Катерина вже другу годину сиділа в черзі до баби Ніни. Ця знахарка була останньою надією для молодої жінки.
Кілька років поспіль Катя намагається виносити дитину. Але з незрозумілих причин їй це не вдалося.
— Навіть не знаю, що вам сказати… Аналізи чудові, жодних патологій немає, — розвела руками лікарка.
— Але ж має бути цьому якесь пояснення. Якщо я повністю здорова, то чому не можу народити? — намагалася зрозуміти дівчина.
— Не знаю. Медицина тут безсила. Спробуйте до церкви сходити, чи що… — тихо промовила лікарка…
Катерина з Дмитром були одружені п’ять років. У молодої сім’ї все було чудово: достаток, окрема житлоплоща, кохання та взаєморозуміння.
Не вистачало лише одного — дитячого сміху у просторому, затишному домі.
Жінка й раніше підозрювала, що на них із чоловіком лежить прокльон, а після слів гінеколога лише переконалася у своїх здогадах.
— Церква — це добре, але у твоєму випадку допоможе тільки ворожка! — підказала подруга, написавши адресу. — Їдь, нема чого роздумувати. Чим швидше, тим краще!…
…Нарешті настала черга Каті. Вона несміливо переступила поріг низьенької хатинки.
Побачивши перед собою худеньку, миловидну стареньку в білій косинці та квітчастій сукні, жінка посміхнулася.
Катя ніколи не відвідувала подібних людей, тому уявила собі, що знахарка обов’язково буде страшною, як мінімум з іклами та чорним котом на плечі.
— Здрастуй, донько! Сідай сюди, біля ікони, — промовила приємним, м’яким голосом.
— Ви знаєте, у мене така проблема… — не стримавшись, Катерина розплакалася.
— Все знаю, люба. І допоможу, чим зможу, — спокійно промовила баба Ніна.
Жінка слухняно присіла на м’який стілець біля великої ікони Божої Матері. Старенька почала читати молитву і водити свічкою навколо жінки.
Вся процедура зайняла хвилин двадцять. Після цього баба Ніна сіла навпроти Катерини, взявши її за руку.
— Ти не зможеш народити. Треба відмолити прокляття, яке з дитинства висить на тобі, — сказала спокійно.
— Яке прокляття? Кому потрібно було проклинати мене? Я нікому нічого поганого не робила…
— Ти — ні. Твоя мати взяла страшний гріх на душу, а ти розплачуєшся за нього, — пояснила знахарка.
— Але це несправедливо! Моєї матері давно немає, чому я маю розплачуватися за її гріхи? — дивувалася жінка.
— Це закон всесвіту! Ми безсилі проти нього…
— Ви мені допоможете? — з надією запитала Катя.
— Ні. Я тут безсила. Якби у тебе була, наприклад, порча чи пристріт, але це… ні, — похитала головою старенька. — Тобі треба дізнатися, перед ким так завинила твоя мати.
І тоді спробувати спокутувати її провину. А найголовніше, не забувай молитися щиро, не тільки за себе, а й за своїх ворогів.
— Дякую, — прошепотіла жінка.
Катя сіла в автомобіль і зателефонувала чоловікові.
— Діма? Мене сьогодні не буде. Потрібно терміново до тітки з’їздити. Потім, коханий. Все потім…
Катерина завела машину і вирушила до села.
— Катю! Чому без попередження? Я б лазню затопила! — зраділа тітка Галина.
— Я у справі, — перебила Катя. — Ти повинна розповісти мені правду. Що накоїла моя мати? За що я розплачуюся? За які гріхи?!
— Звідки ти це взяла? — розгубилася тітка.
Катерина розповіла про поїздку до знахарки, переказала всю розмову.
— Хто б міг подумати… Гаразд, слухай…
Галина розповіла племінниці, що її мати, Зінаїда, була першою красунею в селі.
Багато за нею залицяльників ганялося, але дівчина покохала одруженого. Без жодних докорів сумління, Зіна відвела Василя з родини.
Покинута дружина Василя, Марія, залишилася сама з немовлям на руках.
Бідолаха дуже важко переживала відхід чоловіка. Дійшло до того, що Марія прийшла до Зіни і, повзаючи на колінах, просила віддати чоловіка назад.
