– Ось візьму і буду щасливою! — сказала вголос Тетяна, стоячи біля чайника, що закипав. — Прямо зараз.
Була п’ята година ранку, всі спали. Спав чоловік, розкинувшись від спеки на маленькому незручному ліжку.
Спала дочка, яка посварилася з чоловіком і приїхала з дитиною. Спала свекруха, яка з’явилася в гості без попередження, втім, як завжди.
Спав брат-студент на розкладачці в кухні. Спав величезний рудий кіт Барсик, якого мама Тетяни привезла на час, і він живе у них вже рік…
П’ята ранку, Таня задумливо п’є свіжозаварену каву і дивиться у вікно.
Десь під’їжджає сонний трамвай, на зупинці стоять перші не виспані пасажири, двірники в помаранчевих жилетках, немов працьовиті мурахи, метуть асфальт, вжих-вжих-вжих.
Машинки таксі їдуть з ранніми пташками — пасажирами, всі зайняті справою, а Таня… Таня раптом вирішила бути щасливою.
Вона взяла ноутбук, пробралася на лоджію, заварила собі ще кави, до речі, Таня любить мелену каву, але вони на всьому економлять, і доводиться пити цю… Хоча…
Луїза Федорівна, мама Олега, чоловіка Тетяни, не може пити розчинну каву, у неї трапляється страшний напад головного болю.
А без кави жінка не може, тому доводиться завжди тримати про запас для мами каву мелену.
Відчуваючи себе злочинницею, Таня прокралася навшпиньки в кухню і тихонько увімкнула плиту, вона зварила каву.
Божественний напій, запах поплив по всій невеликій квартирці, Таня поклала в чашку паличку кориці, до речі, свекруха терпіти не може корицю, а Таня любить…
Схопила зефірку, яку відклала для онуки, бо онука дуже любить зефір, але Таня теж його любить, і там ще три штучки залишиться, і тихенько прокралася назад на лоджію, поширюючи божественний, запаморочливий запах навколо себе.
Таня п’є каву і в блаженстві закриває очі, яке щастя… Яке диво, що думка стати щасливою прийшла Тетянці саме зараз, а не колись там…
Таня відкрила ноутбук, тааак… О, треба написати Глібу, зятю. Відсуваємо ноутбук убік і беремо телефон, шепоче собі тихо Тетяна, вона ніби керує собою, вчить себе бути щасливою.
Таня пише Глібу, без привітань, без ввічливості, що якщо сьогодні до обіду він не вирішить всі питання зі своєю сім’єю, то її (сім’ю тобто) більше не побачить.
Тетяна знає, навіщо приїхала дочка, тому що в гості знову з’явилися мама і сестричка Гліба. Ні-ні, люди вони хороші, ще б пак…
Тільки це нестерпно, коли дві тітки сидять і коментують всі твої дії, дії твоєї дитини, а потім ніби жартома розповідають всім родичам і знайомим, яка дурненька у Гліба дружина. Вона не так робить сирники, не так варить борщ, виховує дитину, пере, прасує тощо.
Візити стають все частішими, дочка все частіше приїжджає до батьків, Тані це набридло.
У грубій формі вона написала зятю все, що думає про цю ситуацію, і приказово попросила вирішити цю проблему негайно, а то…
Таня відклала телефон, відпила кави, відкусила зефірку, мммм… Щось хвилююче, а що таке? Ах так…
Таня вирішила бути щасливою прямо зараз, з цього чудового ранку. Хто наступний під роздачу потрапляє? Ааа, так…
Таня обережно підкралася до шафки на лоджії, хихикаючи, витягла пачку зі схованки, взяла одну, запалила, із задоволенням затягнулася, кааайф.
А то, коли приїжджає мама чоловіка, палити не можна, що вона подумає, і при онучці не можна, ганьба, і при браті-студенті, розповість мамі, мама буде плакати і переживати…
Таня любить вранці це все робити з кавою і зефіркою або шматочком шоколадки, коли нікого немає поруч.
Тільки це не вдається останнім часом. А вдень вона не палить, не хоче. Не подобається, що від одягу і від волосся смердить. Вранці, вдома, мммм, багаторічний ритуал.
