— Отже, Вікторе. — ружина стояла на кухні, зневажливо дивлячись на чоловіка. — У мене важлива розмова. Навіть не думай мене перебивати.
За весь час, поки вони були одружені, чоловік уже чудово зрозумів, чим загрожує подібне вступне слово. Грім і блискавки посиплються на його голову пачками.
— Ну, ну, давай, починай. — він уже здогадувався, що хоче повідомити дружина.
Їхній шлюб тріщав по швах, останні кілька місяців сварки і словесні розбірки стали буденністю.
Найбільше Віктору було шкода дочку Карину. Чотирнадцятирічна дівчина була змушена слухати скандали щодня. Вона сильно переживала, адже любила і тата, і маму.
— У мене є інший. Ми зустрічаємося три місяці, і нам добряче набридло таке становище справ.
Дружина схрестила руки на грудях, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що це тільки початок.
— Я хочу розлучитися. І жити разом з коханою людиною, а не з тобою, якого не бажаю бачити.
— Так, зрозуміло. — чоловік скривився, немов з’їв скибку лимона. — Чудово. Тільки у мене є питання. Найголовніше — коли звільниш мою квартиру від своєї присутності?
— У якому сенсі? — не зрозуміла дружина. — А нам де жити?
— Не нам, а тобі. — усміхнувся Віктор. — Ти, мабуть, забула, що цю житлову площу мені залишили батьки ще задовго до нашого знайомства.
Ви, мадам, на неї ніяких прав не маєте. Завтра ж відправлюся до відповідної організації, щоб вас звідси виписати.
Він посміхнувся, побачивши витягнуте обличчя дружини.
— Тож, дорогенька, йди собі на всі чотири сторони, шукай дах над головою.
— А Карина? Ти не маєш права позбавляти житла власну дочку. — скрикнула Лариса.
— Повністю згоден. — чоловік зобразив на обличчі подобу посмішки. — Я тобі більше скажу. Перепишу на неї квартиру, щоб, коли їй виповниться 18, вона була тут повноправною господинею.
Подружжя ще довго сварилося, обговорюючи, кому що дістанеться при розлученні. А дівчина сиділа у своїй кімнаті і гірко плакала. Вона не уявляла собі, як буде жити далі, без тата.
— Тату, а ти куди подінешся? — запитала вона, зайшовши на кухню і побачивши батька, який самотньо сидів за столом. — Де будеш жити, чим займатися?
— Не переживай, я не пропаду. — чоловік розтріпав коротку стрижку Карини. — Друг дитинства кличе до себе в Німеччину.
Він власник великого заводу, йому дуже потрібен надійний помічник, якому можна багато чого довірити.
Віктор зітхнув, тужливо озирнувшись.
— Ось так, донечко, і буває. Живеш, сподіваєшся на людину, віриш їй. А вона… Раз і зрадить, ніби нічого й не було.
Процес розлучення не зайняв багато часу. Всі формальності були дотримані, дівчина стала власницею двокімнатної квартири. Правда, до її повноліття опікуном була Лариса.
Буквально через два дні після відходу батька в будинку Карини оселився новий мешканець.
Він поспішно заніс у квартиру сумки з речами і мало не з порога почав по-хазяйськи розпоряджатися, де що поставити.
— Так, а чи не забагато тобі буде два столи? — заявив він, нахабно, без стуку заглянувши в кімнату дівчини. — Один можеш і мені віддати. А то комп’ютер поставити нікуди.
— На підлозі йому саме місце. — зухвало відповіла Карина. — Всі меблі в моїй кімнаті тато купив, нічого брати не дозволяю.
— Ну, ну, подивимося. — усміхнувся Семен. — Коли захочеш їсти, прийдеш на кухню, а там у холодильнику — мої продукти.
— Холодильник, між іншим… — почала говорити Карина, але чоловік не витримав, і з гуркотом зачинив двері.
З першої хвилини було зрозуміло, що хороших стосунків з вітчимом очікувати не доведеться.
— Гей, куди ковбасу потягла? — дорікав їй шматком мамин хахаль. — І масло поклади, жирно буде! Поки твій татусь аліменти моїй Ларисі не перекаже, будеш сидіти на хлібі і воді.
І так було майже коженного дня. Одяг дівчини поступово перетворювався на обноски. Щоб купити найдешевшу косметику, доводилося випрошувати у матері гроші. А та воліла витрачати все на себе.
— Татусю, татусю, забери мене до себе! — ридаючи, плакала дівчина в телефонну трубку. — Благаю тебе. Я буду слухатися, робити все, що скажеш. Можна я до тебе приїду?
— Потерпи трохи, малятко. Ще трохи, настане літо, і я повернуся за тобою. — намагався заспокоїти її батько. — Час швидко пролетить, не помітиш.
Чоловік відкрив для неї персональний банківський рахунок, щоб Карина могла купувати речі за допомогою пластикової картки, а не випрошених копійок.
