Ось і двері директорського кабінету. Відчинені. Віка затамувала подих, притиснулася до стіни.
— Дякую за консультацію, Руслане Вадимовичу, — пролунав низький, хрипкий голос. — Буду діяти за вашою порадою.
— Завжди радий допомогти, Олено Романівно. Якщо буде потрібно — звертайтеся.
Двері розчинилися ширше. Віка ледь встигла пірнути за ріг.
З кабінету вийшла нова юристка — Олена Романівна. Висока, струнка, в ідеально сидячому костюмі. Волосся укладене в бездоганний пучок, на шиї — нитка перлів.
— Стерва, — процідила крізь зуби Віка.
Два тижні тому ця особа з’явилася в їхньому офісі, і з тих пір все пішло шкереберть.
До неї Віка була зіркою колективу. Молода, симпатична, завжди з при марафеті.
Руслан Вадимович часто викликав її до себе — то звіт принести, то каву зварити. І погляди його…
Віка була впевнена — ще трохи, і він зважиться. А тут — ця!
— Віка, ти чого тут стирчиш? — Катерина, колега з бухгалтерії, виглянула зі свого кабінету. — Знову підглядаєш чи підслуховуєш?
— Тихіше ти! — зашипіла Віка. — Я не підглядаю. Просто… проходила повз.
— Ага, втретє за день «проходила». Слухай, кинь ти цю затію. Ну подобається шефу новенька — і що? Хіба мало таких випадків.
— Та яка вона новенька! Їй років сорок!
— Тридцять вісім, якщо точно. І виглядає вона шикарно, чого вже там.
Віка скрипнула зубами. У свої двадцять п’ять вона вважала себе чарівною. Але поруч з Оленою Романівною відчувала себе простенькою провінційкою.
Та вміла носити одяг так, що навіть проста блузка виглядала як від кутюр.
А ще ця манера триматися — спокійна, впевнена. Ніякого підлещування перед начальством.
— Ти бачила, як він на неї дивиться? — не вгамовувалася Віка. — І ці їхні наради по дві години! Про що там можна стільки говорити?
— Про роботу, напевно? — Катерина знизала плечима. — Вона ж юрист. У нас тут проблем вистачає — і з податковою, і з орендарями.
— Та яка робота! Вчора я бачила — він її плеча торкнувся! Спеціально!
— Віка, ти себе чуєш? Як школярка, чесне слово.
Але Віка вже не слухала. В голові визрівав план. Якщо містер ідеальність не помічає очевидного, доведеться йому допомогти.
Наступного дня вона прийшла на роботу раніше за всіх. Прокралася до столу Олени Романівни, порилася в ящиках.
Нічого цікавого — документи, ручки, візитки. Зате в телефонній книжці знайшлася запис: «Чоловік — Андрій».
— Так-так-так, — задоволено посміхнулася Віка. — Значить, заміжня. А туди ж — з начальником фліртувати!
Вона швидко переписала номер. План був простий — анонімне повідомлення чоловікові, натяк на зраду.
Нехай влаштує дружині скандал, та звільниться — і поле бою знову буде чистим.
Увечері, сидячи вдома, Віка набрала текст: «Ваша дружина затримується на роботі не по справах. Придивіться до її начальника».
Палець завис над кнопкою «відправити». А раптом перебір?
Але спогад про те, як Руслан Вадимович посміхався Олені, додав рішучості. Відправлено!
Ранок почався як завжди. Віка спеціально затрималася біля кулера, щоб бачити кабінет Олени.
Та прийшла вчасно, спокійна як завжди. Ніяких слідів нічного скандалу.
«Може, чоловік ще не бачив», — втішила себе Віка.
Але тут сталося наступне. В офіс увійшов високий чоловік у дорогому костюмі. Гарний, доглянутий, з букетом білих троянд.
— Добрий день, я до Олени Романівни, — звернувся він до секретарки.
— Одну хвилинку зачекайте, я повідомлю.
Віка завмерла. Чоловік? Приїхав влаштовувати сцену? Але навіщо тоді квіти?
Олена вийшла з кабінету, і її обличчя осяяла посмішка.
— Андрію? Ти чого тут?
— Та ось, вирішив дружину на обід запросити. Заодно і з твоїм керівництвом познайомлюся. Незручно якось — ти вже два тижні тут, а я все ніяк не виберуся.
У цей момент з кабінету вийшов Руслан Вадимович.
— А, Андрій! — він простягнув руку для рукостискання. — Радий нарешті тебе бачити. Олена Романівна багато про тебе розповідала. Стільки часу не спілкувались
— Взаємно, — чоловік міцно потиснув руку. — Дякую, що взяв її до себе. Я знаю, вона давно хотіла повернутися до практики.
— Нам пощастило отримати такого фахівця. До речі, ти ж у тій же будівельній фірмі працюєш? Мій племінник якраз до вас на практику влаштовується.
— Так? Як прізвище? Простежу, щоб все було добре.
Віка стояла як громом вражена. Вони… знайомі? Давно?
— Дорогенька, — Руслан Вадимович повернувся до Олени, — чому б вам не взяти довгий обід? Ви ж все одно вчора допізна засиділися з документами по арбітражу.
— Дякую, Руслане Вадимовичу. Я потім відпрацюю.
— Не потрібно. Ідіть, відпочивайте.
Парочка пішла, жваво базікаючи. Віка відчула, як палають щоки.
