— Отже, Петенька, або ти забираєш це чудовисько з квартири, або я йду з цього будинку! — раптом заявила вона.
Петро навіть остовпів:
— Так куди ж я його заберу? Він же не річ, Аня, — почав він миролюбно…
…Одну жінку страшенно дратував її чоловік. Вони прожили разом п’ятнадцять років. І все було не так, як вона хотіла:
— Ти, Петя, якийсь занадто безхарактерний. І як я тільки за тебе заміж вийшла! — зітхала вона.
Петро знизував плечима. Він був звичайним середньостатистичним чоловіком. Зірок з неба не хапав.
У свої сорок років багато працював, щоб забезпечити кохану дружину всім необхідним…
У його Анни були і гардеробна з модними нарядами, і красивий туалетний столик з безліччю вишуканих пляшечок і баночок, а також закордонні поїздки раз на рік, щоб розвіяти осінню хандру.
Загалом, працював Петенька з ранку до ночі, тому сил вступати в безглузді суперечки з дружиною у нього просто не вистачало.
На відміну від Ані, яка не надто обтяжувала себе роботами, адже була людиною творчою і іноді писала статті в модний глянцевий журнал.
Так вже вийшло, що дітей у них не було. Спочатку дружина хотіла пожити для себе, потім берегла фігуру, а після і зовсім виявилися якісь проблеми зі здоров’ям.
Петро, звичайно, мріяв про велику сім’ю. Але що вже…
— Ти справжній егоїст, Петенька, думаєш тільки про себе. А про те, який удар завдає виношування жіночому організму, не уявляєш! — соромила чоловіка дружина.
Петро і справді цього не уявляв, і йому було ніяково за те, що він хоче піддати дружину небезпеці.
Він з розчуленням дивився на сімейні пари з дітьми і в душі захоплювався жінками, здатними йти на такі ризики.
Можливо, їхнє життя так і продовжувало б текти звичним руслом, якби раптом дружина Петра не закохалася…
Так. Почуття накрили цю сорокарічну жінку з головою. Вона раптом знову відчула себе молодою і повною сил. І тепер пурхала, немов метелик.
Віктор був гарний і молодший за неї на п’ять років. Приємний, спортивної статури, він не був обтяжений сім’єю і весь вільний час присвячував собі.
Як пізніше з’ясувалося, у чоловіка був невеликий, але прибутковий, за його словами, бізнес.
Правда, в подробиці своїх справ він Анну не посвячував. Та вона сильно і не цікавилася. Адже головне – їм було так добре разом.
Віктор читав напам’ять її улюблені поезії, прекрасно розбирався у вишуканих напоях і знав все про тендітну, жіночу душу…
Загалом, через місяць Анна ненавиділа свого чоловіка всіма фібрами душі:
— Є ж на світі справжні чоловіки! А мені дістався якийсь ледар! — думала вона вранці, розглядаючи злегка погладшалого чоловіка, який возився зі сніданком.
Той, нічого не підозрюючи, посміхався дружині своєю дурною посмішкою і наливав каву.
— Петенька, а ти б не хотів записатися в спортзал? — запитала якось, не витримавши, Анна.
— Та знаєш, часу поки немає. На роботі завал. Зараз сезон. Сама розумієш, — винувато посміхнувся чоловік, і жінка нахмурилася.
Можливо, Анна вже давно кинула б ненависного чоловіка і помчала в обійми коханого Віктора. Але її зупиняв той факт, що коханець поки не пропонував жити разом. А своєї квартири у жінки не було.
Свого часу Петя привів її до своєї прекрасно облаштованої трикімнатної квартири. І Анна спочатку була вдячна долі за такого завидного нареченого.
Але зараз… Терпіти все це більше не було сил! Жінку дратувало все.
Як чоловік п’є чай, як шумно тупотить, зітхає, огидно посміхається без приводу, та ще й хропе на весь будинок!
Однак останньою краплею став сміттєвий пес. Одного вечора Петро повернувся з роботи з якимось дрібним, кошлатим чудовиськом в руках.
Він винувато тупцював у передпокої і посміхався дружині.
— Це що ти ще притягнув? — вирішила уточнити Анна, розглядаючи огидне створіння, яке грілося в теплих обіймах чоловіка.
— Тут така справа, Аня, не повіриш… — почав, зніяковівши, Петро.
