це б звучало, як дешевий спосіб зав’язати розмову.
— А ви хіба не цим займаєтесь?
— Ні. Я просто… втомився мовчати.
— У вас голос, як у тих, хто звик мовчати: спокійний, розважливий, не дратівливий.
— А у вас очі, як у тих, хто звик дивитися далеко.
— Складно не дивитися далеко, коли все близьке розсипається.
— То, може, воно і не було вашим?
— А що тоді вважати своїм? Людей? Міста? Думки?
— Серце. Якщо воно не тікає — значить, ваше.
— А ви, виходить, тікали.
— Так.
— Від кого?
— Від жінки, яку кохав. І від чоловіка, яким став поруч із нею.
— Чого ж ви хотіли насправді?
— Щоб було тихо. І щоб не було боляче, коли вона мовчить.
— Тиша — теж відповідь.
— Але не завжди правильна.
— У мене колись був хлопець, який говорив багато. Надто багато. Але головного так і не сказав.
— Зрозуміло, чому «був»? – посміхнувся він.
— Я втомилась чекати. Відпустила. Тільки чомусь досі згадую.
— Бо відпускати — це дієслово без закінчення.
— Ви небезпечний.
— Чому?
— Бо ви — занадто чесний для незнайомця.
— А може, я просто більше нікому не можу це сказати.
Перервана бесіда…
— Чай будете? — з’являється провідниця з поглядом, який міг би розганяти хмари.
— А він справжній? — питає Віра.
— В сенсі «справжній»?
— Ну, не з пакетика?
— Дитинко, тут не Прованс. Тут «Принцеса Нурі». Але як заваримо — три дні не заснеш.
— Переконливо. Один мені, будь ласка. Без цукру.
— А вам? — звертається до мого подорожнього майже знайомого.
— А можна два пакетики в одну склянку? Мені треба щось сильніше за моральну підтримку.
— Тоді краще каву. Але каву я вже викинула. Зіпсувалася. Після 2008 року.
Провідниця відходить, залишивши по собі аромат дизелю і долі.
— Ви часто так — з незнайомцями в потягах? — питає він, тримаючи в руках склянку з чаєм, гарячим як перше кохання.
— Ні. Просто тут вайфай не ловить, серіал завис, довелося знайти живу людину.
— Тобто я — запасний варіант? – з посмішкою перезапитує він.
— Запасний — але несподівано ефективний.
— А ви знали, що якщо покласти пляшку з водою між спинками сидінь — вона тримає тепло до ранку?
— Ви — з тих людей, які знають лайфхаки?
— Я — з тих, хто тричі мерз у поїздах і один раз застудив серце.
— Цікава метафора. І чому так вийшло?
— Ну, поетично кажучи, просто закохався не туди.
— Знаєте, я теж маю один лайфхак. Якщо підкласти під голову рюкзак, у якому немає нічого важливого, то можна заснути, не боячись, що тебе обкрадуть.
— Цікаво. А якщо в рюкзаку — тільки надії на краще?
— Тоді краще не засинати.
Вони усміхаються. Обоє — щиро, втомлено, трошки по-дорослому.
— Здається, ми тільки що поділилися найціннішим.
— Рецепт заспокійливого чаю й філософію багажу?
— Самотністю.
Поїзд гуде за вікном, десь у темряві пробігають села з миготливими вікнами.
Світ завмирає на кілька годин, залишаючи тільки цей вагон, цей діалог і двох людей, яким стало небайдуже.
Вона вийшла в тамбур.
— Ви тут? — її голос трохи хрипкий.
— А ви не спите?
— Ні. Цей чай виявився ефективнішим за таблетку мелатоніну.
— Я попереджав. Хочете ще одну дозу — без цукру, з філософією?
— Ні, я просто… побачила, що ви вийшли. І подумала, що ніч не має бути аж такою самотньою.
— Сідайте. Тут холодно, зате чесно.
Вона присіла на вузьку лавку в тамбурі. В темряві його профіль здавався старшим, змученішим, але справжніщим.
— Ви кого зараз залишили вдома?
— А звідки ви знаєте, що я когось залишив?
— З того, як ви мовчите. В цьому є хтось іще.
— Дружина. Ну, колишня. Рік, як розлучені. Але ще три роки до того — вже не разом, просто жили, як сусіди.
— І все ж…
— Все ж серце звикло. А звичка — гірша за кохання. Бо кохання минає. А звичка – ні. Вона постійно болить.
— У мене не було шлюбу. Але була історія. Ми планували життя. А потім я зрозуміла, що планувала його одна.
— І ви втекли?
— Я не тікала. Я просто поїхала в інше місто, в інший університет, в іншу я. І ось тепер — їду знову.
— А що шукаєте тепер?
— Людину, біля якої можна мовчати і не почуватися порожньою.
— Здається, сьогодні у вас це вийшло.
— Тут так холодно.