Але так тривало недовго. Травнева неділя стала найстрашнішим днем у її житті.
— Карина? — у телефонній трубці пролунав незнайомий чоловічий голос. — Це Федір, друг вашого тата.
— Чому ви дзвоните з його номера? — захвилювалася дівчина. — Що сталося?
— Розумієте, Карино… Тут така справа… Віктора більше немає… Загинув в автомобільній катастрофі. Мені дуже шкода.
Смартфон випав з рук дівчини. Вона голосно ридала, не розуміючи, як буде жити далі.
— Що за виття? — у її кімнату незадоволено заглянув Семен. — Можеш тихіше, кіно дивитися заважаєш.
— Тато загинув! — дивлячись у порожнечу, промовила вона.
— Так, погана новина. — почухуючи пузо через майку, відгукнувся вітчим. — Отже, тепер ти зайвий нахлібник на моїй шиї.
А в кінці літа її мати народила братика. І тоді життя Карини перетворилося на справжнісіньке пекло.
— Посидь з дитиною, я на манікюр записана. — вимагала Лариса. — Не забудь погодувати.
— Гей, ало, збігай до магазину. — лаявся вітчим. — Сидиш цілими днями вдома, нічого не робиш.
А малюк заливався, як пароплавна сирена, не даючи відпочити ні вдень, ні вночі.
— Карина, ти взагалі уроки робиш? — запитували вчителі на заняттях, коли настала осінь. — Таке відчуття, що підручники ти і не бачила.
І це була правда. Вона, не встигнувши повернутися зі школи, відразу повинна була няньчитися з ненависною їй дитиною. Потім готувала їжу, бігала за продуктами, прибирала.
— У мене для тебе сюрприз. — єхидно посміхаючись, якось сказала Лариса, зайшовши до неї. — Скоро малюк буде жити у тебе.
— Мамо, а чому? — розгублено запитала дівчина. — У вас же своя кімната.
— Скоро у нас буде поповнення, ще одна дитина. Так що Єгоркм буде під твоєю опікою. — відрізала мати і закрила двері.
Карина без сил опустилася на підлогу, сховала обличчя в долонях і беззвучно заридала.
З появою другої дитини її життя стало представляти собою безбарвну низку сірих буднів.
— Карина, збігай за молоком. Памперси не забудь.
— Дівко, дуй на кухню, готуй їсти. Не бачиш, батько з роботи прийшов. Для тебе, між іншим, гроші заробляю. — знущався Семен.
Насправді він постійно докоряв дівчині, не купуючи нічого.
Підрослий Єгорка бешкетував, хапав і псував речі Карини, а коли вона його карала, то отримувала наганяй від матері і вітчима.
Ледве-ледве Карина змогла закінчити десятий клас, а влітку їй трохи пощастило.
У майстерню з ремонту комп’ютерів, планшетів і смартфонів неподалік від будинку набирали старшокласників для нескладної роботи.
Власник обіцяв навчити всього, аби було бажання. Карина з радістю влаштувалася туди. Вона використовувала будь-яку можливість, аби тільки не перебувати вдома.
— Я не дозволяю тобі! — кричала Лариса, дізнавшись про це. — Хто мені буде з дітьми допомагати?
— Нехай працює. — несподівано схвалив вітчим. — Хоч не годувати її.
Радісна Карина старалася з усіх сил. Господар, помітивши кмітливу співробітницю, почав навчати спеціально, надаючи все більш складні замовлення.
Коли видав першу зарплату, дівчина зі сльозами на очах побігла в кафе. Купила величезну порцію морозива і з’їла, сама.
— Ой, татку, якби ти знав, як мені без тебе погано! — подумки розмовляла вона з батьком, стримуючи сльози. — Пам’ятаєш, ми ходили сюди постійно, поки ти був зі мною.
Господар платив добре і регулярно, дівчина почала купувати модні речі. Зі старих запчастин, з дозволу власника, зібрала собі пристойний смартфон.
— Так, подруго, я дивлюся, ти починаєш шикувати! — якось за вечерею почав Семен. — Доведеться ділитися. Молодшому брату підгузки купити немає на що, а ти в нових шмотках хизуєшся.
— Це твій син, тож і старайся краще. — несподівано зухвало відповіла дівчина. — Я вам не рабиня. Нехай мати йде працювати.
Вітчим довго кричав на неї, виховуючи. А вона раптом зрозуміла, що з нетерпінням чекає, коли її виповниться 18.
— І ви, мої дорогі родичі, підете на вулицю! — твердо вирішила вона для себе. — Ні секунди не затримайтеся в моїй квартирі.
Коли для одинадцятикласниці Карини почався останній навчальний рік, стало особливо важко.
Дівчина нізащо не хотіла кидати роботу. Приходила вечорами, якось робила уроки і бігла в майстерню.
— Є хтось із хороших майстрів? — пролунав одного разу голос біля рецепції. — Мені потрібен відповідальний виконавець.
