На кухні закипав чайник, але його свист перекрила гучна мелодія смартфона, що лежав на тумбочці в коридорі. Вже вдруге за останні п’ять хвилин.
Оксана, витираючи руки об рушник, підійшла до дверей ванної кімнати й постукала:
— Андрію, телефон розривається! Знову той самий номер.
— Оксано, ну, візьми, — почулося з-за дверей крізь шум води. — Якщо ще раз наберуть — бери слухавку, раптом з роботи щось термінове.
Тільки-но вона відійшла від дверей, як коридор знову заповнив наполегливий звук виклику. Оксана зітхнула і провела пальцем по екрану:
— Алло, я вас слухаю!
— Де Андрій? — різко запитав незнайомий жіночий голос на тому кінці.
В ньому відчувалася дивна суміш тривоги та владності.
— Він зараз зайнятий. А з ким я розмовляю?
— Це Олена, його перша дружина. А ви, я так розумію, Оксана?
— Так, — Оксана миттєво напружилася.
Вона знала про існування минулого шлюбу чоловіка, але за три роки спільного життя Олена жодного разу не нагадувала про себе так прямо.
За тембром голосу співрозмовниці Оксана зрозуміла, що сталося щось серйозне.
— Оксано, послухайте мене уважно і не хвилюйтеся — я на вашого чоловіка не претендую, — голос Олени здригнувся. — У мене велике горе.
Не стало моєї мами, його колишньої тещі. А я зараз за кордоном і ніяк не можу вилетіти сьогодні. Нехай Андрій терміново мені перетелефонує.
Андрій вийшов з ванної через кілька хвилин, розтираючи голову рушником.
— Хто дзвонив? — запитав він, помітивши розгублений вигляд дружини.
— Твоя колишня, Олена. Сказала, що її мати пішла з життя… Просила, щоб ти негайно набрав її.
Андрій завмер. Його обличчя зблідло. Він швидко взяв телефон і натиснув на останній номер:
— Олено, що трапилося?
— Мами більше немає, Андрію… А я застрягла тут, документи будуть готові лише за кілька днів.
Сусідка зателефонувала, маму вже забрали, а Марійка… вона там зовсім одна в хаті. Сусіди навколо — самі гультяї, ні на кого дитину залишити.
— Ти що, залишила дитину з хворою бабою саму?! — спалахнув Андрій, міцніше стиснувши слухавку.
— А що я мала робити? Тягти її з собою по заробітках? — Олена перейшла на крик, що межував з істерикою. — Андрію, благаю, подбай про Марійку. Вона ж і твоя донька теж!
Зв’язок обірвався. Андрій важко опустився на диван, закривши обличчя руками.
У цей момент з кімнати почувся плач їхнього маленького сина. Оксана миттю побігла до малюка.
За хвилину вона повернулася, тримаючи Павлуся на руках. Хлопчик, якому вже пішов другий рік, одразу потягнув рученята до батька, відчуваючи його стан.
— Ну що там? — тихо запитала Оксана, передаючи сина чоловікові.
— Колишня теща була інвалідом, після аварії майже не ходила. Олена вдруге вийшла заміж і поїхала з новим чоловіком у Польщу на заробітки. Марійку залишила на бабусю…
— А ти коли її бачив востаннє?
— Роки три тому… Ще до нашого весілля. Гроші переказую справно, а от бачитися — якось не виходило, сама знаєш, робота, переїзди.
І Олена наполягала, щоб я не ліз в нову родину, бо там намалювався “новий тато”…
— Давай мені Павлуся, — рішуче сказала Оксана і звелася на ноги. — Збирайся і їдь до доньки. Негайно. Дізнайся, що там і як. Скільки їй зараз?
— Сім років.
— Якщо там немає нормальних дорослих поруч — забирай її сюди.
— Дякую тобі, Ксюш… — Андрій подивився на дружину з вдячністю, яку важко було передати словами.
Колишня теща жила за містом у старому невеликому будинку. Андрій дістався туди вже в сутінках.
Хвіртка була незаперта. Він підійшов до ганку і тричі постукав у важкі дерев’яні двері.
Всередині панувала тиша, але Андрій відчував чиюсь присутність.
Нарешті за дверима почувся тоненький, сповнений страху голос:
— Хто там?