— О, в мене є ще лайфхак — якщо накинути куртку на двох…
— Ви просто хитрий.
— Ні. Просто більше не хочу мерзнути наодинці.
Він накинув куртку на неї. Вони сиділи так, плечем до плеча, дивилися, як ніч змінюється блідим світанком, і ніхто з них не поспішав повертатися у вагон.
— Якщо я залишуся в тому місті — ви покажете мені, де там є смачна кава?
— Якщо залишитесь — я зварю вам її сама.
Він усміхнувся. Вперше за довгий час — не сумно.
— А якщо я раптом знову загублюсь?
— Тоді я знайду вас. Але вже без потягів.
Потяг наближався до якогось міста.
— Це твоя станція?
— Моя. Але не знаю, чи правильна.
— А моя — за дві зупинки. Але я не певен, що треба їхати далі.
— Хочеш… залишитися тут?
— Хочу залишитися поруч. Хоч на день. Хоч на сніданок.
Віра мовчить. Вітер хапає її волосся, але вона не зважає.
Він чекає. Якось по-дорослому. Без натиску.
Просто стоїть — зі своїм рюкзаком і вчорашньою тишею в очах.
— Я не знаю, що буде. Може, це просто ефект дороги. Ти — спокійний. Я — втомлена. І нам обом хочеться тепла.
— Може. Але хіба це не гарна причина хоча б випити кави разом?
— А якщо я знову втечу?
— Я вже вчився залишати. Можу тепер і спробувати дочекатися.
Вона киває. Просто. Трохи сміється.
— Я знаю одне кафе поруч із вокзалом. Там дуже поганий інтер’єр, зате найкращі сирники в місті.
— Сирники — це офіційна валюта довіри.
— А чай… не з пакетика.
— Тоді я вже люблю це місце.
Вони йдуть поруч, не торкаючись, але вже ближче, ніж годину тому. Люди поспішають повз, зникають у натовпі, а вони — сповільнюються.
Кафе виявилося саме таким, як вона казала: кахлі з 90-х, серветки в пластикових тримачах і власниця з поглядом, який одразу визначає, кому давати найкращий столик, а кого садити ближче до дверей.
Їх посадили біля вікна — ніби між ними вже щось є.
Віра крутила ложечку в чашці, дивлячись, як вершки розтікаються в каві.
— Я не знаю, чому це настільки лякає. Все ж просто: кава, людина навпроти, розмова. Але відчуття — ніби я на краю чогось.
— Бо ти на краю. Я теж. І маю схожі відчуття.
Він торкнувся краю чашки пальцем. Тихо.
— У мене була історія. Ми жили як кімнатні рослини: паралельно, без зіткнень. Ніхто не лаявся. Але й не торкався серцем. Я боявся щось змінити. А потім просто одного ранку прокинувся і пішов. Без скандалу. Просто не витримав цього “ніщо”.
— А я… навпаки. Завжди жила в драмі. Щось ламалось, горіло, вибухало. Потім я втомилась. І почала боятись будь-якого імпульсу. Навіть доброго. Навіть твого.
Він усміхнувся — так, наче розумів усе до останнього слова.
— Давай не обіцяти. Нічого. Навіть завтра. Просто — сьогодні.
— І ще одну каву?
— І сирники. Я ж казав — сирники — валюта довіри.
Вони їли повільно, ніби кожна крихта мала вагу.
Говорили про дитинство, про улюблені фільми, про місця, де ще не були. Вона сміялась його спогадам про армію, він захоплювався тим, як вона жила в гуртожитку з п’ятьма сусідками і не втратила віру в людство.
Час пролітав. Вони вийшли на вулицю, де день вже розгорнув свої плечі. Місто прокидалося, а їм не хотілося розходитись.
— У мене сьогодні ввечері поїзд. Назад.
— Я знаю.
— І я не можу поки що скасувати його.
— І не треба.
— Але…
— Але наступного разу, може, я приїду до тебе. А ще наступного — ти до мене. А потім… хто зна.
— А поки що — пиши. Дзвони.
— Добре, а ти не зникай.
— Ніколи.
Він взяв її руку. Не для поцілунку. Просто тримати. Так, ніби нарешті щось стало на своє місце.
Вони простояли так хвилину. Дві. Мовчки. У теплій тиші ранку, де все ще могло бути. І обов’язково буде.
Через рік інше місто. Інший вокзал.
Вона зустрічає його — вже з валізою в руці.
— Ти справді переїжджаєш?
— Я вже переїхав. Просто нарешті забрав речі.
— У тебе є вже й ключ від нової квартири?
— Є. І другий — твій, якщо хочеш.
Вона усміхається, як тоді в поїзді.
— А чай у нас буде не з пакетика?
— У нас буде потрібний чай. Кава. І сирники. Все, що треба для щастя.
Вони йдуть разом, вже не торкаючись — а тримаючись.
Не за руку. За життя.
