Світлана йшла по торговому центру і думала про те, щоб не забути купити за своїм списком все, що намітила.
Раптом вона ледь не зіткнулася з чоловіком, і тільки хотіла висловити своє невдоволення, як побачила перед собою здивовані очі колишнього однокласника Паші.
— Ось це зустріч! Паша! Це ти? Зі школи не бачилися, треба ж… — сказала вона, розглядаючи змужнілого приятеля, з яким раніше сиділа за однією партою.
— Привіт, як я радий… Не повіриш, я нещодавно думав про тебе. Тобто згадував… — розгублено пробурмотів Паша, з явним захопленням дивлячись на Світлану, — як ти?
— Я нормально. Почекай мене біля входу, зараз докуплю, що потрібно, і поговоримо в сквері. Гаразд? — попросила Свєта, тримаючи повну сумку на плечі.
Він кивнув і зник. А коли вона вийшла через двадцять хвилин на ганок, то побачила Пашу з букетом хризантем.
— Це тобі! — він простягнув їй квіти.
— За що це? — здивувалася Свєта, приймаючи букет і вдихаючи його аромат.
— За все хороше, — відповів Павло і взяв у Свєти важкі сумки.
— І все ж не варто було витрачатися, мені навіть не зручно, — Свєта посміхнулася, і вони пішли до лавки.
— Я нічого не забув. Ти ж стільки для мене доброго зробила, що все життя пам’ятати повинен, — сказав Паша.
Вони сіли і почали згадувати ті важкі для Паші часи. Їхня сім’я складалася з бабусі, якій на той час вже було під вісімдесят років, мами Павлика, жінки з інвалідністю, і самого Паші, учня дев’ятого класу.
— Так, коли матір паралізувало, я вже думав, що й не доучуся в школі, — з сумом згадував Паша, — і якби не твоя допомога, Свєто, то не закінчив би я дев’ятий клас.
А так дотягнула ти мене за вуха, і я хоча б отримав свідоцтво про закінчення дев’ятирічки.
— Так, важко тобі було…
— Жили на бабусину пенсію і мамину допомогу по інвалідності. Батька у мене вже тоді не було…
— Зараз страшно навіть уявити, як ти, дитина, справлявся з двома хворими жінками.
— Ага, і уколи сам навчився робити, і готувати, і у вихідні підробляв уже тоді на будівництві різноробочим. Грошей не вистачало. Матері потрібні були ліки, бабусі — теж. Харчування, одяг… Але зате тепер я цілком самостійна людина.
— Ти вже й тоді був самостійнішим за всіх нас, дітей дев’ятого класу… — підтвердила Свєта, — і всім дівчатам подобався. Ось тільки колись тобі було ніколи думати про побачення, так багато працював і вдома справам не було кінця.
Вони помовчали. А потім Свєта розповіла про те, що вона вивчилася на вчителя початкових класів, обожнює свою роботу.
— А я ось так і не отримав освіти, — сказав Пашка, — став самоучкою. Працюючи на будівництві в бригаді, перейняв майстерність у своїх друзів: мулярів, штукатурів і навіть зварювальників.
Все вмію, ось тільки тепер треба б корочки отримати. Хоча мене і так на будівництві тримають, адже я без шкідливих звичок і працьовитий.
— Пощастило тобі з колективом, так? — запитала Свєта.
— Різні люди в бригаді. Але я тримаюся. Мама перед відходом просила гідно жити, — Пашка зітхнув, — а тепер я один.
Ти б зайшла до мене, подивилася, який у мене гарний будинок, Свєта! Не те, що раніше, коли ти до мене приходила допомагати уроки робити і займалася зі мною годинами.
— Та не знаю навіть… — засоромилася Свєта.
— Пішли, коли ще випаде нагода, коли я тебе зустріну. Я такий радий! Хоч ненадовго, а потім я тебе з сумками проводжу куди треба, — почав вмовляти Паша.
— Та куди треба — додому, все туди ж. Я теж там і живу, де раніше. Якщо пам’ятаєш ще… — посміхнулася Свєта.
— Я все пам’ятаю і ніколи не забував, — відповів Паша і повів Свєту до себе.
Вони увійшли в чистий двір, де бігала невелика собачка.
— Невже Чапка? — зраділа Свєта.
— Вона сама… що їй? Жива і здорова! — розсміявся Пашка, а собака перестала гавкати і почала обнюхувати ноги Свєти.
Коли вони увійшли в будинок, Світлана була вражена чистотою і порядком.
— Неймовірно, я прийшла несподівано, а ти ніби чекав гостей, — здивувалася вона.
— Та ні, нікого не чекав, живу самотньо, а порядок люблю. Так легше і приємніше… Поглянь, як затишно. Найкращі майстри нашої організації робили мені ремонт…
Спочатку у мене не стало бабусі, а в тому ж році за нею і мама пішла. Я тоді вже рік відпрацював офіційно на будівництві. Всі мене жаліли.
І хоча мені було вісімнадцять років, взяли мене хлопці в бригаді на поруки, чи що… — розповідав Пашка, — вирішили насамперед зробити мені ремонт у будинку.
Ти ж пам’ятаєш, як у нас бідно було. Ні на що навіть було шпалери купити… Поки мама хворіла.
— І як же вони все так придумали? — поцікавилася Свєта.
— У вихідні приходили всією бригадою. Матеріали в складчину оформили за низькою ціною з бази. І швидко привели будинок до ладу.
Я, звичайно, теж працював. Сусідка моя, баба Ніна, готувала нам обіди на моє прохання. Весело було.
Підтримали вони мене тоді дуже. Не стільки мені тоді ремонт цей був потрібен, як їхня присутність і участь у моїй долі.
