– Мамо, а тато знову брав гроші…
Лариса кинулася до шафи. Знайшла гроші, заховані серед речей, перерахувала. Так і є – не вистачає двох сотень!
Сума ніби й невелика, але ж це вона збирає на дрова! І Стас про це прекрасно знає. Сам же у скарбничку нічого не кладе!
Лариса зібрала всі гроші, згорнула їх і сховала під килимок у дитячій кімнаті.
– Давайте вечеряти, – покликала вона дітей.
Розлила всім по тарілках суп, налила чай. Кожному поклала по два печива.
– Мамо, а собі чому не кладеш? – запитав Міша. Він дивився на неї дуже серйозно.
– Ну, по-перше, я не люблю солодке, а по-друге, мені треба стежити за фігурою.
Син окинув її поглядом.
– Мамо, але ти й так дуже красива!
Вона розсміялася.
– Їжте вже!
Після вечері Лариса помила посуд, а потім зайшла в кімнату до дітей. Міша читав казку Світланці, а Іван щось малював.
– Даю вам десять хвилин на те, щоб закінчити всі свої справи. Потім – відбій!
Вона всіх поцілувала і вийшла. Тепер потрібно зашити куртку Вані, він з кимось побився в школі, а потім і самій можна лягати.
Лариса взяла голку з ниткою…
***
Десять років тому вона вийшла заміж за Стаса. Тоді їй було 18. Ні розуму, ні досвіду.
Стас був крутим, розкидався грошима направо і наліво. Вона, наївна дівчинка, вирішила, що хлопець вміє ці гроші заробляти.
Тільки після весілля вона дізналася, що Стас прогулював гроші, виручені за продаж квартири, яка дісталася йому від батьків.
Лариса тоді дуже здивувалася:
– А у тебе що, ще житло є?
– Навіщо мені ще? У тебе ж велика квартира.
У неї дійсно була вже своя квартира. Батьки купили її за безцінь і потроху ремонтували та облаштовували для єдиної донечки.
– Зачекай, я не зрозуміла – ти продав своє єдине житло, щоб просто розкидатися грошима?
– Ой, Ларо, не будь такою нудною! Живемо ж раз!
Довгий час вона думала, що причина все-таки в іншому. Ну не може нормальна людина так вчинити! Виявилося – може.
Коли народилися Мішка і Ваня, Стас навіть на роботу на якийсь час влаштувався. Правда, вистачило його ненадовго.
Хлопчакам не виповнилося й двох років, як він знову повернувся до пошуків роботи. Ніде його не цінували так, як він цього хотів.
Потім з’явилася Світланка. Лариса завжди мріяла про те, що у неї буде багато дітей, але після народження доньки зрозуміла – якщо зараз щось не вжити, вони просто опухнуть з голоду.
Ось і прийшло рішення – квартиру здати, а самим переїхати в село. Тут уже років п’ять стояв порожній будинок, який їй дістався від тітки.
Стас цю пропозицію дружини сприйняв у багнети:
– Ну вже ні! Хочеш – будь ласка, їдь. Мені й у місті добре.
Лариса не на жарт розлютилася.
– Можеш залишатися! Але тільки не в цій квартирі. Сюди завтра заїжджають мешканці.
– Ти з глузду з’їхала? Як це заїжджають мешканці? А ти мене спитала?
– Я маю питати? Це ж моя квартира!
І Стас, сопучи носом, все ж поїхав у село.
Пів року він намагався знайти роботу. Село тут велике. Є й фермерське господарство, і пилорама. Працювати можна!
Тільки от йому все не те. Зате за дівчатами бігав – це він завжди може.
Марина, колега і вже подруга Лариси, часто говорила їй, що Стас гуляє. Лариса відмахувалася:
– Нехай, може, зробить мене щасливою і піде до молодої!
Марина тільки головою хитала:
– З глузду з’їхала баба! Кому ти потрібна з трьома дітками?
Але Лариса розуміла, що без Стаса їм буде легше…
***
Від спогадів її відірвав звук дверей, що грюкнули. На порозі з’явився чоловік власною персоною.
Мовчки зняв з себе пуховик, сів за стіл. Лариса продовжувала шити.
– Я не зрозумів… Чоловік додому прийшов… Ти годувати мене збираєшся?
Вона відклала шиття і повернулася до нього.
– Стас, навіщо ти гроші взяв?
– А, вже настукали? Та ще мені гроші! Хлопці покликали трохи посидіти, я що, задарма йти повинен?
– То заробляй! І сім’ю підтримаєш, і в самого буде.
– Починається! Чому я не можу спокійно прийти додому, повечеряти і лягти спати?
– Можеш, тільки на вечерю сьогодні те, що ти сам купив. Мені треба дрова купувати, і куртка ось у Ваньки вкотре порвалася!
Стас дивився на неї з подивом.
– Я зараз не зрозумів – мені що, голодним спати лягати?
Лариса знизала плечима й відвернулася. Стас деякий час сидів, потім підхопився, одягнувся й зі словами «Ти ще пошкодуєш!» зник у ночі.