Але найстрашніше чекало попереду. Через годину її викликали до директора.
Руслан Вадимович сидів за столом, в руці — роздруківка.
— Вікторія Павлівна, ви можете пояснити, навіщо надсилали анонімні повідомлення Андрію, чоловікові Олени Романівнм?
Віка змерзла.
— Я… я не…
— Не треба. Андрій — мій давній знайомий. Ми разом навчалися. Саме я порекомендував Олену Романівну на цю посаду, коли дізнався, що вона хоче змінити роботу.
І саме тому вони обоє вважали за потрібне повідомити мені про вашу… ініціативу.
— Руслан Вадимович, я…
— Я дуже розчарований, Вікторія. Що б вами не рухало — ревнощі, заздрість чи щось інше — така поведінка неприпустима. Втручатися в особисте життя колег, поширювати наклепи…
— Але я думала… Ви ж з нею…
— Що — я з нею? — голос став крижаним. — Працюю? Так, працюю. Вирішую робочі питання? Вирішую.
І якщо ви бачили в цьому щось більше — це ваші проблеми і ваші фантазії.
Віка опустила голову. Хотілося провалитися крізь землю.
— Я не буду вас звільняти, — продовжив директор. — Але попереджаю — ще один подібний інцидент, і ви покинете компанію.
І повірте, з такою характеристикою знайти нову роботу буде непросто. Ви мене зрозуміли?
— Так, — ледь чутно видавила Віка.
— Можете йти.
У туалеті Віка плакала хвилин двадцять. Розмазана туш, червоні очі — плювати. Як вона могла так зганьбитися?
Двері скрипнули. У дзеркалі з’явилося відображення Олени Романівни.
— Не плач, — вона простягнула паперові хусточки. — Всі ми робимо дурниці.
— Навіщо ви йому сказали? — схлипнула Віка.
— А як інакше? Андрій показав мені повідомлення, ми разом посміялися. Але потім я подумала — а раптом це повториться?
Раптом наступного разу ти напишеш комусь, хто сприйме це серйозно? Тому ми вирішили поговорити з Русланом Вадимовичем.
— Ви могли зі мною поговорити!
— Могла. Але ти б послухала? — Олена підійшла ближче. — Знаєш, я в твоєму віці теж вважала, що гарна зовнішність і коротка спідниця — пропуск у щасливе життя.
Зустрічалася з начальником, думала — ось воно, щастя. А він просто розважався. Потім зустріла Андрія. Він тоді був просто стажистом. Зате кохав по-справжньому.
— При чому тут я?
— При тому, що ти витрачаєш час на порожні фантазії. Руслан Вадимович — хороший керівник і порядна людина.
У нього сім’я, двоє дітей. І повір, він не з тих, хто буде крутити романи з підлеглими.
— Звідки ви знаєте? — буркнула Віка.
— Звідти, що його дружина — моя подруга. Саме вона попросила чоловіка розглянути моє резюме, коли я шукала роботу.
Віка витріщилася на неї.
— Але… але навіщо вам тоді ця робота? У вас же чоловік багатий!
— А навіщо тобі робота? — посміхнулася Олена. — У тебе, судячи з усього, батьки не бідні. Могла б сидіти вдома.
— Це інше!
— Нічим не інше. Я люблю свою професію. Десять років просиділа вдома, виховувала дітей.
А тепер вони підросли, і я вирішила повернутися. Андрій підтримав. Ось і вся історія.
Вона встала, поправила піджак.
— І ще, Віка. Запам’ятай одну річ. Особисте життя і робота — це різні світи. І чим чіткіше між ними межа, тим спокійніше живеться. Не шукай кохання в офісі. Воно того не варте.
Олена пішла, залишивши Віку наодинці зі своїми думками.
Минув місяць. Офісне життя увійшло в звичну колію.
Віка більше не підглядала за начальством, не будувала повітряних замків.
Працювала, спілкувалася з колегами, а вечорами ходила на курси англійської — давно збиралася, та все не було часу.
Олена Романівна виявилася не такою вже й стервою. Нормальна жінка, професіонал своєї справи.
Іноді вони перетиналися у кімнаті відпочинку, базікали про всяку дурню. Без близької дружби, але й без ворожості.
А потім Віка зустріла його. У спортзалі, куди записалася за порадою Катерини.
Звичайний хлопець, програміст, зі смішною чубчиком і добрими очима. Ніякий ні начальник, ніякий ні мільйонер. Зате свій, справжній.
Коли він вперше запросив її на побачення, Віка спіймала себе на думці — добре, що все так вийшло.
Добре, що вона отримала урок. Інакше могла б все життя ганятися за примарами.
На весілля запросили весь відділ. Олена Романівна з чоловіком прийшли з чудовим і дуже гарним подарунком — сервізом на дванадцять персон.
— Буде чим гостей пригощати, — підморгнула вона.
Руслан Вадимович виголосив короткий тост:
— За те, щоб особисте завжди залишалося особистим, а на роботі панував мир і професіоналізм. І за щастя молодих, звичайно!
Всі дружно випили. А Віка крадькома змахнула сльозу.
Добре, коли вчасно розумієш — що твоє, а що ні. І що деякі уроки, нехай і болючі, роблять нас мудрішими.
А в понеділок — знову на роботу. У той самий офіс, де більше немає місця порожнім фантазіям. Тільки справи. І це правильно.
