– Що ти купив? Не бачиш, чи що? Просила, як людину, список дала, а ти… На зло, чи що? – Поліна з досадою витягувала продукти з пакета на стіл.
– Аби тільки покричати, – похмуро огризнувся Олексій, знімаючи черевики в передпокої, – все за списком, як в аптеці.
– Так? Це що, сир? Я такий просила? А оливки навіщо? Мені маслини потрібні! А це що? Що, я тебе питаю?
– Ну це, як його… Зі списку ж, твого, – він дістав телефон, розкрив список, – ну ось, авокадо!
– Ні, це вже зовсім… Де авокадо? Це манго! Ти що, з місяця? Куди мені його, я не просила. Авокадо у мене в рецепті!
– Сама ходи. Тобі ніколи не догодиш, – Олексій образився, пішов у кімнату, увімкнув телевізор голосніше.
Останнім часом скандали стали майже щоденними, з будь-якого приводу і без приводу. І незрозуміло, як далі жити.
Адже раніше вони кохали одне одного. Дух захоплювало від одного її голосу по телефону.
Не міг надивитися на неї при зустрічі, носив на руках, співав пісні. Вона сміялася дзвінко, як дзвіночок. Очі блищали від щастя.
Хоч і була його мати проти цього шлюбу, майже відкрито гнала Поліну, не хотіла приймати в свою сім’ю «жебрачку», але Олексій горою став за кокохануі змусив матір замовкнути.
Любов Терентіївна тоді образилася:
– Проміняв матір на не зрозумій кого! Вона ще покаже тобі, згадзгадаї слова. І квартиру у тебе забере.
Прибіжиш до мене без штанів, притулку просити. А я подумаю ще, пустити чи ні. Чи потрібен мені такий син, який мене ні в що не ставить.
– Добре, мамо, домовимося. Не прибіжу, що б не було. Але й ти до нас не бігай сюди щодня. Самі впораємося.
– Яке право ти маєш мені забороняти? Це моя квартира, спадкова, моїх батьків. Впораються вони, а як же!
Навіть кута свого не мають, а туди ж, корчать щось тут із себе! Та якщо захочу, вижену звідси і тебе, і твою безрідну приблуду.
– Ти справді нас виганяєш? Добре, ми підемо. І адреси не залишимо.
– Хто вас виганяє? Так, до слова сказала. Живіть, але пам’ятайте…
– Це ти пам’ятай, що я сказав. Краще не починай. А то більше нас не побачиш. Ні нас, ні онуків. Одна залишишся, – пригрозив Олексій.
З тих пір Любов Терентіївна хоч і бурчала про себе іноді незадоволено, але вголос висловлюватися побоювалася, не хотіла сина втрачати, знала характер його твердий, батьківський.
Майже двадцять років Олексій з Поліною в мирі та злагоді прожили, двох дочок виростили. А як поїхали дочки вчитися, залишилися вони вдвох, так і пішло…
Вже й свекруха змирилася з невісткою за ці роки, слова поганого не скаже. Здавалося б, спокійніше жити повинні, але де там! Від нудьги, чи що, сварка почалася.
Поліна раптом стала сварливою і нервовою, всім незадоволеною.
Вже і спати стали в різних кімнатах. Слово «розлучення» більше нікого не лякало, відкрито заговорили про це.
А як же було колись… Куди все поділося? Куди зникло?
Він ледве дочекався понеділка, щоб втекти на роботу. Там відпочивав душею серед приємних доброзичливих колег, без сварок і скандалів. Адже є чудові спокійні, розсудливі жінки. Багато незаміжніх, як не дивно.
Чому він повинен жити зі злісною Поліною, коли є, наприклад, ніжна мила Світланка, яка постійно дивиться на нього таким багатозначним поглядом?
– Доброго ранку, Олексій Валерійович! – посміхнулася йому Світлана.
– Доброго ранку, – відгукнувся Олексій, посміхнувшись у відповідь.
Сьогодні вона шатенка. Але їй будь-який образ пасує. Блондинкою виглядала не гірше. І в сукнях, і в брюках вона гарна.
Чому кажуть, що чоловіки не дуже уважні до жіночих нарядів? Як можна цього не помітити?
У дружині він теж все бачить і помічає. І затрапезний халат поверх пом’ятої нічної сорочки, і волосся недоглянуте. І похмуре обличчя, вічно і всім незадоволене.
Йому всього сорок сім. Ще все життя попереду. Невже до кінця днів мучитися і терпіти поруч жінку, з якою не залишилося нічого спільного?