— Марійко, це я… тато Андрій. Відчини, сонечко.
— Ти справді мій тато? — голос затремтів.
— Справді, доню. Я не обманюю.
Двері повільно відчинилися. Дівчинка дуже підросла, але була занадто худою і блідою для своїх семи років.
Побачивши батька, вона вчепилася в його куртку і заридала:
— Тату… бабусю відвезли… Мені так страшно було. Мама поїхала і не повертається…
— Все, Марійко, заспокойся. Тепер я поруч.
Вони зайшли в хату. Всередині було холодно і якось непритульно. На столі — лише черствий хліб. Дівчинка не відпускала його руку ні на мить.
Раптом у двері постукали — зайшла сусідка:
— О, приїхав таки, Андрію. Немає Ганни Степанівни… Останній тиждень ледь дихала. Я Олені дзвонила, а тій все ніколи було.
Сьогодні вранці Марійка прибігає, каже — бабуся не прокидається. Зайшла я, а вона вже… холодна.
Андрій мовчки кивнув, ковтаючи клубок у горлі.
— З малою треба щось вирішувати, — зітхнула сусідка. — У мене самої семеро по лавках, куди мені ще восьму…
Марійка ще сильніше притислася до батька.
— Я забираю її з собою, — твердо відрізав Андрій. — Ви за хатою нагляньте, поки Олена не об’явиться.
— Добре, звісно.
— Доню, збирай речі. Бери найнеобхідніше на перший час.
Дівчинка кинулася до шафи, пакуючи речі в старі пакети, і кожну хвилину озиралася, перевіряючи, чи тато не зник.
Потім підійшла до комода:
— Тату, бабуся казала, якщо вона засне і не прокинеться, треба взяти ці папери… і гроші. Вона на похорон відкладала… — Марійка знову шморгнула носом.
— Клади все в пакет.
— І ключі, тату… Треба ж дім закрити.
Вони вийшли на подвір’я. Марійка дивилася на темні вікна рідного дому, а потім підняла очі на батька:
— Тату, а куди ми?
— До мене додому. Тепер ти житимеш із нами.
— Тату… а чому ти раніше не приходив? Ти ж добрий…
Андрій здригнувся.
Він не знав, що відповісти цій маленькій людині, чиє дитинство так раптово закінчилося в холодній хаті.
Коли вони переступили поріг квартири, було вже зовсім пізно. Оксана чекала в коридорі.
Побачивши маленьку, налякану постать поруч із чоловіком, вона важко зітхнула і відразу підійшла до дівчинки.
— Яка ж ти тендітна… Зголодніла, мабуть? — Оксана лагідно торкнулася її плеча. — Ходімо мити руки. Мене звати тітка Оксана.
— Марійка, — ледь чутно відповіла дитина.
За столом Оксана поставила перед кожним тарілку гарячого пюре з домашньою котлетою. Їли мовчки.
Оксана спостерігала за дівчинкою: попри голод, та їла дуже охайно, маленькими шматочками.
У голові жінки роїлися думки про те, як тепер зміниться їхній побут.
Оксана сама виросла у великій родині, була другою дитиною з п’яти. Вона знала, що таке ділитися і що таке відповідальність.
Цю квартиру вони з Андрієм купували, продавши два своїх житла, мріяли про велику сім’ю… І от тепер життя внесло свої корективи.
Після вечері Марійка несміливо встала з-за столу:
— Дякую, тітко Оксано. Давайте я посуд помию.
Оксана ледь не впустила рушник від несподіванки. На її обличчі з’явилася тепла посмішка:
— Іди краще у ванну, помічниця. Тобі треба відігрітися.
Оксана набрала повну ванну теплої води з піною. Дівчинка принесла свій пакунок.
— Роздягайся, застрибуй. Давай я тобі нігтики підстрижу, а то вони в тебе зовсім поламалися.
— Я сама можу, — тихо сказала Марійка.
— Чому ж раніше не стригла?
— У бабусі ножиці були старі й тупі, вони тільки боляче робили…
Оксана присіла поруч і почала допомагати. Марійка робила все дуже старанно.
Коли Оксана зазирнула в її пакет з речами, вона побачила там сіреньку, запрану білизну.
