— А як ти зробив оцей… соус? — З вершків, цедри й трошки гірчиці. — Гірчиці?? В соус??? Ти що, божевільний? — Але ж тобі сподобалося, — хмикнула я. Мама Тамара на секунду закусила губу. Потім відклала виделку, витерла руки об рушник і сказала: — Ну добре. Один раз можна поїсти і таке. Але завтра — пиріжки. За моїм рецептом. Без твоєї модної мікрозелені. І без твоїх кремових інсинуацій.
— Мама, не тисни так. — Я ще навіть не починала, — спокійно відповідає
— Знаєш, — сказав Коля під ранок, — я думав, що переїзд до гуртожитку — це кінець світу. — А тепер? — запитав я. — А тепер це — новий вид виживання. Тут головне — не загубити почуття гумору і не забути, де твоя кімната. Наступного ранку я прокинувся від звуків… битви. — Ось воно, — промовив Коля, — ранковий спам в гуртожитку: «Хто перший до пральної машини?» Я вибіг на кухню — а там уже почалася справжня епопея.
— О, нарешті з’явився! — крикнула Віка з третього поверху, коли я заносив валізу,
— Ти ж давно чекав на такий шанс, правда? — Так. Але я не хочу… втратити нас. Ти для мене важливіша. — Але ти ж не залишиш цю мрію через мене? — голос її трохи зламався. — Я не хочу бути тим, через кого ти потім шкодуватимеш. — Я не знаю, як вчинити правильно, — визнав він. — Мені здається, я тільки-но почав дихати, бо знову знайшов тебе. А тепер… — Знову прощання, — сказала вона з сумною посмішкою. — І що цього разу? Ігор сів поруч, узяв її руку.
— Ти справді… це ти? — голос Лізи тремтів, але в очах було більше
– А як у Лізи справи? Ти казала, вона трохи пригнічена останнім часом. – Угу. Мабуть, знову через маму. Вона така… ну, ти знаєш. Тато змовк. Він ніколи не дозволяв собі говорити погано про інших батьків, але іноді в його тиші було більше розуміння, ніж у тисячі слів. – Хочеш, щоб вона прийшла до нас у суботу? Я зроблю мій фірмовий кекс. – О, вона буде щаслива! – Міла засяяла. – Тільки не забудь, що останнього разу ти переплутав цукор із сіллю.
– Що, знову посварились? – Міла нахилилась до мене, коли ми лише зайшли до
она присіла на вузьку лавку в тамбурі. В темряві його профіль здавався старшим, змученішим, але справжніщим. — Ви кого зараз залишили вдома? — А звідки ви знаєте, що я когось залишив? — З того, як ви мовчите. В цьому є хтось іще. — Дружина. Ну, колишня. Рік, як розлучені. Але ще три роки до того — вже не разом, просто жили, як сусіди. — І все ж… — Все ж серце звикло. А звичка — гірша за кохання. Бо кохання минає. А звичка – ні. Вона постійно болить.
— Це ваше місце? — Ні. Моє трохи далі. Але я все одно б
Бабуся зранку прокинулась з тією ж енергією, з якою сучасні жінки купують квитки на концерт Монатіка. І оголосила: — Сьогодні — велике духовне випробування. — Пост? — Посадка картоплі. — Це одне й те саме, — буркнув я, дивлячись у вікно, де земля вже психологічно готувалась до контакту з моїм існуванням. — Одягай щось, чого не шкода. — Це ж моя єдина брендова кофта. — Тим більше — хай побачить, як виглядає справжнє життя.
— Ось і закінчилось моє світське життя, — зітхнув я, спостерігаючи, як останній уламок
Марина у гумових чоботях, які більше нагадують два жовті човники, а Люда з яскравою панамою на голові. — Оце так вигляд! — сміється Люда. — Ти, мабуть, готуєшся до “городнього балу” чи до походу на Місяць? — Ха-ха, — відповідає Марина, — а ти що, у панамі — щоб сонце не впало на твої секретні рецепти? Раптом біля них підходить сусід Петро з собакою, яка починає копати землю біля паркану. — Ой, — каже Петро, — здається, собака хоче стати суддею в цій вічній справі про межу!
— Ой, Людо, ти знову наші огірки за паркан стягнула! — вигукує Марина, ніби
— Підйом, спортсмени! Сьогодні в нас унікальна зарядка: на віслюках! — Це жарт? — прохрипіла Софійка, вилазячи з-під ковдри. — Ні, це сільська фітнес-програма, — гордо мовив дід. У дворі стояли два віслюки. Один сірий, другий рудий, і обидва жували бур’ян з філософським виглядом. — Знайомтесь! Це Гриць і Мальвіна. Вони краще за будь-який велотренажер! — Я… не впевнена, що Мальвіна хоче, щоб я на неї сідала, — обережно промовила Софійка.
— От халепа! Діду, у вас роутер накрився, — сказав Марко, нахиляючись під шафу.
— Роксана… — тихо почав він, ніби боячись, що будь-яке слово розіб’є ту тонку нитку, що залишилася між ними. Вона стояла біля дверей, руки схрещені на грудях, погляд холодний і твердий, як сталь. У душі палала буря, але зовні — криця. — Що ти хочеш почути? — її голос був спокійним, без жодного натяку на сумнів. — Що я пробачу і ми повернемося до того, що було? Її думки мчали у вир безсилля і розчарування.
— Я не піду від тебе, не переймайся чи не радій, хто ж знає
— Слухай, а давай заведемо чорного кота? І назвемо його “Прикмета”. — Баба з дідом нас із хати виженуть! — А ми скажемо, що то на щастя. І вони сміялися, а баба Варка з-за стіни бурчала: — Не можна сміятися після дев’ятої — щастя проспиш… Але щастя не проспалося. Бо Лєнка з Ванькою зрозуміли: навіть якщо щоранку треба тричі плюнути через плече, сім’я — це не правила. Це любов. І трохи солі у супі. Хоч і “не своя курка”.
Після весілля, яке завершилось танцями під акордеон і несподіваним конкурсом «хто швидше почистить варену

You cannot copy content of this page