Погляд Оксани впав на ноутбук. Кришка не закрилася до кінця, екран горів, а вона не встигла закрити папку зі знімками. Олексій щось говорив, а Оксана молила бога, щоб він не помітив відкритого ноутбука. — Я чекала на тебе, не вечеряла. Ходімо на кухню, — спробувала відволікти його Оксана. Але чоловік вже дивився на відкритий ноутбук. Серце Оксани впало…
Оксана прийшла зі школи і вже в передпокої відчула важкий неприємний запах. З кімнати
– Олено, на жаль, я не можу тобі нічим допомогти в цій ситуації. Нічим. Віка намагалася говорити спокійно, але всередині вже закипало роздратування. Зовиця стояла посеред вітальні з обуреним виразом обличчя, переступаючи з ноги на ногу. – Ну як же не можеш? – тут же схлипнула Олена, і по її щоках покотилися сльози. – У мене завтра найважливіша співбесіда на роботу! Розумієш, найважливіша! А мені абсолютно нічого вдягнути!
– Олено, на жаль, я не можу тобі нічим допомогти в цій ситуації. Нічим.
— Вона була закохана в тебе? — запитала Лариса, коли вони спустилися з ганку і сіли в машину. — Ти мені не розповідав нічого. — Ні, вона не була в мене закохана. — Так? А дивилася так, ніби й зараз не забула своє кохання, — наполягала на своєму Лариса. — Не вона, а я був у неї закоханий, — зізнався Олександр. — Але вона віддала перевагу зірці футбольної команди, Кольці. — Мені здається, побачивши тебе, вона усвідомила свою помилку. Я ревную, — напівжартома зауважила Лариса. — Та годі. Усвідомила чи ні, мені все одно. Я не шкодую.
Олександр з Ларисою прожили разом двадцять два роки. Пристрасті вщухли, стосунки стали рівними і
Марина розливала компот, ставила тарілки. Ігор уже тягнувся до котлет. – Це що? – Тамара Петрівна тицьнула виделкою в рулетики. – Баклажани з сиром та часником. Спробуйте, дуже смачна закуска. – Ми таке не їмо! – голос свекрухи пролунав різко, голосно. – У нас у селі цим свиней годують!
– Ми таке не їмо! У нас у селі цим свиней годують! – свекруха
Маша раптом замовкла. Перервавши звичну балаканину з подругою по телефону, вона застигла в подиві. — Так, а що це таке? — здивовано запитала вона, уважно розглядаючи свою знахідку. — Машуня, ти де там? Чого мовчиш, ау! — кричала в трубку подруга. — Зачекай, Юля. Мені зараз не до того. Я тобі передзвоню…
Маша раптом замовкла. Перервавши звичну балаканину з подругою по телефону, вона застигла в подиві.
— Стояти! — гримнула я так, що свекруха і зовиця здригнулися, — руки геть від сейфа! І сумки свої мені покажіть! Анжела Петрівна повільно повернулася, стиснувши тонкі губи. Її дочка Вероніка застигла поруч, очі забігали, як у спійманої мишки. — Наталка, ти що собі дозволяєш? — свекруха говорила тихо, але суворо. — Це будинок мого сина. — І мій теж, — я схрестила руки на грудях і притулилася до дверного косяка, даючи зрозуміти, що не зрушу з місця. — Поки Андрій у відрядженні, ви вирішили «відвідати» нас і покопатися в речах?
— Стояти! — гримнула я так, що свекруха і зовиця здригнулися, — руки геть
У мене вирвався смішок. Істеричний такий. — Нічого. Просто хочу зрозуміти. Ми… Це ти і я? Або тільки я? — При чому тут… — При тому — я показала на рожевий телефон у руках свекрухи. — Що цей подарунок від «турботливого синочка» я оплатила. Я. Зі своєї картки. Своїми грошима. Тиша. Галина Петрівна завмерла з телефоном у руках. Тамара Іванівна застигла з чашкою чаю. Андрій дивився на мене, як на божевільну. — Олена, ти про що? — Голос свекрухи затремтів. — Андрій сказав… — Андрій попросив мене «кинути гроші» — я говорила повільно, чітко. — Тому що у нього на картці порожньо. І я кинула. Дев’ятнадцять тисяч гривень. На телефон, який він вам потім «подарував». Рожевий телефон затремтів у руках Галини Петрівни. — Синку?
Телефон був рожевий. Незграбний такий, з якоюсь блискучою штучкою на камері. Остання модель, зрозуміло.
Ліфт сіпнувся і завмер між поверхами. Світло згасло. — От, халепа, — видихнув чоловічий голос. — Тільки цього не вистачало. Я мовчала, притискаючи до грудей сумку. У такі моменти краще не висовуватися. Хтозна, хто там, у темряві. — У вас телефон є? — знову голос, тепер ближче. — Мій розрядився. — Є, — коротко відповіла я, намацуючи в кишені айфон. Екран спалахнув, і я побачила його обличчя. Серце впало вниз, прямо туди, де мав бути перший поверх. Андрій…
Ліфт сіпнувся і завмер між поверхами. Світло згасло. — От, халепа, — видихнув чоловічий
Рита стояла у вітальні і гортала телефон Юри. Не спеціально. Чесне слово! Просто він забув свій телефон вдома, а йому зателефонували… І ось вона побачила повідомлення. Від свекрухи. «Синку, ти з Оленою вже визначився, коли ви до мене приїдете?» Оленою? Не Ритою. Оленою. Вона відкрила листування. І почала читати…
Рита стояла у вітальні і гортала телефон Юри. Не спеціально. Чесне слово! Просто він
― Мамо, його Саша звуть, Саша, запам’ятай, ― з тону Наталки можна було помітити, що вона незадоволена матір’ю. ― А я його все Андрюха, Андрюха, за звичкою, напевно, а він мовчить, ― відповіла вона, анітрохи не збентежившись. Наталка подивилася на матір і мовчки пішла до своєї кімнати. Сперечатися з нею, напоумлювати і доводити ― не мало сенсу.
― Мамо, його Саша звуть, Саша, запам’ятай, ― з тону Наталки можна було помітити,

You cannot copy content of this page