У цьому місці було важко і самотньо, хотілося до мами, навіть до тата хотілося попри те, що у снах дівчинки він був таким страшним. Від вихователів Тетянка дізналася про те, що її тата позбавили батьківських прав. Тепер Таня була надана сама собі, жила серед таких самих, як і вона, дітей, спілкувалася з ними, але це спілкування не було схожим на те, що було в неї в той час, коли сім’я. У неї теж були подруги, їм було весело разом, але ось із такими ж хлопцями, але вже в цьому закритому місці, їй було нелегко. Нікому було за неї постояти, своєї кімнати не було, були тільки спільні іграшки та необхідність дотримуватися розпорядку дня. Потім з’явилися вони…
“Збирайся, ти їдеш жити в сім’ю…” – саме ці слова Тетянка мріяла почути вже
— Вибачте, — розгублено почала Марина. — Ви… ви хто? У купе з’явилася провідниця, винувато опустивши очі. — Розумієте, тут така справа… Цій жінці терміново потрібно до хворого батька, а вільних місць немає. Можливо, ви… Жінці вже не сподобалась ця розмова. Марина відчула, як у грудях піднімається хвиля обурення. Вона заплатила за всі місця! Мала право на спокій і безпеку своїх дітей. Але погляд жінки, сповнений відчаю і благання, змусив її завагатися. — Гаразд, — неохоче погодилася Марина. — Нехай їде.
— Чого кричиш, малявка? — незадоволено пробурчала Ліда. — Заспокойте її або йдіть у
Гнат Клавдії Семенівні не подобався. Занадто непримітний, худий, як жердина, і слова толком зв’язати не може. – Господи, – бурчала вона, – ну що за вигляд? Чи здоровий він узагалі? І як із Варенькою обходитиметься – одному Богу відомо. Варенька-то в мене краса – хоч на виставку ставте, а цей… Старша, Уляна, хоч із першим чоловіком не склалося, хоч із другим, але ті були ставні! А цей… Ех… Примиритися з вибором доньки Клавдія не могла, але серцю не накажеш.
Клавдія Семенівна не раз хитала головою, звертаючись до молодшої доньки Варвари: – Справа твоя,
Аліна простягнула йому зв’язку ключів. Рука злегка тремтіла. — Анатолій Петрович, я дуже прошу, обережно з усім. — Не хвилюйся, донечко. У тебе буде квартира краща за новобудову. Свекор сховав ключі в кишеню куртки. Аліна ще трохи постояла в порожній квартирі, потім розвернулася і пішла. Серце билося якось нерівно, ніби попереджаючи про щось.
Аліна ніколи не думала, що заміжжя може принести стільки несподіваних питань. У свої тридцять
У палату зайшла медсестра. – Що це ми тут за вогкість розвели? – суворо запитала вона, – дивись, а то дитину у своїх сльозах втопиш. Що за горе в тебе таке? Дівчинка народилася міцненька, здорова. У тебе молоко прибуло, годуй дитину і припини нервувати, а то молоко пропаде. Радій, що все добре. Маня ніби отямилася від слів суворої медсестри. Вона змахнула сльози, посміхнулася незрозуміло кому, малятку чи медсестрі і сказала: – А я радію. Просто, як подумаю, що моя крихітка повторить долю жінок усього нашого роду, мені стає її так шкода.
– Донечко моя, бідолашна, – ридала і голосила Маня над своєю новонародженою донькою, –
Федір уникав Віру, боявся зустрітися з нею. Жив практично самітником – робота та материнський будинок і двір. І хоч були вони майже сусідами, але йому довгий час вдавалося уникнути з нею зустрічі. Але одного разу, через рік, довелося їм все ж таки зустрітися на вузькій стежці. Дітися нікуди й не повернеш назад – побачили вони вже одне одного. Віра зблідла, розгубилася. І боялася, і хотіла вона цієї зустрічі.
– Відчини, Віронько, – почула вона, як у темряві ночі знову шкрябає у двері
Настав ранок. Собака так само лежав біля входу. Почалася зміна охорони. Тим, хто прийшов, пояснили, у чому річ. Один із нових охоронців сказав: – Я сходжу, дізнаюся, як там хлопець. Заодно поясню ситуацію, щоб вилов випадково не викликали. А то по камерах глянуть… Може, і їжі захоплю. – Не підгодовуй! – почув він у відповідь. – Ага, нехай тут під парканом і…, – злісно проговорив він, глянувши на пса. Собака дивився на всіх, хто його обговорював, і ніби розумів.
Близько четвертої ранку за багатоповерхівками пролунав гавкіт собаки. До п’ятої години він став більш
– Олено, почекай! Давай поговоримо. – Про що? Про те, як твоя мати намагалася обікрасти нас? Або про те, як ти сидів мовчки і нічого не зробив? Раїса Василівна вискочила слідом. – Я так і знала! – закричала вона на весь коридор. – Я так і знала, що ти така сама, як усі! Дріб’язкова, жадібна! Якби ти не збиралася обманювати мого сина і розлучатися, то зараз би не обурювалася!
Раїса Василівна шукала привід завітати в гості до сина вже третій день. Нарешті надумала
Поки їхала, згадувала бабусин сад. Дві яблуні біля паркану – Білий налив і Антонівка. Бабуся посадила їх у рік мого народження. “Будеш рости, і вони будуть рости”, – говорила вона. Від автобусної зупинки до дачі п’ятнадцять хвилин пішки. Іду і відчуваю – щось не так. Зазвичай уже звідси видно верхівки яблунь над парканом. Зараз – порожньо. Прискорила крок. Завернула за ріг. Зупинилася. Хвіртка відчинена навстіж. На подвір’ї – чорні круглі плями від вогнищ просто на газоні. Мангал стоїть посеред клумби з півоніями.
– Алло, Олю, ти коли приїдеш? – голос Свєтки, дружини брата Андрія, звучав надто
– Дивно, – сказала Ліза, укладаючи рум’яний яблучний пиріг у пакет, – чому ніхто не купив такий гарний і смачний пиріжок. Не залишати ж тебе тут на самоті, це дуже сумно, коли ти залишаєшся один. Вона поклала пакет із яблучним пирогом у сумку, залишила грошики біля каси і вийшла на вулицю. Біля дверей сидів собака. Він уже другий тиждень приходить до пекарні й чекає на Лізу. Собачка невеликий, звичайний дворняжка. Тоді, два тижні тому, Ліза побачила його вперше і пригостила булкою.
Уранці Ліза випадково розбила чашку… – Ну, нехай буде на щастя, – сказала мама,

You cannot copy content of this page