Вони поверталися додому в повній зневірі та пригніченості. Дітей у них не буде, принаймні у Даші — таким був вирок лікарів з київської клініки. Навіть процедура ЕКЗ не могла стати для них рішенням через численні спайки та вроджену ваду серця Даші. Темну ніч пронизували білі сніжинки, які одразу прилипали до скла автомобіля. З крижаною і бездушною точністю двірники змітали їх з поверхні — раз-два, раз-два… Цим монотонним рухом вони нагадували подружжю про їхні десятирічні марні спроби завести дитину, які тепер ніби стиралися з книги їхнього життя.
Вони поверталися додому в повній зневірі та пригніченості. Дітей у них не буде, принаймні
Вікторія повернулася до столу і взяла свій бутерброд. Свекруха спробувала каву і задоволено кивнула. — А знаєш, синку, — почала Галина Петрівна, розмішуючи цукор, — твоєму Максиму вже вісімнадцять виповнилося. — Так, знаю, — спокійно кивнув Артем. — Зовсім дорослий став, — продовжувала свекруха. — В інститут вступив. Ти повинен синові подарунок чудовий зробити. Вікторія повільно жувала, намагаючись зосередитися на їжі. Слово «чудовий» неприємно різало слух. — Подумаю над цим, — чоловік спокійно допивав каву.
Вікторія різала хліб до сніданку, коли у двері подзвонили. Артем підвів голову від телефону.
— Артем, побудеш з Льошею?! — Лера на ходу застібала чоботи, зустрівши чоловіка в дверях. — Мене на роботу терміново викликали. У них там завал якийсь. — Лера, ну ти що?! У мене сьогодні інші плани були! — Артем був обурений, але Лера швидко припинила всі його відмовки. — Це твій син, і він важливіший за всі твої плани. Зрештою, можеш взяти його із собою. — Ось ти й бери, — чоловік пробурмотів собі під ніс, але Лера почула. — Артем, не вигадуй! Ти ж знаєш, до нас не можна сторонніх. — Так знаю, знаю, — буркнув Артем. — Іди вже, трудівниця наша.
— Артем, побудеш з Льошею?! — Лера на ходу застібала чоботи, зустрівши чоловіка в
— Олено, чому ти не береш трубку? Ми вже на об’їзну виїхали! Залишилася десь годинка, тому став чайник! — голос Ірини, моєї зовиці, був таким дзвінким, що мені довелося зменшити гучність, щоб динамік не деренчав. Я подивилася на екран смартфона. 30 грудня, 14:15. За вікном ліниво падав мокрий сніг, перетворюючись на асфальті на сіру кашу. У моїй квартирі пахло свіжомеленою кавою і трохи — хвоєю. У кутку стояла невелика ялинка, яку я вчора прикрасила під старе кіно — скромно і зі смаком. — Іра, — я зробила ковток, насолоджуючись тишею своєї кухні. — А ви, власне, куди їдете?
— Олено, чому ти не береш трубку? Ми вже на об’їзну виїхали! Залишилася десь
Чоловік був у відрядженні і переживав, що пропустить такий важливий момент, але Таня його заспокоювала: нічого, сходить потім на друге УЗД, все нормально. – Може, помиришся з Олесею? – обережно запропонував він вчора, коли вони розмовляли по телефону перед сном. Знав же, що не потрібно піднімати це питання. І все одно підняв. З Олесею Таня дружила з дитячого садка. Вони були нерозлучні і називали одна одну близнючками.
Таня чекала УЗД з приємним хвилюванням: навряд чи сьогодні побачать, хто це буде –
— Чому вона не дзвонить? — Ірина Петрівна перевірила телефон вп’яте за годину. Але ні, там не було жодного пропущеного дзвінка, жодного повідомлення від дочки. Нічого. Звичайно, вона знала, що дочка зайнята. У Маші сьогодні мала бути співбесіда на нову роботу. Дуже важлива. Начебто на якусь відповідальну посаду з хорошою заробітною платою. Маша весь тиждень пояснювала їй, що готується, що не може так часто заходити до неї, закликала її до розуму: «Мамо, ну ти ж розумієш, мені треба зосередитися».
— Чому вона не дзвонить? — Ірина Петрівна перевірила телефон вп’яте за годину. Але
— Аня, а ти чого ще в піжамі? Перед чоловіком треба завжди виглядати охайно і елегантно. Іди, вмийся, а нам з Вітею треба дещо обговорити. — Та що ви кажете! Припиніть вказувати мені, як жити, краще віддайте ключі від моєї квартири, — невістка простягнула руку…
— Аня, а ти чого ще в піжамі? Перед чоловіком треба завжди виглядати охайно
За столом Коля без кінця накладав собі ще і ще найдорожчих страв, а Настя активно хвалила всі частування, роблячи компліменти моїй кулінарній майстерності. — Дашо, ти така вміла господиня! Мені далеко до тебе. — Та годі, нічого особливого, — відповіла я, хоча витратила силу-силенну часу й зусиль на приготування…
За столом Коля без кінця накладав собі ще і ще найдорожчих страв, а Настя
Аня готувала вечерю, коли подзвонив Микола. — Аня, вибач, я трохи затримаюся. Маму в лікарню «швидка» відвезла. — Що сталося? — Гіпертонічний криз. Але вже все добре, лежить під крапельницею. Кілька днів або тиждень проведе в лікарні… З тону Миколи Аня зрозуміла, що він ще щось хотів сказати, але чомусь мовчав. — Значить, ти вже був у неї і їдеш додому, так? У мене все готово, я і вечеря чекаємо на тебе, — сказала Аня весело. Вони жили разом уже два місяці, а вона, як і раніше, чекала на нього з нетерпінням і трепетом, як у перші дні їхнього знайомства. — Мені потрібно заїхати в одне місце. Загалом, приїду і все розповім. — Що розповіси? — Але в трубці вже пролунали короткі гудки.
Аня готувала вечерю, коли подзвонив Микола. — Аня, вибач, я трохи затримаюся. Маму в
— Ба, я вже скоро приїду, — сказала Катя. — Добре, — відповіла бабуся. Каті здалося, що та ще щось хотіла сказати. І голос у неї був якийсь дивний, ніби винуватий. — З тобою все гаразд? — поспішно запитала Катя, поки бабуся не перервала зв’язок. — Зі мною все добре. Тільки… приходь швидше. — І вона відключилася. Катя поклала телефон у сумку, розвернулася і пішла до зупинки, гадаючи, чому бабуся просила її швидше прийти додому.
Катя вийшла з коледжу і пішла в протилежну сторону від зупинки. До 8 Березня

You cannot copy content of this page