Красуня-гордячка прогнала нещасну жінку і висміяла її. Та перш ніж піти, Марія у відчаї викрикнула страшне прокляття на адресу Зіни та її ще ненароджених дітей…
— І що було далі? — прошепотіла в жаху Катя.
— Твоя мати вийшла заміж за Василя, потім ти народилася. Але, як тобі відомо, довго прожити їм не вдалося. Пішли, один за одним.
Справжня містика… Прокляття Марії, мабуть, подіяло. А зараз ти не можеш народити… — тітка розвела руками й голосно заплакала.
— Скажи, ця Марія, вона досі в селі живе? Хочу попросити у неї вибачення за гріхи батьків.
— У Марії теж не все гаразд… Через деякий час молода жінка збожеволіла. Спочатку була спокійною, нешкідливою…
Але одного разу вона вчепилася в першого-ліпшого перехожого, люди ледве відтягли оскаженілу жінку.
Після цього випадку Марію відправили до психіатричної лікарні, а сина, Льоню, — до інтернату віддали.
— Льоня ж уже дорослий? Він на пару років старший за мене. Виходить, цей хлопець — мій брат по батькові? — здогадалася Катя.
— Так. Тільки й у нього доля не склалася… — важко зітхнула Галина. — Після інтернату хлопець повернувся додому. Почав прикладатися до чарки й хуліганити.
Далі — гірше. Леонід якось загубився взимку в лісі. Хлопця знайшли наступного дня, врятували. А ось ноги… врятувати не вдалося. Зараз їздить на інвалідному візку.
— Ось воно що… Виявляється, мама не тільки відвела батька від сім’ї, а й зруйнувала долі ні в чому не винних людей.
— Виходить так! — погодилася тітка Галя.
— Тітко, відведи мене до брата. Мені необхідно побачити його, — рішуче сказала жінка.
— З глузду з’їхала? Він же постійно напідпитку. Не відомо, що у нього в голові. Їдь додому! Не треба нікуди тобі ходити!
— Ні. Якщо не ти, то люди підкажуть, де знайти Леоніда, — промовила Катя, підводячись.
— Добре! Будь по-твоєму! Але потім не скаржся! — роздратовано кинула Галина, одягаючи кофту.
Жінки йшли засніженою стежкою до будинку Леоніда. Зайшовши у двір, Катя зрозуміла, що напівзруйновану халупу важко назвати будинком.
Дерев’яний паркан прогнив і валявся на землі. Електрики також не було в приміщенні.
У маленькому, брудному вікні було видно світло гасової лампи. Катерина невпевнено постукала у віконце.
— Не зачинено! — почула хрипкий чоловічий голос.
— Катя, якщо що, я тут. Кричи! — прошепотіла тітка Галя.
Дівчина кивнула головою і увійшла у відчинені двері. У ніс вдарив затхлий запах дешевого тютюну та хмілю.
Повсюди були розкидані недопалки з порожніми пляшками. За столом, у інвалідному візку, сидів чоловік невизначеного віку.
На столі, згорнувшись калачиком, лежала білосніжна кішка. Вона була єдиною світлою плямою в цій халупі.
— У вас кіт на столі спить, — розгублено промовила Катя, не знаючи, з чого почати розмову.
— Не твоя справа! «Білому» все дозволено, він повноправний господар тут, — плутаним язиком промовив Льоня.
Його затуманений погляд намагався сфокусуватися на незнайомці.
— З чим завітала? Якщо із соцслужб, то забирайся! Я не поїду до притулку!
— Ні. Я з іншого питання. Мене звати Катерина, я твоя сестра по батькові, — швидко випалила дівчина.
— Ось воно що… Сестричко, ласкаво просимо! — з глузуванням сказав Леонід. — Що тобі потрібно? Спадщина? Так її немає, будинок належить моїй матері!
— Льоня, я приїхала, щоб попросити пробачення. Чим я можу тобі допомогти?
Леонід дико зареготав, з презирством дивлячись на сестру. У його очах читалися біль, відчай і відстороненість.
Чим довше Катя дивилася на брата, тим більше знаходила в ньому схожість з батьком.
— Є сто гривень? — несподівано запитав чоловік.
Катерина мовчки відкрила сумочку і поклала п’ятсот гривень на стіл.
— Дякую! Ти вільна, я пробачив тобі! Якщо знадобиться ще раз попросити пробачення, заходь! — зареготав чоловік.