Лариса зітхнула. Минуло десять років, а для Стаса їх наче й не було – він такий самий гарний, молодий.
Вона подивилася на свої руки – нігті короткі, шкіра груба. Так спробуй на морозі у воді полоскатися!
Лариса, як приїхала, відразу дізналася, де скільки платять. Виходило, що найбільше – дояркам.
Вона в житті й близько не підходила до корів, але тут не було вибору. Вона всьому навчилася…
Тільки от те, що було найулюбленішою справою її життя, закинула.
Вона встала, пройшла за піч. Дістала звідти мольберт. З полотна на неї дивилися її діти. Треба б закінчити роботу…
Вона зітхнула, знову накрила полотно простирадлом і пішла спати.
***
Наступного дня, повернувшись додому, Лариса застала цікаву картину.
Посеред кімнати стояли дві великі валізи. На дивані смирно сиділи діти, а на стільці – Стас.
Коли вона увійшла, він встав:
– Ну що, догралася? Тепер будеш кусати лікті, та вже пізно. Дітей без батька залишила, а все через твій поганий характер!
Лариса раптом так добре себе відчула… Вона посміхнулася і запитала:
– Невже знайшлася дурніша за мене?
Стас навіть почервонів від гніву. Він схопив валізи й кинувся до виходу.
Правда, на порозі зачепився – там давно вже дошка відходила, скільки разів вона йому про це говорила, та все марно.
Загалом, ефектно піти у нього не вийшло. Розтягнувся, та так смачно, що Ларисі його навіть шкода стало.
Швидко підхопився. Дверьми грюкнув так, що скло затремтіло.
Світланка підійшла до матері:
– Мамо, а тато більше не прийде?
– Напевно, ні, моя хороша.
Дівчинка замислилася, а потім запитала:
– І ніхто не буде з’їдати мої цукерки?
– Тепер ніхто не буде.
Лариса відчувала себе так, ніби це вона, а не Стас, їла цукерки Світланки.
Наступного дня вона дізналася, що Стас поїхав із села. Ну й добре! Повітря чистіше буде.
Незрозуміло, звичайно, до кого він там, у місті, подасться, але це вже не її справа.
***
Минув тиждень. Лариса почала хвилюватися: чомусь її квартиранти грошей не надсилають, вже два дні запізнення, а головне – трубку не беруть.
Треба б у місто з’їздити, вихідний попросити. Вона якраз переглядала свій робочий графік, коли Міша сказав:
– Мамо, дивись, хтось зламався, прямо біля нас.
Лариса виглянула у дірочку на замерзлому вікні. Поруч із їхнім будинком на узбіччі стояла машина, а навколо неї бігав чоловік.
Ну, ще б не бігати! Мороз уже за двадцять перевалив.
– Замерзне ж… Що, у нього машина не заводиться?
– Ні-і, мамо, не заводиться. Я за ним уже пів години спостерігаю. Може, покличемо, хоч чаю наллємо?
– Звичайно, синку. Ти біжи, клич, а я чайник поставлю.
Через дві хвилини Міша увійшов у дім із молодим чоловіком – років тридцять п’ять, може, трохи більше.
Той синіми від холоду губами прошепотів:
– Дякую вам! Я тільки трохи зігріюся і піду. Мене Максимом звати.
– Заходьте. Чаю вам наллю, а то ви навіть говорити не можете. Я Лариса…
Поки Максим пив чай, діти, сівши на дивані, уважно за ним спостерігали. Він збентежено запитав:
– Ви така молода, це всі ваші?
– Мої, звичайно.
– Вам пощастило! А я завжди мріяв про велику родину.
– І що, не вийшло?
Максим похитав головою.
– Дружина була проти дітей. Розлучився, а далі якось не склалося.
Він уже допивав чай, коли у нього задзвонив телефон.
– Так. – відповів він. – Та ви що, знущаєтеся? А мені що накажете робити?
Він поклав слухавку. Лариса запитала:
– Щось сталося?
– Евакуатор мав приїхати, а подзвонили, сказали, що хуртовина, тому до ранку не приїдуть.
– Не переймайтеся. Я вам на дивані постелю. А вранці поїдете.
– Якось незручно. А ваш чоловік що скаже?
– А чоловік нічого не скаже, бо втік.
Максим так здивувався, що навіть рота привідкрив:
– Від вас? Тобто я хотів сказати, що він залишив трьох дітей?
– Ну, ось так… Та ми не засмучуємося. Нам і без нього добре.
***
Вранці Максим прокинувся від того, що хтось вовтузився поруч із ним.
Він ледь-ледь розплющив очі: дівчинка, Світланка її звати (він учора з усіма познайомився), обережно підсовувала йому під подушку цукерку.
Максим ледь не розплакався. Він уявляв, що означають цукерки в родині, де троє дітей і одна мама.
Його проводжала вся родина. Він дивився на Ларису і був упевнений, що знайде привід, щоб повернутися сюди.