— Ну чому ж, Петенька. Цілком повірю. Ти, схоже, на старості років зовсім з розуму з’їхав і вирішив притягнути до нас в дім всяку заразу! Зізнавайся, де ти підібрав цей скарб. На смітнику? — хмикнула Анна.
Цуценя підняло одне вухо, немов розуміючи, що мова йде про нього, і тихо заскиглило.
— Ну ось, починається! Про тишу в будинку, схоже, можна забути. Як, втім, і про порядок, — уклала жінка і, розвернувшись, пішла в спальню.
Чоловік так і залишився стояти з нещасним вихованцем на руках. Він і справді підібрав його на смітнику.
Хтось вирішив жорстоко пожартувати над малюком і засунув його голову в обрізану пластикову пляшку.
Так він і тинявся між сміттєвими баками, натикаючись на все підряд. Петро пожалів бідолаху, а той так віддано застрибнув до нього на руки і притиснувся, весь тремтячи, що чоловік не зміг його залишити…
І ось тепер Петро намагався влаштувати малюка у своїй просторій квартирі. Але, як виявилося, цуценяті тут не було місця.
Анна весь час спотикалася об крихітку, видаючи дикий вереск. Їй заважав його тупіт, гавкіт і, звичайно, калюжі, які малюк залишав всюди:
— Ну все! Моє терпіння лопнуло! Це, між іншим, туфлі Prada!!! Я їх особисто в Італії купувала. Подивися, що накоїла ця наволоч! — кричала з ранку жінка.
Петро спокійно виглянув з кухні:
— Його звуть Вуглик, — відповів він якимось дивним голосом.
Анна навіть завмерла. А потім розлютилася ще більше:
— Так ось, милий Петро, або ти забираєш це чудовисько з нашої квартири, або я йду з цього будинку! — раптом заявила вона.
Петро навіть застиг на мить:
— Так куди ж я його заберу? Він же не річ, Аня, — почав він миролюбно.
Але очі жінки спалахнули недобрим вогнем:
— Подумай сам, милий. У нас в місті повно притулків. Впевнена, там твоєму прекрасному другові саме місце, — відповіла вона, демонструючи чоловікові зіпсовані туфлі.
Петро їхав до притулку з важким серцем. Вуглик сидів притихлий і лише зрідка поглядав на господаря. Чоловік намагався не дивитися в очі нещасному цуценяті.
— Ну що ж, друже, мабуть, не судилося нам… — зітхнув він, заходячи в приміщення.
Його зустріла приємна жінка. Як виявилося пізніше, це була господиня притулку. Її звали Надія. І вона з осудом подивилася на Петра:
— Ну що ж ви так? Адже це жива істота, а не іграшка! — сказала вона з викликом, блиснувши очима.
Петро чомусь відзначив, що вони у жінки дуже красиві і виразні.
— Розумієте, у мене дружина, вона не може з собакою… — почав він. Але раптом замовк. Йому чомусь стало огидно від цих виправдань.
Надія все зрозуміла. Вона взяла в руки цуценя, і воно заскиглило.
— Ну, як можна не любити таке диво? — щиро здивувалася вона.
— Його звуть Вуглик, — сказав Петро.
— Йому підходить. Знаєте, у мого колишнього чоловіка теж була “алергія” на тварин. А потім… потім вона якимось дивним чином стала проявлятися і на мою присутність.
З тих пір я з обережністю ставлюся до людей, які не люблять тварин, — з сумом зізналася вона.
Всю дорогу додому Петро розмірковував над словами господині притулку. На прощання він запропонував фінансову допомогу. Вона посміхнулася:
— Допомога ніколи не буває зайвою. А ви приїжджайте у вільний час, якщо буде бажання повозитися з малюками. Для них дуже важливі не тільки гроші, але й турбота.
Вдома на нього чекала тиша і незадоволений погляд Анни:
— Ну, і чого так довго? Невже забув, що ми до Галки на ювілей йдемо? — сказала вона.
— Іди без мене, — буркнув він.
— Тільки не кажи, що ти через цього дрібного пса тепер страждати будеш, — хмикнула Анна.
Петро вперше за весь час їхнього спільного життя вийшов із себе. Він і сам не знав, чому так сталося.
— Ну знаєш, не збираюся я терпіти таке ставлення! — раптом почув він від дружини після своєї гнівної тиради.
