— Сміття завтра вранці викинь перед роботою. Я пакет біля дверей поставлю. — Добре, — відповів чоловік, дивлячись у телефон. — Не “добре”, а не забудь, — втомлено сказала Ольга. — Ти ж раніше мені допомагав, навіть пилососив. Я не прошу зірок з неба, прошу сміття викинути. Ти мене чуєш? З ким я розмовляю? Відірвися ти від телефону! — А? Я і так все роблю. — Що все?
— Сміття завтра вранці викинь перед роботою. Я пакет біля дверей поставлю. — Добре,
— Артем! — голос Лади затремтів, перейшов на шепіт. — Ти брав гроші? Зі спальні долинув скрип пружини. Він не відповів відразу. Потім, ліниво, ніби його витягли зі сну: — Які гроші? Вона вже знала, що він збреше. Лада стояла на колінах біля відкритої шухляди комода, втиснувши пальці в край полиці. Там завжди лежав їхній «резерв» — пачки, складені в білий конверт, перев’язаний гумкою. А тепер — порожнеча. Точніше, залишилася половина. Майже сто тисяч зникли. — Ті, що були в шухляді. На кухню, на плиту, на шафи… — вона насилу вимовляла слова. — Артем. Де гроші?
— Артем! — голос Лади затремтів, перейшов на шепіт. — Ти брав гроші? Зі
— Забирайся звідси! Чуєш?! Геть з мого дому! Олег кричав так, що сусіди напевно притиснулися до стін. Ліза стояла на порозі з розкритою валізою, і здавалося, що зараз підлога вислизне з-під ніг…
— Забирайся звідси! Чуєш?! Геть з мого дому! Олег кричав так, що сусіди напевно
Скільки ви заробляєте, Катя? Людмила Степанівна посміхалася так, ніби вже знала відповідь і просто чекала, коли я сама у всьому зізнаюся. Її пальці з бездоганним манікюром ковзали по ніжці келиха, погляд був прикутий до мене. Я відрізала шматок яловичини, не поспішаючи. Ресторан був дорогим — високі стелі, офіціанти в жилетах, приглушене світло. Павло привіз мене сюди, щоб представити батькам перед весіллям. Урочиста вечеря, як він сказав. Я спеціально одягла просту чорну сукню, сережки-біжутерію, взяла звичайну сумку зі шкірозамінника. Нічого, що могло б видати правду.
— Скільки ви заробляєте, Катя? Людмила Степанівна посміхалася так, ніби вже знала відповідь і
– Я не зрозуміла, Таня, це такий святковий жарт, чи що? – з витягнутим від подиву обличчям запитала Ніна, ледь увійшовши до вітальні. Вона не змогла приховати розчарування і тому зараз виглядала розгубленою. Ще хвилину тому зовиця широко посміхалася, ввалившись у передпокій разом з усією своєю родиною. Вона вигукувала новорічні привітання і сипала навколо різнокольоровим конфетті. Багато років поспіль вони приходили без запрошення на святкування Нового року до невістки і брата. Цей рік не став винятком.
– Я не зрозуміла, Таня, це такий святковий жарт, чи що? – з витягнутим
Анна зупинилася і вперше подивилася йому в очі: — Це мама тобі її підігнала? Він відвів погляд. Потім прошепотів: — Вона каже, ти мене гальмуєш. Постійно незадоволена. А з Катею легко. Вона посміхається і не пиляє. — Ага, тільки перці садить і пиріжки пече?
— Зустрічайте підмогу, новосільці! — закричала Валентина Степанівна ще з хвіртки і з гуркотом
Вони поверталися додому в повній зневірі та пригніченості. Дітей у них не буде, принаймні у Даші — таким був вирок лікарів з київської клініки. Навіть процедура ЕКЗ не могла стати для них рішенням через численні спайки та вроджену ваду серця Даші. Темну ніч пронизували білі сніжинки, які одразу прилипали до скла автомобіля. З крижаною і бездушною точністю двірники змітали їх з поверхні — раз-два, раз-два… Цим монотонним рухом вони нагадували подружжю про їхні десятирічні марні спроби завести дитину, які тепер ніби стиралися з книги їхнього життя.
Вони поверталися додому в повній зневірі та пригніченості. Дітей у них не буде, принаймні
Вікторія повернулася до столу і взяла свій бутерброд. Свекруха спробувала каву і задоволено кивнула. — А знаєш, синку, — почала Галина Петрівна, розмішуючи цукор, — твоєму Максиму вже вісімнадцять виповнилося. — Так, знаю, — спокійно кивнув Артем. — Зовсім дорослий став, — продовжувала свекруха. — В інститут вступив. Ти повинен синові подарунок чудовий зробити. Вікторія повільно жувала, намагаючись зосередитися на їжі. Слово «чудовий» неприємно різало слух. — Подумаю над цим, — чоловік спокійно допивав каву.
Вікторія різала хліб до сніданку, коли у двері подзвонили. Артем підвів голову від телефону.
— Артем, побудеш з Льошею?! — Лера на ходу застібала чоботи, зустрівши чоловіка в дверях. — Мене на роботу терміново викликали. У них там завал якийсь. — Лера, ну ти що?! У мене сьогодні інші плани були! — Артем був обурений, але Лера швидко припинила всі його відмовки. — Це твій син, і він важливіший за всі твої плани. Зрештою, можеш взяти його із собою. — Ось ти й бери, — чоловік пробурмотів собі під ніс, але Лера почула. — Артем, не вигадуй! Ти ж знаєш, до нас не можна сторонніх. — Так знаю, знаю, — буркнув Артем. — Іди вже, трудівниця наша.
— Артем, побудеш з Льошею?! — Лера на ходу застібала чоботи, зустрівши чоловіка в
— Олено, чому ти не береш трубку? Ми вже на об’їзну виїхали! Залишилася десь годинка, тому став чайник! — голос Ірини, моєї зовиці, був таким дзвінким, що мені довелося зменшити гучність, щоб динамік не деренчав. Я подивилася на екран смартфона. 30 грудня, 14:15. За вікном ліниво падав мокрий сніг, перетворюючись на асфальті на сіру кашу. У моїй квартирі пахло свіжомеленою кавою і трохи — хвоєю. У кутку стояла невелика ялинка, яку я вчора прикрасила під старе кіно — скромно і зі смаком. — Іра, — я зробила ковток, насолоджуючись тишею своєї кухні. — А ви, власне, куди їдете?
— Олено, чому ти не береш трубку? Ми вже на об’їзну виїхали! Залишилася десь

You cannot copy content of this page