— Я сама прала в тазу, — пояснила дівчинка, помітивши погляд жінки. — Бабусі було важко вставати, а я вже велика…
Оксана дивилася на ці маленькі вузлики запраної білизни, і серце її стискалося від невимовного жалю.
Дитина, яка в сім років замість ігор із ляльками вчилася виживати й доглядати за немічною бабусею, викликала в неї не лише співчуття, а й глибоку повагу.
— Ти молодчинка, Марійко. Але тепер у нас є пральна машина, вона все зробить сама. А цей одяг…
Ми завтра з тобою сходимо в магазин і виберемо тобі все нове й красиве. Добре?
Дівчинка здивовано підняла очі:
— Прямо все нове? І сукню?
— І сукню, і піжаму з котиками, і все, що захочеш.
Коли Марійка, чиста й закутана у великий пухнастий рушник, нарешті заснула у вітальні на розкладеному дивані, Оксана вийшла на кухню.
Андрій сидів біля вікна, дивлячись у темряву. Перед ним стояла вже холодна чашка чаю.
— Заснула? — тихо запитав він.
— Так. Бідна дитина, вона ж зовсім прозора, Андрію. Ти бачив її руки? Шкіра порепана від холодної води та господарства.
— Я відчуваю себе останнім покидьком, Оксано. Я жив, радів Павлусеві, будував плани… а там, за якихось тридцять кілометрів, моя донька забула, що таке дитинство.
Оксана сіла навпроти й накрила його долоню своєю.
— Зараз не час себе карати. Ти ж не знав всього. Треба думати, що буде далі. Олена приїде на похорон?
— Каже, що через три-чотири дні. Але знаєш, що я почув у її голосі? Не горе. А страх, що дитина тепер стане їй тягарем. Вона ж там «нове життя» будує.
Минуло чотири дні. Олена приїхала — засмагла, з яскравим манікюром, у дорогому одязі, який зовсім не пасував до обшарпаних стін сільської хати.
На похороні вона плакала голосно, але Марійка до матері не підходила. Вона міцно тримала за руку Оксану, ховаючись за нею, як за щитом.
Після всього, коли вони зібралися в хаті, щоб обговорити справи, Олена одразу перейшла до суті:
— Я не можу її забрати. У нас там контракт, гуртожиток, ми ледь на ноги встали. Андрію, ти ж батько.
У вас чотири кімнати! Що, вам місця для однієї дівчинки не знайдеться? Я буду гроші присилати… іноді.
Андрій хотів щось різко відповісти, але Оксана випередила його.
Вона подивилася Олені прямо в очі — холодно й рішуче.
— Гроші залиш собі на квиток назад. Ми забираємо Марійку. Але з однією умовою: ти підписуєш відмову або даєш повну згоду на те, щоб вона жила з нами постійно. Без твоїх раптових візитів і «виховних годин» по телефону.
Олена на мить завагалася, ніби для пристойності, але потім швидко кивнула:
— Якщо їй так буде краще… я згодна.
Минув рік. У чотирикімнатній квартирі Андрія та Оксани тепер завжди було гамірно.
Марійка розквітла: вона підросла, щічки налилися рум’янцем, а в очах зник той старечий переляк.
Вона виявилася надзвичайно талановитою до малювання і тепер щовечора вчила маленького Павлуся правильно тримати олівець.
Одного разу ввечері, коли Андрій затримався на роботі, а Павлусь уже спав, Марійка підійшла до Оксани, яка прасувала білизну.
— Тітко Оксано… — дівчинка замилася, переминаючись із ноги на ногу.
— Що таке, сонечко? Щось сталося?
— Ні… Просто я хотіла запитати. А можна я буду називати вас мамою?
Праска завмерла в руках Оксани. Вона повільно поставила її на підставку, повернулася до дівчинки й відчула, як на очі навертаються сльози.
Вона притягнула Марійку до себе і міцно обняла.
— Звичайно можна, донечко. Я так довго цього чекала.
У дверях стояв Андрій, який щойно повернувся. Він чув усе. У руках він тримав величезний торт і нові фарби для Марійки.
Побачивши своїх дівчат, які обіймалися посеред кімнати, він зрозумів: тепер його сім’я нарешті стала справді повною.
І ніякі помилки минулого більше не зможуть зруйнувати це тендітне, але таке справжнє щастя.