Але ось, на жаль, не так часто вдається його провести. Знову повний будинок народу, тааак, геть погані думки, Таня вирішила бути щасливою…
– О, Тетяно, ти що робиш? – Таня обернулася і побачила сонного, розпатланого брата, він стояв у трусах і чесав одну ногу іншою. Таня зітхнула.
– Та, розслабляюсь, а ще п’ю каву і їм зефір.
– Ти чого така зла?
– А ти чого підскочив ні світ ні зоря?
– Так мені ж на електричку треба, ти обіцяла мене відвезти, мамі, між іншим, і це… Мене треба нагодувати, напевно.
– Скільки тобі років?
– Дев’ятнадцять, ось так, сестричко.
У Тані з братом була колосальна різниця у віці, просто величезна. Мати весь час перекладала виховання брата на плечі Тані, мовляв, ти доросла, повинна допомагати.
І Таня тягнула цю лямку, як там бабуся казала? Хто везе, на тому і їдуть? Ось Таня і везла. Але все, досить.
– Слухай, а з якої причини ти не можеш жити в гуртожитку?
– Так ви ж з мамою самі не дозволили, – здивовано сказав брат.
– Хто не дозволив? Я не дозволила?
– Ну так, мама так і сказала, що Таня проти, мовляв, що ти там будеш блукати по гуртожитках, коли сестра живе в…
– Тааак, ну а ти сам що думаєш?
– Я за гуртожиток, я що, малюк під наглядом бути? Мені теж особисте життя потрібне…
– І мені…
– І тттобі, — запнувся брат.
Звичайно, в дев’ятнадцять років всі, хто старше тридцяти, здаються мамонтами, про яке особисте життя може говорити сестра? — дай і мені пару ковточків зробити.
– Руки прибрав, марш на кухню, одягни штани і приготуй собі сніданок сам…
– Ну Тааань, ну блін.
– Геть, — зашипіла Таня.
Через кілька хвилин з кухні на лоджію потягнуло запахом смажених яєць.
– Будеш яєчню? — шепоче брат, висунувшисьз із кухонного вікна.
– Буду.
– Сиди, я зараз принесу.
Брат вилазить прямо з вікна на лоджію, приносить яєчню, вони їдять і хихикають, поглядаючи на двері.
Коли ж він виріс, думає Таня, ось мені і напарник, вже не дитина, а доросла людина.
– Гаразд, давай збиратися, малий, відвезу тебе.
– Тань, мені скоро двадцять, досить трястися за мене, вже таксі викличу.
– Серйозно?
– Ну.
Як виріс, ось дива, і все в один день, спочатку Таня вирішила бути щасливою, а потім брат різко став дорослим.
Вона провела брата, задумливо сіла на стілець. Прилетіло повідомлення на телефон, брат писав спасибі за те, що у нього така крута сестра. Таня послала йому смайлик із сердечком у відповідь.
Прокинулася дочка, незадоволена і зла, почала збирати онуку в садок, смикати її.
– Що ти її смикаєш?
– Не слухає, спить стоїть. Та стій ти.
– Знаєш що, моя дорога, своє невдоволення своїм сімейним життям виливай, будь ласка, на свого чоловіка, який не може вгамувати цих баб, але ніяк не на мене і мою онуку. Софа, йди сюди.
І ще, це останній раз, коли ти прибігаєш сюди в пошуках порятунку зі своєї, я ще раз підкреслю, своєї квартири.
Або ви розходитеся, твій дорогоцінний збирає свої манатки і йде слідом за мамою і сестрою, а ти спокійно живеш із Софою на своїй території, або щоб більше тебе тут з такого приводу не було.
– Ах так?
– Так, абсолютно так, я не доїдала, не носила красивих речей, ми з батьком не їздили відпочивати, щоб накопичити тобі на квартиру.
А ти віддаєш її в користування якимось лівим тіткам і біжиш сюди? Продай тоді її, переїжджай і живи тут.
– Але, мамо!
– Я все сказала. Сльози, істерики, образи залиш при собі, або вирішуєш до вечора ти свою проблему, або вирішу я по-своєму.
– Що за крики з ранку, що за квартира. У мене з ранку вже мігрень. Софа, Софа, навіщо ти так голосно смієшся?
– Луїза Федорівна, а як, на вашу думку, повинна сміятися трирічна дитина, прикривши рот долонею?
