Оксана завмерла посеред передпокою, все ще тримаючи в руці зв’язку ключів. Вона так втомилася в дорозі, що мріяла лише зняти куртку, вмитися й хоча б пів години посидіти в тиші. Але тиші в квартирі не було. Біля дверей стояли дві великі валізи, зверху лежала дитяча куртка і яскравий рюкзак з брелоком у вигляді лисиці. Поруч валялися чужі кросівки. З кімнати долинав жіночий голос. — Тут більше світла. Диван можна ближче підсунути. Оксана повільно перевела погляд на чоловіка. Андрій виглядав так, ніби зустрічав її після звичайного робочого дня. Ніякої незручності, ніяких спроб пояснити все заздалегідь. Лише спокій людини, яка вже все вирішила…
— Квартира не стоятиме порожньою. Сестра тут поживе, — сказав Андрій…   …Оксана завмерла
— А у колишньої котлети були соковитіші! — критикував чоловік… Анна стояла біля плити, коли почула ці слова. Пальці стиснули ручку сковорідки так, що кісточки побіліли. — Що ти сказав? Ігор навіть не підвів очей від тарілки, продовжуючи повільно пережовувати. — Я сказав, що у Тамари котлети виходили соковитішими. Ці сухуваті. Серце Анни билося так голосно, що, здавалося, його чутно у всій квартирі. Вона вимкнула конфорку й обернулася до чоловіка…
— А у колишньої котлети були соковитіші! — критикував чоловік… Анна стояла біля плити,
— Марино, я серйозно. Якщо ти зараз не допоможеш Кирилу — я не знаю, навіщо мені взагалі така сім’я. Геннадій стояв у дверях кухні, перегородивши прохід. Руки склав на грудях — мабуть, для солідності. Вийшло не дуже: на щоці відбився слід від подушки — очевидно, встав спеціально заради ультиматуму. Марина стояла з контейнером учорашнього плову, який збиралася сховати в холодильник. Подивилася на чоловіка, потім на контейнер. Плов виглядав переконливіше. — Зачекай, — вона підняла вільну руку. — Дай запишу. «Навіщо мені така сім’я». Це сильно. А яка тобі потрібна, Гено? Така, що квартири роздає?…
— Якщо ти не допоможеш моєму братові — я подам на розлучення. Чоловік був
— Ой, та який тут пил! Чим ви взагалі дихаєте? Клавдія Іванівна з огидою переступила поріг, намагаючись не торкатися стін. Світле пальто вона завбачливо розстебнула, а шкіряну сумку міцно притискала до живота. — Доброго дня, Клавдія Іванівна. Женя не обернулася на голос. Вона стояла на драбині під самою стелею і ґрунтувала сірий бетон широким валиком. Дрібні білі бризки летіли на її стару вицвілу футболку. — Тьома, ви б хоч вікна відкривали! — голос свекрухи луною рознісся по порожньому передпокою…
Свекруха зажадала оренду відразу після закінчення ремонту… …— Ой, та який тут пил! Чим
Аделіна увійшла до квартири, скинула туфлі біля порога і відразу відчула — щось не так. Степан сидів за столом, втупившись у екран ноутбука, нервово барабанив пальцями по стільниці. На моніторі миготіли банківські логотипи, калькулятори кредитів, цифри процентних ставок. — Привіт, — кинула Аделіна, проходячи на кухню. — Що дивишся? — А, так, — чоловік не підняв голови. — Просто вивчаю умови кредитування. Холодок пробіг по спині. Аделіна завмерла біля холодильника, повернулася до чоловіка. — Навіщо? — Просто цікаво, — Степан знизав плечима, але його погляд метався по екрану надто зосереджено. Аделіна не стала тиснути. Налила собі води, пройшла до кімнати. Але всередині вже зародилося тривожне передчуття, липке й неприємне, як передгрозова задуха. Увечері, коли вони сиділи за вечерею, Степан нарешті заговорив. Відклав виделку, відкашлявся. — Слухай, Аделіно… Ніна дзвонила сьогодні…
— Ти взяв кредит заради своєї родини, а тепер хочеш втягнути мене? Ні, коханий,
Звичайний ранок вихідного дня. Тільки всередині у Віри все вигоріло, наче там пройшлися паяльною лампою. — Сестричко, є що пожувати? Денис ввалився на кухню, потираючи зморщене сном обличчя. На ньому була дорога об’ємна футболка з кислотним принтом. Такі зараз носять усі студенти, витягуючи гроші з батьків. Віра купила собі останню річ два роки тому. Це була бежева куртка на осінньому розпродажі. — У холодильнику сир, — безбарвно відповіла Віра. Вона не повернула голови. Продовжувала дивитися на сіру облуплену п’ятиповерхівку навпроти. Денис відкрив дверцята холодильника. — Знову цей дешевий? Він незадоволено скривився, дістаючи жовтуватий брусок у прозорій плівці. — Він же як пластик. Нормального не могла взяти? — Нормальний коштує інших грошей. — Ну так зароби…
П’ять років вона утримувала брата, поки не почула одну розмову…   …На екрані телефону
— Ні копійки не дам цій родині! — Ви ж обіцяли, Валентино Іванівно. — Я обіцяла зняти. Свекруха клацнула застібкою на сумці. — Я й зняла. Поліна втупилася в жінку. У відділенні банку було душно. Від курток відвідувачів пахло мокрим снігом. Жінки стояли біля каси. Валентина незворушно складала товсті пачки купюр у широкий пластиковий конверт. Тисячні папірці хрустіли. Це були ті самі гроші, які мати чоловіка відкладала з пенсії та здачі кімнати квартирантам…
— Ні копійки не дам цій родині! — Ви ж обіцяли, Валентино Іванівно. —
— Ти серйозно? — Абсолютно. — Серьожа, ти розумієш, що говориш? Купити дачу? Для твоєї матері? За наші гроші? — Ну так, — чоловік кивнув. — Досить жити лише для себе, тепер допоможемо моїй мамі. Ірина відкинулася на спинку стільця. Засміялася. Коротко, різко. — Для себе? Ти сказав — для себе?…
— Досить жити лише для себе, тепер допоможемо моїй мамі, — сказав чоловік і
Маргарита Анатоліївна стояла на ганку з клейончастою сумкою в одній руці й пакетом картоплі в іншій, посміхалася так, ніби ми її чекали. Ми не чекали. Ми взагалі тільки-но сіли вечеряти. Денис розігрів вчорашнє рагу, я порізала хліб, на плиті закипав чайник. – Та що ви, я ж ненадовго, – сказала вона, вже знімаючи черевики й виставляючи у передпокої свої капці…
Свекруха приїжджала до нас без попередження багато років. І я приїхала до неї з
— Іра, я запросив маму на червень. На місяць. У липні Світланка з дітьми приїде — на два тижні. Віктор каже, у серпні теж заїдуть. Буде ж добре, так? Ірина дивилася на чоловіка. Добре… Для нього — так. Він приїде в п’ятницю ввечері, вип’є з братом, поговорить з мамою, пограється з племінниками — і поїде в понеділок на роботу. Йому добре…
Чоловік знову запрошує всю родину до нас на дачу — а я втомилася обслуговувати

You cannot copy content of this page