– Ось, спеціально для вас приготувала, – Наталя поставила перед свекрухою тарілку з пиріжками.
Тамара Іванівна примружилася, ніби в цих пиріжках ховалася таємна загроза.
– Це що, з капустою?
– Так. Ви ж любите…
– Люблю? Хто тобі сказав, що люблю? – свекруха надламала пиріжок, заглянула всередину. – Ну… хоч щось хороше від тебе за ці роки.
Наталя відчула, як всередині стискається щось болісне. Знову. Здається, скільки б вона не старалася, результату немає.
Олексій, її чоловік, сидів за столом з видом людини, якої це не стосується. Як завжди.
– Мамо, – пробурмотів він. – Ну навіщо ти так?
– А що я такого сказала? – свекруха відкусила шматочок, пожувала. – Пиріжки нормальні. Їстівні.
– Нормальні… – глухо повторила Наталя. – Чудово.
Вона перевела погляд на Олексія. Він ледь помітно знизав плечима.
«Розбирайтеся самі» – це читалося у нього на обличчі.
Наталя зробила глибокий вдих.
– Чай налити?
– Тільки не з пакетиків! – одразу ж відреагувала Тамара Іванівна.
– Звичайно. Заварний. Як ви любите.
Свекруха подивилася з-під лоба, ніби шукала підступ.
– У тебе цукор є звичайний, чи знову цей… як його…
– Тростинний.
– О! – Тамара Іванівна закотила очі. – Ось це модна мода! Ми все життя пили зі звичайним цукром, і нічого!
Наталя міцно стиснула пальці на чайнику.
– Звичайний теж є.
– Тоді насип його.
Вона поставила перед нею чашку.
– Олексій, а ти чого сидиш? – раптом гукнула свекруха. – Їж, поки гаряче!
Олексій нарешті відірвався від телефону, взяв пиріжок.
– Угу. Дякую.
– Ой, а твоя наречена хоч раз «дякую» сказала? – свекруха пронизала поглядом Наталю.
– За що? – Наталя підняла брову.
– Ну, за все. За доброту, за терпіння… – Тамара Іванівна голосно зітхнула. – Живеш у моїй родині, а подяки жодного разу не чула.
Це було вже занадто.
– Ви хочете, щоб я подякувала вам за ваші… коментарі?
Свекруха відклала пиріжок, схрестила руки на грудях.
– Бачиш, Льоша, яка в тебе дружина? – звернулася вона до сина. – Навіть доброго слова не скаже.
Наталя повернулася до чоловіка.
– Олексію?
Він знову знизав плечима.
– Та ви вже сто разів сварилися, – пробурмотів він. – Можна хоч раз просто спокійно поїсти?
Наталя відчула, як у грудях спалахує злість.
– Смачного, – кинула вона і підвелася з-за столу.
Вона взяла пальто, натягнула чоботи і вже виходила у передпокій, коли почула те, що змусило її завмерти.
Глухий голос свекрухи, сповнений давньої образи:
– Я цю фразу їй ніколи не пробачу.
Наталя завмерла, не дихаючи.
Фразу? Яку фразу?
***
Біля під’їзду стояла Валентина Петрівна – сусідка Тамари Іванівни. Вона годувала голубів, зосереджено ламаючи шматочок хліба.
– Ой, Наталонько! – махнула рукою, побачивши її. – А ти чого така похмура?
Наталя завагалася. А що, якщо…
– Валентино Петрівно, – обережно почала вона. – Ви, бува, не знаєте, на що так ображена Тамара Іванівна?
Сусідка пирхнула:
– Ну, якщо почнемо перераховувати, до ранку не закінчимо!
– Вона сказала, що «ніколи не пробачить мені одну фразу».
Валентина Петрівна нахмурилася.
– Одну фразу? – замислилася вона. – Зачекай, зачекай…
Вона клацнула пальцями.
– То, може, це та історія?
– Яка?
– Ну, пам’ятаєш, на весіллі…
– На весіллі? – Наталя розгубилася. – Це ж було десять років тому!
– Ой, люба, деякі люди все життя одне й те саме в голові носять! Я ось пам’ятаю, як ти тоді сказала їй… ну як же…
Вона примружилася, згадуючи.
– О! Точно. «Ви у нас прямо як королева!»
Наталя завмерла.
– І що?
– А те, що Тамара Іванівна все життя вважала себе «робочою жінкою», – сусідка знизала плечима. – Вона тоді ходила така похмура, весь час бурчала:
«Я чесно працювала, а вони мене за дурну записали, яка все має й нічого не вміє!»
Наталя втупилася на неї, намагаючись усвідомити сказане.
– Зачекайте… – прошепотіла вона. – Але ж це був комплімент.
Сусідка похитала головою:
– У кожного свої рани, Наталонько.
***
– Льоша, ти не повіриш! – Наталя влетіла в квартиру, скидаючи пальто.
Олексій ліниво обернувся з дивана, тримаючи в руках пульт від телевізора.