Заради чого це потрібно, якщо варто тільки кивнути, і замість Поліни виявиться Світлана. І життя заграє новими яскравими фарбами.
В обідню перерву, коли всі співробітники розійшлися по своїх справах, вони залишилися вдвох.
– Ви чому не обідаєте, Олексій Валерійович? – запитала Світлана з милою посмішкою.
– Роботу терміново треба закінчити. А ви?
– Я на дієті. Тільки яблучком перекушу. Вас пригостити?
– Не відмовлюся. Навіщо вам дієта? Ви і так струнка, як модель.
– Тому й струнка, – вона граціозно кинула йому яблуко прямо в руки.
– Що слухаєте? – він кивнув на її навушники.
– Аудіокнигу, фентезі. Казка кумедна. А ви яким книгам віддаєте перевагу?
– Давно вже нічого в руки не брав. Треба аудіокниги спробувати, ідея хороша. Тільки, щось серйозніше.
– Взагалі-то, я в драмтеатр сходити хочу, давно не була. Але ні з ким, – вона легко засміялася, – не подумайте, я не нав’язуюся. Просто до слова довелося.
Йому було приємно базікати з нею про що завгодно. Її увага окриляла і надихала.
Олексій був готовий прямо зараз запросити її в драматичний театр, але вирішив все-таки спочатку повідомити Поліні про своє остаточне рішення щодо розлучення.
Трохи подумавши, він написав їй повідомлення в телефоні, призначивши зустріч в їхньому улюбленому кафе. Поліна не відразу відповіла, але пообіцяла прийти.
Увечері після роботи Олексій трохи хвилювався, сидячи за столиком біля вікна в очікуванні майже вже колишньої дружини.
Вона сильно запізнювалася. Він зробив замовлення на свій смак. І не помітив, коли з’явилася Поліна. Точніше, він її не впізнав.
Було видно, що до зустрічі вона готувалася, встигла зайти в перукарню. Та й сукня, схоже, зовсім нова, він такої не бачив. Вона дивно їй пасувала.
І взагалі, вона виглядала настільки привабливо, що чоловік за сусіднім столиком завмер, проводжаючи її захопленим поглядом.
– Добре виглядаєш, – не втримався Олексій, – вмієш, коли хочеш.
– Отже, навіщо ти мене покликав? – запитала вона серйозно, присівши навпроти нього. – Ти щось вирішив?
Вона дивилася на нього прямо і зухвало, очевидно здогадуючись про те, що він хоче сказати.
Але Олексій не міг зважитися вимовити слова, які для неї заздалегідь підготував. Він уже не був упевнений, що готовий з нею розлучитися.
Все-таки, двадцять років разом. Світлана здавалася зараз блідою тінню на тлі гордої красивої Поліни. Такої рідної і коханої Поліни!
Щось защеміло в грудях, нахлинули спогади…
– Їй все одно потрібен догляд, – долинуло до нього, немов у тумані, – заповіт вона вже написала.
– Хто? – він струснув головою, – вибач, не почув.
– Тітка Тоня, – повторила вона, дивлячись на нього здивовано.
– Що – Тоня?
– До себе мене жити кличе. Квартиру мені залишає. Старенька вже, майже не виходить, допомога потрібна.
Мати квартиру сестрі залишила, а тітка Тоня мені хоче. Нікого у неї більше немає. Я їй сказала, що розлучаюся, ось вона і кличе.
Поліна замовкла, чекаючи, коли він перетравить сказане. Але Олексій думками був далеко і ніяк не міг збагнути, про що вона йому говорить.
– Я чула, на держпослугах зараз можна оформити швидко. Тим більше, що ділити я з тобою нічого не збираюся. Щодо дочок сам вирішиш, не образиш, думаю.
– На держпослугах, ділити?
– Та Боже мій, Льоша, прокинься вже. Повторюю. Розлучення оформлюємо, я переїжджаю до тітки Тоні, яка мені залишає квартиру в обмін за догляд.
Ти ж за цим мене покликав? Обговорити наше розлучення? Звичайно, не можна так жити більше, не варто мучити одне одного.
– Ти про розлучення?
– А ти про що? – Поліна дивилася з подивом. – Ти ж сам говорив, що втомився так жити. Абсолютно згодна. Потрібно кардинально змінювати…
– Змінювати, але не розлучатися ж так відразу.
– Не розумію тебе зараз. Я речі свої вже зібрала.
