— Будеш мовчки доглядати за моєю мамою чи розлучення. Обирай просто зараз.
Олег важко сперся на край обіднього столу. Він нависав над дружиною, яка обережно збирала з підлоги уламки розбитої тарілки.
— Набридли твої кислі міни, — з натиском додав чоловік, дивлячись на неї зверху вниз. — Нормальні жінки радіють, коли старше покоління ділиться досвідом.
Мама — літня людина, їй потрібні догляд і повага. А ти навіть вечерю не можеш подати так, щоб не огризнутися.
Вероніка не відповіла. Вона мовчки викинула уламки у смітник і випросталася.
За столом, манірно притиснувши руку до грудей, сиділа Клавдія Михайлівна.
На ній була незмінна бордова кримпленова кофта, яку вона одягала щоразу, коли збиралася влаштувати скандал.
На стільниці перед нею стояла та сама тарілка з тушкованим м’ясом, яку свекруха хвилину тому демонстративно відсунула від себе з такою силою, що друга порція полетіла на підлогу.
— Олежику, не кричи на неї, — страждально промовила Клавдія Михайлівна. — У мене від ваших скандалів тиск стрибає.
Ну не хоче вона готувати їстівне, ну й хай їй Бог помагає. Подумаєш, м’ясо жорстке, як підошва. Я пожую хлібця. Господь терпів і нам велів.
— Мамо, ти їстимеш нормальну їжу в цьому домі! — гримнув Олег, але гнівно подивився не на матір, а на дружину. — Ти чула, що я сказав?
Щоб вибачилася перед нею. І відсьогодні готуєш тільки те, що просить мама. За її рецептами.
Вероніка підійшла до раковини й пустила воду, споліскуючи пальці.
…Клавдія Михайлівна жила з ними вже три місяці. Спочатку це подавалося як «погостювати пару тижнів, поки в її квартирі сохне фарба на трубах».
Але труби давно висохли, а свекруха й не збиралася їхати.
Вона впевнено й безжально захоплювала територію. Спочатку поміняла місцями посуд на полицях, заявивши, що Вероніка нічого не тямить в ергономіці.
Потім викинула дорогі сироватки невістки з ванної, назвавши їх «хімічною отрутою, від якої тільки прищі лізуть».
А останні три тижні свекруха завели звичку прокидатися о шостій ранку й голосно дивитися телевізор у вітальні, скаржачись на старече безсоння.
Олег увесь цей час був на боці матері. Будь-яка спроба Вероніки відстояти власні кордони закінчувалася лекціями про те, що вона егоїстка, не шанує сімейні цінності й взагалі «навигадувала тут своїх порядків».
— Квартира спільна, — Вероніка перекрила кран і витерла руки кухонним рушником.
Її голос звучав рівно, без найменшої істерики.
— Ми брали цю двокімнатну квартиру в іпотеку в шлюбі. Половина належить мені. І я не зобов’язана прислуговувати жінці, яка мене ні в що не ставить.
Олег глузливо розсміявся. Він відкинувся на спинку стільця й склав руки на животі, обтягнутому домашньою футболкою.
— Твоя половина? Ой, не сміши мене! — пирхнув він. — І кому потрібна твоя половина? Кому ти її продаси, цю абстрактну частку? Нікому!
Нормальні люди частки не купують. А я тебе звідси вижену, якщо будеш качати права. Вростеш у диван і робитимеш те, що сказано. Тож прикуси язика.
— Ти забуваєш одну річ, Олегу, — Вероніка дивилася йому просто в очі. — Останні чотири роки іпотеку сплачувала лише я. З того самого часу, як ти вирішив шукати себе й звільнився з роботи.
— Не вигадуй! — миттєво обурився чоловік. Рум’янець невдоволення залив його щоки. — Я вкладався в сім’ю! Я робив ремонт! І взагалі, не смій дорікати мені грошима при матері!
— Олежику, та не зв’язуйся ти з нею, — заголосила Клавдія Михайлівна, погладжуючи масивний перстень на вказівному пальці. — Бачиш же, людина заради копійки задушиться. Рідну матір на вулицю вижене. Жодної поваги до старших.
— Сніданок мамі в ліжко, обід за розкладом, — вимовив Олег, проігнорувавши слова дружини. — Або йди геть з моєї квартири. Обирай.
— Я свій вибір зробила, — коротко відповіла Вероніка.
Вона не стала грюкати дверима чи влаштовувати сцени зі сльозами. Просто обійшла чоловіка, зникла в спальні й щільно зачинила за собою двері.