– Так, саме так, ви знаєте, як у моїй родині за це б…
– Знаю, знаю, ваш тато-конюх зробив би сувору догану вашій мамі-доярці, а потім вони б пішли в кабінет і там довго обговорювали б способи виховання дітей.
– Що? Що? Та як ти смієш, грубіянко, нахаба! Олеже…
– Не чіпайте Олега, у нього сьогодні вихідний, нехай виспиться, я вам квиток по інтернету купила.
– Який квиток?
– На поїзд, звичайно, літак я не потягну, ви ж сьогодні додому їдете?
– Що? Що? Ти… ти мене виганяєш? Невдячна хамка.
– Не виганяю, а кажу, що вам час додому… Стій, — Тетяна гримнула на дочку, яка хотіла тихо втекти, вона вперше бачила таку маму, ТАКУ маму, — час до вечора, ясно?
– Ну, мамо…
– Ти не зрозуміла мене? Думаєш, що я жартую?
– Добре.
Дочка пішла.
– Отже, на чому ми зупинилися? Ах так… Ви через три години їдете додому, таксі я вам викличу.
– Олег! Олег! Ти послухай, що каже твоя хамка, Олег, — свекруха заламувала руки, знаючи, що чоловік вже не спить, Тетяна голосніше заговорила.
– Я просила вас не будити Олега, у нього вихідний, єдиний, між іншим. Я розумію, що вам ніде жити, адже своє житло ви здали відпочивальникам, але у вас є ще дві дочки.
Ось у кожної і поживете по місяцю літа, що залишилися. До речі, нагадайте мені, коли востаннє ваш син або ваші онуки, а може, правнучка Софія були в гостях? Відпочивали на морі? Ах так, ніколи…
Таня розвернулася на п’ятах і увійшла в крихітну подружню спальню.
– Тетянко, ти чого? – спантеличено запитав чоловік.
– Нічого, я вирішила бути щасливою.
– Ось як?
– Так!
– І коли?
– Сьогодні вранці, поки всі спали.
– А я?
– Ти теж можеш бути щасливим, — милостиво дозволила Таня, — якщо захочеш.
– Хочу!
– Тоді прямо зараз пиши заяву на відпустку, і нехай тільки спробують не відпустити. Ти три роки, три роки не був у відпустці. Пиши, бреши, що за сімейними обставинами, не знаю там що ще…
– Тань, а якщо відмовлять?
– Напишеш заяву.
– Ось так, так?
– Слухай, любий мій, ти хочеш бути щасливим чи ні?
– Хочу!
– Ось і будь ним.
– А на що ми будемо жити?
– У нас є накопичення, проживемо якось.
– Але це ж на квартиру, ми хотіли квартиру побільше купити, щоб…
– Щоб що? Щоб наша дочка втікала зі своєї квартири, коли приїжджають родичі нашого поки що зятя?
Щоб твоя мама могла спокійно жити у нас весь сезон, поки відпочивальники приносять їй чималий прибуток? Щоб мій брат з нами жив?
Щоб моя мати спихнула нам усіх тварин, яких вона підбере на вулиці? Або навіщо, Олег?
А може нам краще зробити ремонт у своїй квартирі і жити в своє задоволення? Я, нарешті, зможу розвести квіти, а ти купити собі великий акваріум?
Може, ми почнемо жити вже для себе, а не для інших? Або ти не згоден?
– Так згоден, Таня, але…
– Що «але»?
– Страшно, – хихикнув Олег.
– Страшно жити для себе? Так, як хочеш ти, а не інші? Не звітувати перед мамою, куди ми витрачаємо зароблені нами гроші?
– Та я не звітую, Таня…
– Та годі тобі, а то я не знаю… Отже, ти зі мною?
– Звичайно!
– Тоді підемо на лоджію.
– Навіщо?
– Купувати квитки на море через інтернет, завтра поїдемо.
– Так?
– Ну. Ми ж з тобою тепер щасливі люди…
– Тааань, – каже ввечері Олег, – а кота давай не будемо виганяти? Він теж хоче бути щасливим.
– Гаразд, – каже Таня, гладячи руду задоволену мордочку кота, – не будемо виганяти, він уже наш. Кажуть, руді коти приносять щастя.
– Це точно, Таня…