Вони помовчали. Поліна нетерпляче місила морозиво в креманці маленькою ложечкою, скоса поглядаючи на Олексія, який похмуро дивився у вікно, болісно щось обдумуючи.
– Я не готовий, – видихнув він нарешті. – Але ти сама винна…
– Тссс… – вона виставила вперед долоню. – Ні про що більше не сперечаємося. Нехай я винна. Так і залишимо. Не заперечую. Розлучаємося тихо і без скандалів.
– Чому ти мені рот затуляєш? Потрібно поговорити. Скільки можна мовчати?
– Добре, вдома поговоримо. А то люди вже озираються.
– Ось скажи ти мені, що не так? – розвернувся Олексій до Поліни, ледь вони переступили поріг квартири. – Що змінилося, чому ти всім незадоволена останнім часом? Тільки про манго не треба.
– Та при чому тут манго…
– Я вже не знаю, що до чого. Мовчимо, дуємося один на одного. Невже не можна поговорити, як цивілізовані люди?
Вона пройшла в кімнату, втомлено сіла в крісло.
– На роботі у мене бедлам, звільнятися доведеться. Всі нерви вимотала одна зараза. І зі здоров’ям проблеми, можливо серйозні.
Мати ще, квартиру сестрі заповіла. Як з проханнями всіма – до мене завжди, а як квартиру – так Ані. А, все одно до одного.
– І що? Звичайні проблеми живих людей. Чому на мене гарчати треба? Чому не поділитися зі мною, разом вирішували б. Я б допоміг.
– У чому допоміг би? На роботі всіх построїв і змусив їх мене поважати? Або мою матір привів би до тями? Або мої хвороби вилікував? Набридло все! Втомилася, нічого вже обговорювати не потрібно.
– Потрібно. Все можна вирішити, тільки в мовчанку грати не треба. Розмовляти потрібно, а не замикатися у своїй мушлі. У мене, до речі, теж повно проблем. Вони тебе не цікавлять? Про себе тільки думаєш.
– Я знаю всі твої проблеми, на ім’я Свєта. У мене ж однокласниця колишня з тобою разом працює. Все доповіла. Ось і щастя вам і любові зі Свєтою. Заважати не буду.
Олексій розгубився, не відразу відповів.
– Ось народ підлий… У мене з цією Свєтою нічого немає і не було. Хто це там плітки розпускає? Працюємо разом, спілкуємося по роботі. Нічого немає, чуєш!
– Дима без вогню не буває.
– Буває, ще й як. Не встигнеш чхнути, вже кажуть – пішов у засвіти. Менше слухай всяких.
– У будь-якому випадку, нам краще роз’їхатися. Пожити окремо, все спокійно обдумати, проаналізувати.
Вона викликала таксі, взяла сумку.
– Тітка чекає. Проводиш?
Він доніс речі до машини.
– Якщо щось потрібно, відразу дзвони. Гроші там на лікування, або ще щось. Допоможу, чим зможу. І чекати назад буду, чуєш!…
…Через два тижні вона повернулася. Засукавши рукави, взялася за прибирання. Здавалося, він під час її відсутності нічого не мив, не прав, не варив і не прибирав.
Скрізь валялися порожні кокоробкиі служби доставки готової їжі. Ліжко в плямах від кетчупу. На підлозі попіл від паління.
До його приходу вона не встигла до кінця навести порядок. Почула стукіт у вхідні двері, вийшла в коридор, розвівши руками:
– Що за порося тут живе? На два тижні одного залишити не можна. Дуже охайний чоловік!
– Ти як, надовго? – подивився він з побоюванням.
– Та назавжди. Як тебе одного залишати? Дивись, квартиру в що перетворив. Не домити ніяк, – бурчала вона, посміхаючись.
Він розплився в щасливій посмішці:
– Моя дівчинка повернулася!
– Тітці все розповіла, і вона мене назад відправила. Миритися, каже, треба. А до неї раз на тиждень приїжджати можна.
Ти в магазин сходи, я список дам. А то у тебе в холодильнику взагалі порожньо.
– Тільки, якщо не те принесу, сильно не обурюйся.
– Що принесеш, те й будемо їсти.
Олексій притягнув два величезні пакети продуктів, віддав Поліні розбирати.
– Зачекай, це ще не все, – він розкрив третій пакетик, простягнув букет її улюблених тюльпанів. – З поверненням. Будемо миритися, якщо так тітка радить.
А з-за пазухи дістав манго і авокадо:
– Про всяк випадок, щоб вже напевно!