На кухні запала тиша, яку одразу порушив задоволений голос Олега:
— Ось бачиш, мамо. З ними треба поводитися саме так, — гордо заявив він. — Жорстко й по суті.
Подується, поплаче в подушку й заспокоїться. Нікуди вона звідси не дінеться. Кому вона потрібна у тридцять вісім років?
Уранці Вероніка прокинулася рано. Олег ще спав, розкинувшись на своїй половині ліжка.
Вона одяглася, кинула останні дрібниці до місткої дорожньої сумки, яку спакувала ще ввечері, і винесла її в передпокій. Потім повернулася на кухню, щоб випити кави.
Там уже господарювала Клавдія Михайлівна.
Свекруха пересипала гречку з магазинної упаковки у скляні банки. Побачивши невістку «при повному параді» — у строгому плащі й з макіяжем, — вона хитро примружилася.
— Що, на роботу зібралася? — єхидно поцікавилася свекруха. — А сніданок синові хто готуватиме? Я, стара хвора жінка?
— Ви тут живете безкоштовно, Клавдіє Михайлівно. Тож відпрацьовуйте проживання, — незворушно відповіла Вероніка, наливаючи окріп у свою чашку.
Свекруха так і застигла з пакетом крупи в руках. Такої відвертої відмови вона не очікувала.
— Ах ти, невдячна дівка! — закричала вона на всю квартиру. — Олежику! Олег, йди сюди! Подивися, що твоя дружина вигадала!
Зі спальні, човгаючи капцями, вивалився сонний Олег. Він тер очі й незадоволено кривився.
Побачивши дорожню сумку дружини біля порога, він зупинився. Сонливість як рукою зняло.
— Передумала? — виклично кинув чоловік, підходячи ближче. — Чи до подружок поплакатися зібралася? Давай, йди.
Тільки ключі на тумбу поклади. Хоча ні, бери. І щоб до вечора вечеря була гарячою, інакше можеш не повертатися.
Вероніка зробила ковток кави, поставила чашку на підвіконня й дістала з кишені плаща смартфон.
— Олегу, ти взагалі пошту перевіряєш? — мимохідь запитала вона.
— Яку ще пошту? Тобі нічого робити з самого ранку, крім як псувати мені нерви? — огризнувся він.
— Я про рекомендовані листи. Повідомлення, які кидають у поштову скриньку, — Вероніка подивилася на годинник. Була рівно дев’ята.
— Я всілякий спам не читаю, — відмахнувся чоловік. — Не забивай мені голову. Зібралася — йди собі.
— У тому й річ, Олегу, що це був не спам, — Вероніка взяла свою сумку за ручки. — Ще тридцять днів тому я надіслала тобі офіційне нотаріальне повідомлення. Про те, що продаю свою частку в цій квартирі.
Олег завмер. Його обличчя витягнулося. Він відкрив рота, щоб щось сказати, але слова застрягли в горлі.
— Яку ще частку? — обізвалася Клавдія Михайлівна. Вона визирнула з кухни, з побоюванням поглядаючи на сумку невістки.
— Мою законну половину, — пояснила Вероніка. — Згідно із законом, я була зобов’язана спочатку запропонувати викупити її тобі, Олегу.
Я запропонувала. Письмово. Ти отримав лист під розпис рівно тридцять днів тому. Я бачила за трек-номером.
Олег почервонів. Він гарячково згадував. Так, був якийсь конверт від нотаріуса. Він тоді розписався, відкрив, побачив якісь юридичні терміни про продаж частки й зі сміхом викинув папір у сміттєпровід.
Він був свято впевнений, що дружина його дурить. Продати половину двокімнатної квартири? Та хто при здоровому глузді на таке піде!
— Ти блефуєш, — процідив Олег, роблячи крок до неї. — Ніхто не купить частку з прописаними людьми. Тим більше чужі люди!
У цей момент у двері подзвонили. Дзвінок пролунав різко, коротко й вимогливо. Олег здригнувся. Вероніка навіть не ворухнулася.
— Відчини, — спокійно запропонувала вона. — Це до тебе.
Олег відсунув дружину плечем, клацнув замком і відчинив двері.
На сходовій клітці стояв Петро — кремезний, стрижений наголо чоловік років сорока п’яти в потертій куртці.
За його широкою спиною тупцювала невисока жінка в яскравому пуховику, а поруч переминалися з ноги на ногу двоє хлопців років десяти з однаково нахабними фізіономіями.
Біля ніг жінки сидів здоровенний бульдог, який важко дихав. Навколо цієї компанії громадилися величезні баули та коробки.