– Чого так на емоціях?
– Я знаю, чому твоя мама мене ненавидить.
– О, ну це цікаво, – пирхнув Олексій, відклавши пульт. – Давай, здивуй мене.
– Пам’ятаєш наше весілля?
– У загальних рисах.
– Отож. Я тоді сказала їй: «Ви у нас просто як королева».
Олексій моргнув.
– І?..
– І вона вирішила, що це знущання.
Чоловік здивовано підняв брови.
– Зачекай. Вона що, серйозно образилася на таку дрібницю?
– Це для неї не дрібниці, Льошо, – Наталя нервово провела рукою по волоссю. – Вона завжди вважала себе «простою працьовитою жінкою», а тут я, розумієш, «королевою» її назвала.
Олексій сів рівніше.
– Стривай… – пробурмотів він. – Це було десять років тому.
– Так!
– Але ж вона тоді…
Він раптом замовк.
– Що?
Олексій нахмурився.
– Я пам’ятаю, що вона того дня справді була якоюсь дивною. То посміхалася, то хмурилася, а потім взагалі зникла зі свята на пару годин.
– Бачиш? – Наталя підняла руки. – Ось воно!
Чоловік задумливо почухав підборіддя.
– Стоп. І ти хочеш сказати, що весь цей час вона мене шпигала через цю фразу?
– Виходить, так.
Олексій видихнув, важко відкинувшись назад.
– Ну, це маячня…
– Ні, Льоша, це не маячня. Я стільки років терпіла, не розуміючи, у чому моя вина! Але тепер я знаю!
Вона різко встала, схопила пальто.
– Ти куди? – нахмурився Олексій.
– До твоєї мами. Досить мовчати.
Тамара Іванівна відчинила двері й примружилася.
– Ти чого прийшла?
Наталя відчула, як усередині закипає злість.
– Нам треба поговорити.
– Знову з претензіями? – свекруха склала руки на грудях.
– Ні. Цього разу – по справі.
Вона зайшла до квартири, навіть не дочекавшись запрошення. Пройшлася кухнею, де ще витав легкий запах свіжозвареного супу.
– Довго ж ви злилися на мене, – спокійно сказала Наталя, повертаючись до свекрухи. – Десять років.
Тамара Іванівна підняла брови.
– Чого це ти раптом?
– Я знаю, за що. Тільки сьогодні дізналась.
Свекруха напружилася.
– Ану, здивуй мене.
– Це через ту фразу. На весіллі.
Тамара Іванівна не моргнула.
– Ви тоді подумали, що я сміюся над вами, – продовжувала Наталя. – Але я справді намагалася зробити вам комплімент.
– Комплімент? – свекруха посміхнулася. – Який же це комплімент?
– Звичайний. Я ніколи не хотіла вас принизити. Ви виглядали шикарно, а я просто висловила своє захоплення.
Тамара Іванівна мовчала.
– Але ви все перекрутили, – Наталя зробила крок ближче. – Ви вирішили, що я хотіла вас висміяти, і стільки років мстилися мені за неіснуючу образу.
Обличчя свекрухи здригнулося.
– Ти… справді так сказала? Не знущаючись?
– Звичайно. Мені навіть на думку не спадало, що ви могли це зрозуміти інакше.
Мовчання. Воно тягнулося болісно довго. Свекруха раптом сіла на стілець і потерла обличчя долонями.
– Стільки років… – тихо сказала вона. – Стільки років я думала, що ти…
Вона похитала головою.
Наталя завмерла. Вперше за десять років вона побачила свою свекруху не уїдливою, не саркастичною, а розгубленою.
– Адже я… – Тамара Іванівна подивилася на неї, і Наталя раптом побачила в її очах не злість, не уїдливість, а… сором?
– Ви стільки років ненавиділи мене даремно.
Свекруха зітхнула, ніби тягар звалився з плечей.
– Виходить, що… так.
Тамара Іванівна сиділа мовчки. Вона не звинувачувала, не виправдовувалася, не язикувала. Просто дивилася в одну точку.
Наталя несподівано відчула, що… гнів відходить. Залишилася лише втома.
– Я стільки років… – свекруха похитала головою. – Боже, яка ж я…
– Ви звичайна людина, – лагідно сказала Наталя. – Просто зі своїми образами.
Тамара Іванівна підвела на неї погляд.
– Ти не злишся?
– Ні, – Наталя знизала плечима. – Я втомилася злитися.
Свекруха кивнула, поправила поділ халата.
Мовчання розтягнулося, але цього разу воно не було важким.
Нарешті Тамара Іванівна сказала:
– Залишся на чай.
Наталя злегка здивувалася.
– Ви впевнені?
– Кажу ж, – свекруха знизала плечима. – Залишся.
Вона підвелася, підійшла до шафки, дістала чашки.
– У мене тут печиво є. Але просте, не королівське.
Наталя мимоволі посміхнулася. Вперше за стільки років між ними щось змінилося.
