Люба, а скажи мені чесно – давно ви з Борисом цю схему обмірковуєте? – Яку схему? – Люба зробила невинні очі, – Ми ж просто дбаємо! – Дбаєте… А Костик у курсі ваших планів? – Звісно! Костя, йди сюди! – крикнула Люба. – Поговори з тіткою Танею! Хлопець знехотя приплив на кухню, жуючи щось.
– Тьотю Таню, а документи-то коли підпишеш? – Борис розвалився на дивані, ніби у
Ось ти згадай, як добре ти нам допоміг минулого вересня. Віддав свою премію, а ми з Катею та її дітьми змогли на море з’їздити. Твоя допомога нам тоді була дуже доречною – на морі-то все як дорого. – Так, мамо, я згоден. Але нам би ці гроші теж не завадили, ми все ж таки іпотеку платимо з Ольгою. – Ну вистачає ж на платежі, а більше вам і не треба. Навіщо, для кого вам такі гроші? Дітей-то у вас немає і не буде. Добре, хоч Катерина мені онуків подарувала. А ось тобі, синку, варто подумати про те, щоб мати стратегічний запас. Про всяк випадок. Якщо ви розбіжитеся з Ольгою, чого я не заперечую, то в тебе буде свій капітал. Віддавай гроші мені, а я зберу для тебе, – переконувала сина Валентина Анатоліївна.
– І правильно робиш! Навіть не сумнівайся, синку, – почула Оля голос свекрухи. Вона
Через кілька днів після заїзду тещі Анатолію зателефонувала мама. Голос у неї був насторожений: – Синку, у Валентини Миколаївни, схоже, мешканці зайві в номері. Жінка якась до них приїхала, з якимось чоловіком і дітьми. Я спочатку подумала, що сватів відвідати друзі приїхали. А потім виявилося, що їхати ніхто від них не збирається. На сніданок зранку з’явилися всім гуртом. У номері тепер вони всією компанією живуть. – Та ну?.. – Анатолій ахнув.
– Валентин Миколаївно, це вам. У подарунок від нас з Анютою. – зять, Анатолій,
Ранок. Кухня. Вона стоїть біля плити, готує каву. Він заходить у кімнату, тримаючи… старий фен. – Ти що це? – питає вона, дивлячись на нього, ніби він прийшов з іншої планети. – Це мій новий тостер, – серйозно каже він. – Тільки він у мене під рукою, бо у справжнього тостера черговий бунт і він відмовився працювати. – Як фен може бути тостером? – сміється вона. – Дуже просто! – відповідає він, відкриваючи дверцята мікрохвильовки. – Кладеш хліб, вмикаєш фен і тримаєш поруч. Поглянь, який хрусткий виходить!
– Ти знаєш? – Так… – Звідки? – Мені приходить звіт по картці. –
— Аліно… — м’яко каже він, простягаючи руку. — Не торкайся мене, — мій погляд гострий. — Іди. Назавжди. Його очі блиснули на мить — чи то від образи, чи від поразки. Потім він розвернувся і пішов, не озираючись. Двері зачинились. Я заплющила очі. — Ти молодець, — шепоче Ліда, яка стояла збоку. — Ти вирвалась. Нарешті я вдихнула на повні груди. Глибоко. Вперше — вільно.
— Ти точно хочеш це зробити? — запитує Ліда, сусідка по кімнаті і моя
— А ти точно мене не знаєш? — запитала вона, коли Кама вийшла по воду. — У тебе дуже знайоме обличчя. Я затримала дихання. — Я… колись заходила в одне кафе, де ви з дочкою сиділи. Можливо, звідти. — Можливо, — сказала вона, не відводячи очей. — Але знаєш, я люблю правду більше, ніж ввічливість. Якщо ти — це та, про кого я думаю… просто будь доброю до Ками. Вона вийшла з кімнати, залишивши мене зі столом, чаєм і запитаннями.
— Щоб через три дні тебе і всіх твоїх речей не було в моїй
Віктор сидить у вітальні, гортаючи старі газети, коли помічає щось незвичайне під диваном. — Що це?.. — він тягне звідти невелику коробочку. Відкриває — а там набір із десяти різних губок для миття посуду. — Олено! — кличе він, тримаючи коробку на видному місці. — Ти це серйозно? Де ж ти це ховала? Олена, яка в цей момент заходить з кухні, робить великі очі: — Це… експериментальна колекція. Для різних поверхонь!
Вітальня. Максим повертається додому зі школи, у руках — рюкзак, а на підлозі поруч
— Може, я погана мати. Може, я просто не вмію. Мені ніхто не показав, як. Її голос стихає. Вона повертається в кухню, сідає знову й просто сидить у тиші. Не вперше. І, мабуть, не востаннє. У кімнаті було темно. Тільки підсвічування телефона кидало слабке світло на обличчя Поліни.  Вона лежала на ліжку, дивилася в стелю, не кліпаючи. Повіки важкі, а думки — ще важчі.
— Забирайся геть! Мені твої проблеми не потрібні! — голос Іри гримів так, що
— Ти дивишся на мене, як на ворога, — сказала вона під час однієї зустрічі у суді. — Але я просто хочу повернути нашу доньку. Вона заслуговує на сім’ю. Зі слів Наді та підтримкою адвоката почала пробиватися правда.
— Ти не маєш права так вчиняти! Поверни її, чуєш! — голос Наді тремтів,
— Марина, може, сходимо разом на виставку сучасного мистецтва? Думаю, це було б цікаво. Її серце забилося швидше. Вона зраділа, але одразу згадала всі ті болючі моменти минулого. — Я… я не впевнена, — прошепотіла вона, відводячи погляд. — Наче у нашій компанії немає заборонних правил для походів з колегами на виставки чи десь іще?! — Немає. Та справа в іншому.
— Маринко, ну що ти так сумуєш? — запитала Оля, сідаючи навпроти в маленькому

You cannot copy content of this page