— Господарі? — густим басом поцікавився Петро і, не чекаючи запрошення, переступив поріг.
— Хто ви такі? — гримнув Олег, мимоволі відступаючи перед цією горою м’язів. — Ви двері не переплутали? Ану геть звідси!
Бульдог хрипко гавкнув, ніби підтверджуючи право господаря на вхід. Хлопці одразу протиснулися повз Олега до передпокою, з цікавістю озираючись.
— Олеже, що це за натовп?! — заверещала Клавдія Михайлівна, вискакуючи з кухні й хапаючись за серце. — Геть їх вижени! Викликай поліцію!
Петро незворушно дістав із внутрішньої кишені прозору папку з паперами.
— Нові мешканці, — миролюбно, але твердо повідомив він і простягнув папку Олегу. — Викупили половину площі. Усе законно. Ось витяг із Державного реєстру, ось договір купівлі-продажу.
А ось копія документа про те, що співвласник, тобто ви, відмовився від переважного права викупу, проігнорувавши повідомлення.
Олег машинально взяв папери. Літери стрибали перед очима. Там справді стояли печатки та його прізвище.
— Ви… ви не маєте права! — вичавив із себе чоловік. Голос його зрадив. — Це моя квартира!
— Половина — ваша. Ніхто й не сперечається, — поступливо погодився Петро й обернувся до дружини. — Раю, занеси речі в ту кімнату, що більша. Там, здається, вітальня.
— Я там сплю! — верещала Клавдія Михайлівна.
— Значить, тепер спатимете в іншій кімнаті, матусю, — відрізав Петро, і в його басовитому голосі прорізався металевий відтінок. — Або на кухні. Це ваші сімейні проблеми.
Ми купили половину квартири. Частки в документі не виділені, отже, маємо право користуватися будь-якою частиною житлової площі.
Жінка підхопила перший баул і впевнено попрямувала вглиб квартири.
Хлопці вже помчали коридором, звідки долинув гуркіт взуття, що впало, і радісний крик: «Тату, тут телевізор величезний!»
Олег перевів ошелешений, сповнений паніки погляд на Вероніку.
— Ти… ти що наробила? — прошепотів він.
Уся його пиха й велич кудись випарувалися. Перед Петром він виглядав просто пом’ятим чоловічком у розтягнутих штанях.
— Я знайшла тих, кому моя половина дуже знадобилася, — Вероніка ледь помітно всміхнулася. — З гарною знижкою, звісно. Петро викуповує проблемні частки.
Але тих грошей, що мені переказали на рахунок, цілком вистачить на пристойну студію в новобудові. Без свекрухи та ультиматумів.
Клавдія Михайлівна сповзла по стіні й присіла просто на пуф у передпокої.
— Ти кого в дім впустила, змія?! — закричала вона, переводячи погляд з бульдога на баули. — Ми ж з ними жити не зможемо! Олеже, зроби щось!
— Матусю, тихіше, — зупинив її Петро, знімаючи взуття просто на світлий килимок біля порога. — У нас хлопці галасливі, собака линяє. А ще ми у вихідні любимо послухати музику гучніше.
Тож ми зживемося. Головне, сьогодні ввечері складемо графік прибирання санвузла. І ще… на кухні звільніть мені полицю. Моя Рая ставитиме туди свої банки з огірками.
Петро пройшов на кухню. Пролунав дзвін скляного посуду — він безцеремонно зсував розставлені Клавдією Михайлівною банки з крупами в один куток.
Олег кинувся до Вероніки. Він спробував схопити її за руку, але вона з огидою відсахнулася.
— Мила, ну ти чого? — заговорив він, і в його тоні з’явилися підлесливі нотки. — Яка студія? Давай скасуємо угоду! Ну, погарячкували, з ким не буває! Мама скоро поїде, клянуся!
— Угоду в реєстрі скасувати не можна, Олеже. Поїзд упевнено пішов, — Вероніка підхопила свою дорожню сумку. — Ти ж сам учора сказав: вростеш у диван і робитимеш те, що сказано. Ось тепер і роби.
Вона ступила на сходову клітку.
— Готуй мамі сніданки сам, Олегу. У неї тиск, — іронічно кинула Вероніка через плече.
Вона не стала чекати на відповідь. Двері зачинилися, перекривши обурений крик свекрухи, бас Петра та дзвінкий гавкіт бульдога.
Попереду на неї чекала нова квартира. А на Олега — довге, захопливе життя з Раєю, гучною музикою та графіком прибирання туалету.