Через п’ятнадцять хвилин вона вже збирала речі, а через пів години, незважаючи на вмовляння чоловіка, викликала таксі і поїхала…
Петро схопився за голову і ніяк не міг повірити в те, що відбувається. Його сімейне життя руйнувалося прямо на очах. І він не знав, що робити.
***
— Що значить приїхала до мене назавжди? — Віктор насторожено розглядав валізу, яку тримала в руках Анна.
— Може, для початку ти запросиш мене увійти, любий? — посміхнулася жінка.
Віктор неохоче допоміг несподіваній гості і провів її до вітальні. На серці у Ані було неспокійно. Неозброєним оком було помітно, що чоловік зовсім не радий її несподіваній появі.
Але діватися було нікуди, і вона робила вигляд, що все в порядку. Хоча вже почала сумніватися в правильності свого імпульсивного вчинку…
***
Петро ще довго переживав про те, що сталося. А потім раптом зрозумів, що потрібно робити.
Він приїхав до притулку і завмер на порозі. Серце шалено калатало в грудях – він хвилювався, що Вуглика вже забрали.
— Того чорного цуценя? Так, вже прихистили малюка. Ви трохи запізнилися. Але можете подивитися інших, – говорила чоловікові приємна дівчина-волонтерка.
Але Петро лише хитав головою. Він вибачився і побрів геть. У дверях він зустрів господиню притулку. Вона люб’язно привіталася і посміхнулася йому:
— Ви прийшли допомогти? — уточнила Надія.
— Та ні… Трохи з іншого питання, — зніяковів він. А потім, зітхнувши, додав: — Бачите, тут така справа… Я з дружиною розлучаюся. І думав забрати Вуглика. Але мене вже випередили.
— А я вам відразу сказала, що цього чудового малюка швидко заберуть, — відповіла вона з радісною посмішкою.
Петро не міг розділити радості Надії і лише тихо кивнув.
— Ходімо. Я знала, що ви за ним повернетеся, — раптом серйозно сказала вона і вже за хвилину відчиняла двері своєї машини. Звідти з радісним виском на Петра вискочив Вуглик.
— Дякую! Я тепер ваш боржник, — тільки й повторював чоловік, обіймаючи цуценя.
— Ну, скажете теж, боржник. Мені б більше сподобалося бачити вас у ролі хорошого друга, — відповіла жінка і трохи зніяковіла…
***
Минуло три роки. Вона сиділа за касою у великому супермаркеті і подумки ненавиділа весь світ.
Віктор знову намагався відкрити черговий бізнес і загнав їх у борги. Тепер їй доводилося працювати з ранку до ночі.
Максимум, на що Анна могла розраховувати при влаштуванні на роботу і відсутності досвіду в своєму віці — касир в супермаркеті.
Ах, і навіщо тільки вона тоді пішла від Петра? Адже жила, як у Христа за пазухою!
Анна зовсім занурилася в свої думки, коли побачила колишнього чоловіка… Він підійшов до каси і почав викладати покупки на стрічку. Анна була готова провалитися крізь землю.
Він не відразу звернув увагу на жінку у цій сірій, недоглянутій жінці кохану колись Анечку.
А коли зрозумів, хто перед ним, завмер з баночкою дитячого харчування в руках:
— Привіт, не впізнав, — тихо сказав він.
Вона постаралася посміхнутися своєю найчарівнішою посмішкою, але замість цього вийшов хижий оскал.
— Петенька, милий, скільки не бачились… — почала вона і тут же замовкла.
Прямо до чоловіка йшла симпатична молода жінка з дитиною на руках:
— Петя, ми нарешті знайшли потрібне печиво для Микити, — посміхнулася вона, киваючи на рум’яного карапуза.
— Тато, — радісно простягнув до нього ручки малюк.
— Ми з сином підемо в машину, а то там вже Вуглик зачекався, — сказала вона і легкою ходою, тримаючи за руку дитину, попрямувала до виходу.
— Це твоя нова сім’я? Дивлюся, недовго ж ти сумував, Петенька, — театрально закотила очі Анна.
Петро не став їй нічого пояснювати. Він лише мовчки знизав плечима, розплатився і пішов геть, адже за ним уже стояла черга.
Він йшов впевненою ходою до своїх рідних і коханих. І точно знав, що вони ніколи не обдурять і не зрадять. І від цього на серці було особливо тепло і радісно.
Адже, як то кажуть, все в цьому житті дається людині за її заслугами.