— Я можу. — Карина вийшла з ремонтного залу.
Молодий чоловік недовірливо оглянув її з ніг до голови.
— Ось, подивіться, — і простягнув дуже дорогий девайс.
Карина нещодавно пройшла навчання по цій моделі, тому прекрасно знала про проблему.
— Залишайте, завтра буде готово.
Наступного дня власник, взявши смартфон, був вражений якістю ремонту.
— Знаєте, дівчино. — посміхнувся він. — Я в захваті. Ось моя візитівка. Працюю в юридичній конторі. Якщо виникнуть проблеми, звертайтеся. Вирішимо.
Іван немов передбачав подальший хід подій, залишаючи Карині свої контакти.
І не минуло й місяця після цього випадку, як їй знадобилася допомога юриста.
Одного разу дівчина повернулася додому і збиралася, як зазвичай, поспіхом повечеряти, щоб потім сховатися у своїй кімнаті. Але ці плани були порушені.
— Іди сюди, — без передмов покликала мати. — Сідай поруч, є розмова.
— Каринка, ти вже доросла, все розумієш. — несподівано ласкаво почав вітчим. — У мене на роботі неприємності. Скорочують, ось.
Лариска теж безробітна. Жити в місті складно і дорого. Ми порадилися і вирішили, що будемо переїжджати в село.
Карина від радості аж підстрибнула на стільці, уявляючи, як ненависні родички вантажать речі у машину, а вона їм радісно махає ручкою. Але не тут-то було!
— Прикинули, що якщо продати квартиру, — перебила співмешканця жінка, — то нам на багато чого вистачить. Будинок у селі візьмемо шикарний.
У кожного своя кімната буде. Землі прикупимо, господарство заведемо. Кури, гуси, вівці. Корову обов’язково візьмемо. Молоко парне будемо пити щодня. Чудово, правда?
— Так, все класно. — кивнула дівчина. — Тільки до чого тут я? Мені і в місті жити подобається.
— Що ти дурепу корчиш! — обурився Семен. — Невже не ясно?! Продаємо квартиру, переїжджаємо в село. Ми з твоєю матір’ю вже населений пункт пригледіли, навіть будинок вибрали.
— Ну і що?! — голосно і виразно сказала дівчина. — Мене це не стосується.
— Почекай, Каринка, не гарячкуй. — задобрювально промовила мати. — Ну, ти ж розумієш, гроші дуже потрібні. А їх немає. Точніше, є, якщо квартиру продати…
— Я. Не. Хочу. Продавати. Мою. Квартиру. — вимовила кожне слово, підводячись, дівчина. — Розмова закінчена!
— Ти що, зовсім з глузду з’їхала! — обурено закричав Семен. — Подумай про матір, про братів. Я тебе скільки років годував, одягав…
— Ти нічого для мене не робив! — дивлячись йому в очі, відповіла дівчина. — Сказала, що не буду нічого продавати.
І повернувшись до матері, додала.
— Ти через мою голову нічого не зробиш.
Наступного дня вона зателефонувала новому знайомому, описала ситуацію. Той запросив її в кафе, щоб обговорити деталі.
— Дивись, Карина, ми вчинимо з тобою так. — І розповів план майбутніх дій…
***
Дівчина з нетерпінням чекала свого вісімнадцятого дня народження. Що це були за дні? Краще й не згадувати!
Кожен день скандали, сльози, докори, звинувачення в егоїзмі та невдячності… Додому йти не хотілося, але Карина йшла, щоразу повторюючи про себе як мантру слова:
«Це моя квартира. Я тут господиня. Це вони у мене живуть, а не я у них!».
І ось він настав, її вісімнадцятий день народження. Карина повідомила Івану, що готова.
Вийшла на вулицю, щоб не бачити своїх «улюблених» родичів. Незабаром прибув молодий чоловік у супроводі правоохоронців.
— Ось, мій клієнт. Її мати, брати і вітчим не хочуть добровільно виселятися з квартири, власником якої є Карина. Потрібна ваша допомога.
Поліцейські неквапливо зайшли в під’їзд, дівчина відчинила їм двері. Вона із задоволенням дивилася, як верещала мати, плакали брати, намагався розпускати руки Семен.
— Господи, татку! Ти не уявляєш, нарешті збулася моя мрія. — шепотіла вона, дивлячись, як родичі збирають свої речі. — Ще трохи, і я більше ніколи не побачу цих людей. Скільки років я терпіла їхні знущання. Тепер мій день!
— Ти… — захлиналася в істериці Лариса. — Як ти можеш так зі мною вчиняти! Чим вони винні? — жінка вказала рукою на ревучих хлопців. — Це ж твої брати.
— Це твої сини від цього хама! Ось нехай він і забезпечує житлом своїх нащадків. — посміхнулася Карина. — Якби це були татові діти, тоді — інша справа. Забирайтеся геть з моєї квартири. Тепер я тут господиня, а ви мені ніхто.