— Може, до лікаря? Або якісь ліки потрібні? — Катя не знала, що ще сказати.
— Дякую! Поки що достатньо. Все, забирайся, мені час спати!
Катерина вийшла з дому і мовчки пішла до тітки. Сльози застилали їй очі, вона очікувала побачити що завгодно, але такий жалюгідний стан брата шокував її.
— Ну що? Поговорили? — бігла слідом Галина.
— Поговорили…
— Він пробачив тебе? — не заспокоювалася тітка.
— Так! — відрізала жінка. — Дякую, що допомогла. Я додому поїду.
— Залишся до ранку, адже ніч на дворі…
— Ні, мені потрібно в місто, — збрехала жінка.
Найбільше Катерина хотіла побути на самоті. За цей день на неї звалилося стільки інформації, що потрібен був час, щоб все це осмислити.
Увесь наступний тиждень вона ходила розгублена. Думки про Леоніда не давали спокою ні вдень, ні вночі.
Як би там не було, вона — єдина рідна душа, яка залишилася у нещасного.
Не знаючи, що робити, Катя вирішила піти до храму. Після служби дівчина щиро помолилася за всіх своїх ворогів (як вчила ворожка, баба Ніна).
— Тяжко тобі, дитино моя? — запитав священик.
Катя озирнулася і зрозуміла, що залишилася одна в церкві.
— Вибачте, я затримую вас? Я вже йду, — тихо промовила вона.
— Може, варто сповідатися? Полегшити душу?
Катерина заплакала і все розповіла священику. Розповідала у подробицях, нічого не приховуючи.
— Що я можу сказати? — задумливо промовив він. — До ворожки даремно поїхала. Вона не права: діти не можуть відповідати за гріхи батьків.
Єдине, що вона сказала правильно — це про молитву. Треба завжди молитися, і не тільки за рідних, а й за тих, хто заподіяв біль.
— Підкажіть, як мені вчинити з братом? Я хочу допомогти йому, забрати з села, але боюся, що чоловік не зрозуміє мене.
— Поступай за совістю і за велінням серця!
Наступного дня Катя знову їхала до брата. Цього разу дівчина була серйозно налаштована.
— Навіщо прийшла? Грошей ще даш? — пробурмотів хлопець.
Льоня був тверезим і злим. Було видно, що він почувається дуже погано.
— Ні, не дам. Збирайся, поїдеш зі мною. Заперечення не приймаються! Я твоя сестра, і не можу спокійно дивитися на те, як ти себе нищиш!
Якщо я тобі не потрібна, то знай, ти потрібен мені. Крім тебе, у мене більше немає рідних по крові…
— Куди? Куди я поїду? — здивувався від такого напору Льоня.
— Спочатку в лікарню, а потім до мене додому. У мене двоповерховий будинок, величезний сад. Місця всім вистачить!
Чоловік дивився на сестру, не знаючи, що відповісти. З одного боку — хлопцеві набридло таке життя. З іншого — він зовсім не знав цю родичку.
— Давай домовимося, якщо тобі не сподобається, я на першу вимогу відвезу тебе назад. Ніхто не буде тебе тримати силою.
— Одна умова! — серйозно промовив чоловік. — «Білий» поїде зі мною! — кивнув на пухнастого котика.
— Без проблем! Давно мріяла завести кота! — посміхнулася Катя.
***
Минуло три місяці. Леонід повністю освоївся в новому будинку.
Як виявилося, Льоня — добра і весела людина. Хлопець серйозно захопився комп’ютером і вирішив вивчитися на програміста.
— Льоню, завтра привезуть протези з Німеччини. За кілька місяців ти повністю станеш на ноги! — поплескав його по плечу Дмитро.
— Дякую! Навіть не думав, що колись зможу ходити, — просльозився хлопець.
— Я тут ні до чого, це все Катя… Дуже зраділа, що знайшла брата, — посміхнувся Діма.
А ще через пів року Дмитро з Леонідом стояли біля вікон пологового будинку.
Щаслива Катя показувала у віконце чоловікові та братові новонароджених близнюків.
— Весело у нас скоро буде! — засміявся Дмитро. — Ну що, дядьку, готовий до двох племінників?
— Завжди готовий! — засміявся Леонід. — Разом впораємося!
