Цей день

Раптово чоловік вимкнув телевізор і повернувся до дружини. Вираз його обличчя був серйозним. — Арінка, у нас тут невеликі зміни в планах, — почав Віктор, уникаючи прямого погляду. — Мама з Іриною приїдуть до нас пожити. Всього на місяць. Аріна підняла очі від буклету. Серце пропустило удар. Свекруха Валентина Петрівна і зовиця Ірина — це означало повну перебудову життя в квартирі.

— Матуся і сестричка оселяться у нас на місяць? Чудово! Я тоді поїду на

Життєві історії 0

Пів на сьому. Сьома.. Чверть на восьму… Нарешті скрипнули двері. Едік увійшов повільно. Його обличчя було таким, ніби його змусили з’їсти щось огидне. — Люба, — почав він, не наважуючись підійти ближче. Вона продовжувала прибирати робоче місце. Ножиці у футляр, гребінці в дезінфектор. Рухи звичні, автоматичні. — Люба, слухай, — голос ламався. — Я тут думав… — Думав? — вона обернулася. — І до чого додумався? Він ковтнув. Подивився на підлогу. Потім прямо їй в очі: — Вибач. Але моя родина вирішила, що не бувати весіллю з невдахою.

Люба стояла біля дзеркала, розчісуючи волосся клієнтки. Едік мав прийти о шостій. З кільцями.

Життєві історії 0

— Петро наш, виявляється, безплідний! – видала після невеликої паузи зовиця своїй невістці. — Як це – безплідний? – щиро здивувалася Лідка, дивлячись на плід їхньої любові, що лежав у ліжечку і смачно чмокав губами. — А як же Вітька? – А Вітька не від нього! – безапеляційно заявила Іра…

— Петро наш, виявляється, безплідний! – видала після невеликої паузи зовиця своїй невістці. —

Життєві історії 0

Надя стояла на драбині, намагаючись дотягнутися до верхньої полиці антресолі. У батьківській квартирі пахло пилом і старими газетами — специфічний запах затхлості, який не вивітрювався навіть при відкритих вікнах. — Надя, ну ти там скоро? — голос матері, Ірини Петрівни, доносився з вітальні. — Юля дзвонила, вони з чоловіком заїдуть ввечері, треба б стіл накрити. Ти в магазин встигнеш?

Надя стояла на драбині, намагаючись дотягнутися до верхньої полиці антресолі. У батьківській квартирі пахло

Життєві історії 0

— Ти спочатку зі своєю сестрою розберися, яка з нашого холодильника продукти тягає, а потім вже мені будеш розповідати…

— Ти спочатку зі своєю сестрою розберися, яка з нашого холодильника продукти тягає, а

Життєві історії 0

— Я не поїду, якщо твій буде з нами! — Це не «мій», це мій син. Єгор. Йому вісім років, і він хоче на море зі мною, зі своїм татом. — Він вже був на морі минулого року! Його мати возила! — І що? Тепер йому до вісімнадцяти років на море не можна? Поліна підхопилася з дивана, очі блищали від злості. Красива жінка, навіть коли злиться. Особливо коли злиться.

— Я не поїду, якщо твій буде з нами! — Це не «мій», це

Життєві історії 0

— Добрий день, Анно Сергіївно. А вашого чоловіка тут немає, він рівно о п’ятій годині вийшов з прохідної. Напевно, ви розминулися. — Напевно. Поверталася від мами і вирішила заїхати, раптом він знову затримався. Дякую вам, до побачення. Сівши в машину, Аня знову набрала номер чоловіка. — Ти ще не звільнився? — Ще годинку і додому, ти мене не чіпай — швидше закінчу, швидше додому повернуся. «Цікаво, що ти закінчиш?»

Аня сиділа в кріслі і розглядала губну помаду. Це не її… Вона взагалі не

Життєві історії 0

— Навіщо ти це купив? — Олена стояла посеред вітальні, засунувши руки в боки, і дивилася на коробку, яку наче випромінювала отруту. Андрій обережно поставив пакети з продуктами на підлогу і повільно розігнувся. Спина нила після робочого дня, а тепер ще й вдома не було спокою. — Що саме? — він прекрасно знав, про що йдеться, але все-таки запитав. — Не прикидайся! Мультиварку для своєї матусі! — Олена махнула рукою в бік нещасливої коробки. — Тринадцять тисяч гривень викинув на вітер!

— Навіщо ти це купив? — Олена стояла посеред вітальні, засунувши руки в боки,

Життєві історії 0

— Цього року на себе сильно не витрачайся — оплатиш весілля сестри, ми все вже вирішили, — повідомив батько. Голос у слухавці звучав буденно, ніби батько повідомляв, що потрібно купити хліба до вечері. Не більше, не менше.

— Цього року на себе сильно не витрачайся — оплатиш весілля сестри, ми все

Життєві історії 0

Ось і двері директорського кабінету. Відчинені. Віка затамувала подих, притиснулася до стіни. — Дякую за консультацію, Руслане Вадимовичу, — пролунав низький, хрипкий голос. — Буду діяти за вашою порадою. — Завжди радий допомогти, Олено Романівно. Якщо буде потрібно — звертайтеся. Двері розчинилися ширше. Віка ледь встигла пірнути за ріг. З кабінету вийшла нова юристка — Олена Романівна. Висока, струнка, в ідеально сидячому костюмі. Волосся укладене в бездоганний пучок, на шиї — нитка перлів. — Стерва, — процідила крізь зуби Віка.

Ось і двері директорського кабінету. Відчинені. Віка затамувала подих, притиснулася до стіни. — Дякую