Цей день

— Ти, зятю, не на манікюр свій дивися, а на долоні білі! Думав, раз на моїй дочці женився, то тепер я тебе до пенсії спонсорувати буду, поки ти в монітор витріщаєшся? Галина Петрівна витерла піт з чола брудним рукавом. — У цьому домі хліб пахне тільки для тих, хто землю носом рив!…

— Ти, зятю, не на манікюр свій дивися, а на долоні білі! Думав, раз

Життєві історії 0

Кілька років поспіль Катя намагається виносити дитину. Але з незрозумілих причин їй це не вдалося. — Навіть не знаю, що вам сказати… Аналізи чудові, жодних патологій немає, — розвела руками лікарка. — Але ж має бути цьому якесь пояснення. Якщо я повністю здорова, то чому не можу народити? — намагалася зрозуміти дівчина. — Не знаю. Медицина тут безсила. Спробуйте до церкви сходити, чи що… — тихо промовила лікарка…

Катерина вже другу годину сиділа в черзі до баби Ніни. Ця знахарка була останньою

Життєві історії 0

— Вибачте, здається, це моє місце. Вісімнадцятий ряд, сьоме крісло. Піднімаю очі — переді мною чоловік років п’ятдесяти з гаком, у пальто, з програмою в руці. Приємна зовнішність, спокійний погляд. Я подивилася на квиток — точно, я сіла не туди, моє місце було на вісім рядів далі. Вибачилася, пересіла. Все. Але в антракті він підійшов знову, простягнув стаканчик з кавою: — Ось, вирішив взяти два. Один собі, другий вам — як компенсацію за незручність. Я посміхнулася, взяла. Ми розговорилися. Його звали Олег, працював інженером-проектувальником, жив один, був у розлученні вісім років. Говорив тихо, з паузами, слухав уважно. Коли вистава закінчилася, він запитав: — Можна я проведу вас до метро?…

«Познайомилася з чоловіком (54 роки) у театрі. Через тиждень він попросив «переночувати на дивані».

Життєві історії 0

Різкий, пронизливий звук мобільного розірвав нічну тишу, витягуючи Олену з глибокого сну. Вона намацала телефон на тумбочці, мружачись від яскравого світла екрана. Незнайомий номер. — Алло? — прохрипіла вона, намагаючись прокинутися. — Доброї ночі. Це служба таксі, — пролунав у слухавці втомлений чоловічий голос. — Ваш чоловік заснув у машині. Ми вже десять хвилин кружляємо під вашим будинком, він тільки адресу встиг пробурмотіти. Куди мені його вивантажувати? Олена заклякла, дивлячись у темну стелю. Який ще чоловік?…

Різкий, пронизливий звук мобільного розірвав нічну тишу, витягуючи Олену з глибокого сну. Вона намацала

Життєві історії 0

— Артеме, виручи, будь ласка! Потрібно з’їздити до бабусиної квартири, — голос Маргарити Степанівни у слухавці звучав водночас і жалібно, і рішуче. — Там у мене дві квартирантки-студентки оселилися, ну справжні нахаби! Особливо ця Катька — слова зайвого не скажи. Другу я взагалі мигцем бачила, тиха якась, як тінь. Вони мені вже на три дні оренду прострочили, все обіцянками годують. Я їм уже пригрозила: не буде грошей — приїде син і виставить з речами на вулицю. З’їзди, синку, вимагай оплату. А як не заплатять — виселяй без розмов! — Мамо, ну знову ти за своє? Я ж просив не втягувати мене в ці чвари, — обурився Артем. — Я тобі відразу казав! Не звязуйся зі студентами, май на увазі — будуть проблеми. Треба було сімейних шукати, надійних…

— Артеме, виручи, будь ласка! Потрібно з’їздити до бабусиної квартири, — голос Маргарити Степанівни