Тим більше що до місця, куди він їхав, Максим так і не дістався.
***
Через два дні біля хвіртки зупинилася знайома машина. Міша, як завжди, побачив усе першим.
– Дядько Максим приїхав!
Міша радів не просто так – адже минулого разу, поки мама не бачила, вони з дядьком Максимом домовилися, що той привезе йому свою стару ігрову приставку.
І тепер хлопчик летів йому назустріч. Та Максим привіз не тільки приставку, а й два пакети з подарунками.
Увійшовши до будинку, він трохи розгубився: Лариса була не одна – у неї була жінка, яка з цікавістю подивилася на Максима.
Причому Лариса була вже одягнена, і було видно, що не на роботу.
– Максиме… Вибачте, не можу вас чаєм пригостити, Марина ось цим займеться, а то я на автобус запізнюся.
– Ви в місто?
– Так.
– Тоді чай скасовується. Я вас підвезу.
Марина тихонько штовхнула в бік розгублену подругу.
По дорозі Лариса якось непомітно розповіла Максиму причину своєї поїздки в місто.
Він сказав:
– Я з вами піду. Хтозна, що там. А так хоч підтримка буде.
– Ой, велике вам спасибі. Я, звичайно, не думаю… Люди вони пристойні, але все-таки…
– Ларисо, давайте на «ти»!
Жінка розсміялася.
– А давайте! До речі, ти не розповів, що робив в наших краях.
– Ти не повіриш. У мене з дядьком майстерня з виготовлення меблів. Невелика, але досить відома в нашому місті. Ми все робимо тільки з натурального дерева.
А я їхав подивитися ділянку, яку нам запропонували купити. Точніше, дядько примудрився її купити, не дивлячись.
Вони під’їхали до будинку Лариси. Піднялися, вона вставила ключ у замок. Двері відчинилися.
Лариса й сама не зрозуміла, чому не подзвонила. Просто увійшла. Увійшла й усе зрозуміла.
Посеред передпокою валялися черевики Стаса. Трохи далі — жіночі туфлі. А сам Стас, загорнутий у рушник, рухався в бік кімнати з пляшкою ігристого в руці.
– Лариса?.. Ти звідки?
Він ледь не впустив пляшку.
– Я звідки? Де мешканці? І що ти робиш у моїй квартирі?
– Мешканці де? Виїхали, звичайно. Мені ж треба десь жити!
– А моя квартира тут до чого?
– Взагалі-то вона і моя теж!
– Це ще з якого переляку?
– Я все-таки жив з тобою десять років! І що, у мене навіть куточка свого немає?
– Ти не повіриш, але немає!
Лариса пройшла в кімнату. Назустріч їй з ліжка підхопилася молода жінка.
– Стасик! Це хто?
Лариса подала їй сукню.
– Забирайтеся з моєї квартири! І Стасика свого заберіть!
– Що? Це квартира Стасика! Стасик! Стасик? Так ти мене обдурив? От я дурепа! Ігристе тобі купую.
Жінка швидко одяглася і вискочила з квартири. А Стас сів на диван.
– Я нікуди не піду. А ти, якщо хотіла мене повернути, треба було щось цікавіше придумати.
Ти що, думаєш, я не розумію, що приїхала благати мене повернутися? До речі, хто це з тобою?
Стас суворо подивився на Максима. Той посміхнувся:
– Служба охорони. У тебе, друже, п’ять хвилин на збори, а потім я згадаю, що не дарма навчався боксу протягом п’ятнадцяти років.
Лариса вийшла на кухню. Напевно, некрасиво користуватися допомогою Максима, але їй самій нічого не вдіяти зі Стасом. Не битися ж…
Невдовзі грюкнули двері. На кухню увійшов Максим, розмовляючи по телефону. Він продиктував адресу Лариси.
– Треба трохи почекати. Зараз приїдуть майстри, замки замінять.
– Дякую вам, Максиме. Я не знаю, що б я без вас робила. Мене до вас сама доля послала!
– Ларисо, ми ж домовилися на «ти»?..
– Вибач, забула…
Після цих слів Максим так на неї подивився, що Лариса зніяковіла, навіть почервоніла.
***
Минуло три роки. Марина і Лариса пили чай. Марина оглядалася.
– Ну, подруго, пощастило… Такий маєток чоловік збудував!
– Це так… Максим усе заради нас робить.
– Це ж чудово!
Марина обернулася. Подивилася на портрет дітей, який Лариса вже давно дописала.
– Слухай, а ти можеш… Ну… мене теж намалювати?
– Марино! Ну звичайно, можу! У мене тепер багато вільного часу! Буду пити, їсти й малювати.
Марина здивовано подивилася на Ларису.
– Ти що? Це?..
– Так… Не знаю, як сказати Максиму. Два місяці вже…
Вона й не помітила, що чоловік хвилину тому увійшов до кімнати й усе чув.
Лише відчула, як сильні руки підняли її з крісла й закружляли по дому.
– Я хочу хлопчика! І дівчинку теж! У нас нарешті буде велика родина!