Так і говорили вони: «Тримайся, Пашко, будиночок ми твій підмарафетимо, потім одружишся і будеш щасливою главою сім’ї…
Пашка подивився на Свєту. У неї блищали очі. Вона дивилася на фотографії на стіні. На одній була мати Пашки, на другій – бабуся, а на третій – вона, Свєта, ще зовсім дівчинка, учениця з косою на плечі…
– Ти що це, Паша, мою фотку досі зберігаєш? – Свєта почервоніла.
– А чому б і ні? Ми не тільки сиділи за однією партою, а й дружили. Хіба ти забула? – він подивився їй в очі, і Свєта кивнула.
А потім, похваливши Пашину затишність, порядок і господарність, поспішила йти додому.
— А ти не розповіла про себе? Як твоя сім’я? Батьки, і ти сама… — запитав Паша, проводжаючи Свєту до її будинку в іншому кварталі.
— Все нормально. Батьки ще працюють, я теж в порядку, як бачиш… Працюю, люблю роботу і рада була зустріти тебе.
Ось нам уже по двадцять п’ять, а ніби й не було тих років, коли ми не бачилися… Дякую тобі за квіти, Паша.
Вона втекла до свого під’їзду, Пашка постояв ще трохи, згадуючи, де ж вікна Свєти, а потім побрів додому. Серце його стиснуло тугою. Він бачив, якою красунею стала Свєта.
Не розумів, чому вона досі не заміжня? Напевно, шукає найдостойнішого, і права… Така дівчина, як Свєта, повинна бути щасливою.
Він був і радий, що зустрів її, і нещасний одночасно. Перше шкільне кохання, виявляється, не минуло просто так.
Зустрівши її, він знову відчув, що Світлана – найкраща дівчина в світі. Але він, звичайний роботяга, який збирається вступити на навчання, ніколи не буде предметом її уваги.
Так, хіба що згадати шкільні роки, ось і все. А що їй до його кохання, яке знову палило як вугілля серце? Напевно, сміятися буде, і тільки.
Пашка не міг не думати про Свєту всі наступні дні. Вона стояла перед очима – жіночна, кароока, з густою хвилею волосся, і ніжним поглядом.
А Свєта раз у раз згадувала їхню несподівану зустріч і дивувалася, як змінився Паша.
З хлопчика перетворився на чоловіка – сильного, впевненого в собі, працьовитого. Адже тоді він часто пропускав школу через хворобу матері. Коли її паралізувало, хлопчикові доводилося дуже важко.
Він доглядав за нею, і в школі вчителі жаліли його, не викликали до дошки, ставили за контрольні трійки. Світлана стала з ним займатися вдома, щоб він не дуже відставав.
«Треба ж, не забув моєї допомоги, – дивувалася вона, міняючи у вазі з його квітами воду, – ось він весь такий, Пашка – турботливий, справжня кам’яна стіна. Пощастить його дружині, яку він кохатиме…»
— Донько, ти чого якась сумна останнім часом? — запитала мати Свєту. І та розповіла їй про зустріч з Пашею.
— Може, йому знову потрібна твоя допомога? — припустила мати, — йому б вступити до технікуму треба. Допоможи і цього разу. Хоча б з мовою. Ти ж вчителька…
Світлана помовчала. Але коли у вихідний побачила під своїми вікнами Пашу, то здивувалася.
— Ти що тут робиш? — вона вибігла на вулицю, — невже мене чекаєш за старою пам’яттю?
— Тебе. А кого ж іще? — Паша дістав з-за спини свіжий букет.
— Так хризантеми ж ще стоять, Паша… — посміхнулася Свєта.
— А тепер троянди ще будуть. І мені потрібна твоя допомога… Я повинен підготуватися до вступу.
— Ви з моєю мамою немов домовилися, — засміялася Свєта, — ну, звичайно, допоможу на рівні своєї підготовки. Сподіваюся, тобі підійде?
Вони почали займатися і через два тижні Пашка вже згадав всі правила української мови і писав вже красивіше і розбірливіше.
— Повір, після кельми ручку тримати так незвично… Але ніби справляюся… — посміхався він Свєті, а в кінці серпня вже був зарахований студентом до будівельного технікуму.
Свєта раділа успіхам Паші, як вчитель і подруга. Вони тепер часто зустрічалися.
Спочатку вона допомагала йому в навчанні, а потім він і сам чудово справлявся і успішно складав заліки.
— Ось ти і справляєшся добре. Моя допомога тобі вже не потрібна, — якось сказала йому Свєта.
— Ну, ні. Тягни мене до кінця! Будь ласка… — Паша благально дивився на неї, і вона розсміялася.
— Пашко, ми ж не в школі!
— Свєта, ти — мій стимул у навчанні. Так було і буде завжди. Виходить…
Він помовчав і додав:
— А ще я не тільки в навчанні без тебе не можу. А взагалі — вийди за мене заміж… Адже я завжди тільки про тебе і думав. Так ти мене зі школи зачарувала…
Світлана обійняла його і відчула биття його серця: так воно гуркотіло в її грудях.
Незабаром вони одружилися. Паша буквально носив свою дружину на руках.
Він закінчив технікум, через рік став керувати бригадою, і жила молода сім’я, не знаючи нужди. У них народилися сини.
Мати Свєти дуже любила онуків і обожнювала зятя, вважаючи, що її дочці пощастило з таким турботливим і люблячим чоловіком.
— Найсильніше кохання, воно з дитинства, — говорила мати, — ви зріднилися ще звідти. І нехай все у вас буде добре. Паша гідний щастя. Хлопчик так довго до нього йшов. І ти не підведи його, донечко…
Свєта на її слова посміхалася і дивилася на своїх синів — копії батька, обоє!