Життєві історії 0

Шлюб Андрія та Олени був скріплений перед Богом, але сам день весілля почався з тривожного знаку. Небо, що ще вранці було кришталево чистим, раптом важко насупилося, коли кортеж зупинився біля храму. Тільки-но наречена ступила на поріг, як здійнявся різкий, майже лютий вітер. Він немов чекав на неї: одним поривом вихопив невагому білу фату з волосся Олени. Усі завмерли. Мереживо злетіло високо вгору, заплуталося в гілках старої липи, а потім, різко впало прямо в глибоку калюжу, перемішану з чорноземом. — Олено, я зараз дістану! — вигукнув Андрій, кидаючись до води. — Не треба! — відрізала дівчина, і в її голосі прозвучав не стільки переляк, скільки дивна холодна рішучість. — Не піднімай її. Я не одягну бруд на свою голову…

Шлюб Андрія та Олени був скріплений перед Богом, але сам день весілля почався з

Життєві історії 0

— Знаєш, Ігоре, ти мене фінансово не тягнеш. Я завмер із курткою в руках. — Що? — Ну, подивися сам. Чоловік Олени подарував їй на ювілей нову «Кіа». А у мене що? Десятирічний «Соляріс». Я повісив куртку і сів на табурет. Дивився на її спину — вона спокійно помішувала суп, ніби обговорювала прогноз погоди. — Світлано, я заробляю п’ятдесят п’ять тисяч гривень на місяць, це не рахуючи премій. — Ну і? Чоловік Олени — сімдесят тисяч. — А ти скільки заробляєш?…

Я заробляю 55 тисяч, вона — 20. Ось що я відповів після трьох днів

Життєві історії 0

На порозі вишикувалася ціла делегація: дві суворі жінки з теками та колишня свекруха — Тамара Петрівна. Обличчя останньої сяяло від передчуття розправи. — Доброго дня. Служба у справах дітей. Надійшов сигнал про неналежне виконання батьківських обов’язків, — відчеканила одна з візитерок. Олена відчула, як холонуть кінцівки. Тим часом Юля вже висунула носа в коридор. — Дивіться, дивіться на дитину! — патетично вигукнула Тамара Петрівна. — Бліда, залякана, мабуть, і сонця не бачить у цій буді! — Юлю, зайди в кімнату, — твердо сказала Олена. — І розбуди Дениса. — Бачите? Вона їх ховає! — не вгамувалася свекруха. — Я ж казала, що тут треба негайно діяти, а не папірці перекладати!…

— Ось вона! Подивіться на це лігво! — верещала Тамара Петрівна, ледь не збиваючи

Життєві історії 0

Перед самим кінцем Наталія Петрівна міцно стиснула мою долоню, вклавши в неї затерту ощадкнижку та важкий металевий ключ. Її погляд був гострим, як лезо, а наказ — коротким: «Мовчи». Тоді я ще не здогадувалася, що це заціпеніле мовчання стане моїм єдиним квитком у життя…

Перед самим кінцем Наталія Петрівна міцно стиснула мою долоню, вклавши в неї затерту ощадкнижку

Життєві історії 0

Я була його коханкою три роки і думала, що я особлива. Потім я побачила його дружину — і все зрозуміла… Він казав, що вона його не розуміє. Вони завжди так кажуть, я знаю. Але коли тобі двадцять шість, а чоловік — старший, гарний, з ароматом дорогого одеколону — дивиться тобі в очі й каже: «Ти єдина, з ким я можу бути собою», ти не думаєш, що всі так кажуть. Ти думаєш: «Я особлива. Він обрав мене». Діма. Сорок один рік. Керівник відділу в будівельній компанії. Високий, із сивиною на скронях — рання, приваблива сивина, що робить чоловіків цікавішими. Великі, впевнені руки. Низький, спокійний голос. Коли він говорив, мені хотілося заплющити очі й слухати. Неважливо про що — навіть про бетонні плити. Ми познайомилися на конференції. Я була молодшим аналітиком, третій місяць на роботі, у нових туфлях, які натирали…

Я була його коханкою три роки і думала, що я особлива. Потім я побачила