“Візьми ж трубку!” — думала Зіна, притримуючи живіт. Дитина, наче спеціально, почала штовхатися, і жінка почувалася жахливо.
Валера, її чоловік, вже вкотре скидав дзвінок. А їй так потрібно було терміново з ним поговорити… І не хвилюватися! Це шкідливо для їхньої дитини.
«Навіщо ти дзвониш мені в робочий час?! Скільки разів я тобі казав, не дзвони!» — через пару хвилин написав Валера.
Зіна знову набрала його номер. Цього разу Валера, лаючись, відповів.
— Що за терміновість? Я ж просив не турбувати мене! На відміну від тебе я не сиджу без діла, а працюю! — Валера поправив штани і відійшов від столу, де сиділа його нова секретарка.
— Вибач… Але це справді дуже важливо. До нас додому прийшла якась Наталя! Скажи мені, що це розіграш, і ти її не знаєш.
— Наталя? — Валера перепитав так, ніби намагався зрозуміти, про кого йдеться.
— Так. Незнайома жінка стверджує, що вона — твоя дружина. Це жарт, так? Просто непорозуміння? — з надією запитала Зіна, готуючись у будь-який момент виставити за двері цю нахабку…
…Зіна подивилася у вікно, намагаючись зрозуміти, що краще одягти — їй належала дорога до поліклініки на огляд.
Останнім часом Валера не давав грошей, тому доводилося ходити в бюджетні установи, висиджувати великі черги.
Не сказати, що Зіна була занадто розпещеною грошима, просто Валера обіцяв їй, що вона ні в чому не буде мати потреби. Ні вона, ні їхня дитина. Він дуже хотів хлопчика. Спадкоємця.
І ось, коли УЗД показало, що буде богатир, Валера якось не дуже зрадів. Він нібито охолов до своєї дружини.
«Напевно, справа в тому, що я поправилася», — думала Зіна, натягуючи сукню, яка ледь лізла.
За 5 місяців вона набрала вагу, та й живіт ріс не по днях, а по годинах. «Ну нічого, подарую Валері сина, і він мене знову полюбить».
Під ці думки Зіна одягла куртку, чоботи і відкрила двері. На порозі з ключем у руках стояла якась жінка.
— Це моя квартира, ви, напевно, помилилися дверима! — сказала Зіна.
— Це ти помилилася, коли в цю квартиру в’їхала, — примружившись, відповіла незнайомка. — Втім, ми це скоро виправимо.
Жінка обійшла Зіну і зробила крок у квартиру.
— Ви куди? Я вас не пускаю!
— Квартира моя. Це мені вирішувати, кого пускати, а кого ні, — досить голосно сказала невідома.
Зіні стало не по собі. Вона не знала, що робити: бігти і кликати на допомогу?
Жінка тим часом пройшлася по квартирі, оцінюючи її зовнішній вигляд.
— Відразу видно, приїхала з глушини! Хто такі фіранки вішає? А це що? Тут моя ваза стояла. Куди поділи? Тільки не кажи, що розбили!
— Хто ви? — тремтячим голосом запитала Зіна.
— Мене звати Наталя. Ця квартира належить мені. Я колишня дружина Валери.
— Ви брешете! Він не говорив мені, що був одружений!
Наталя з роздратуванням подивилася на Зіну. Їй не хотілося нічого пояснювати. Вона взагалі не думала, що застане вдома цю даму з животом.
План був іншим: замінити замки на дверях і виставити речі колишнього чоловіка на вулицю. Помста — страва, яку подають холодною. Наталя планувала її довгий час.
— А мені все одно, що він говорив. У вас з вашим благовірним є 24 години, щоб речі зібрати.
— Я нічого збирати не буду! — у Зіни затремтіли руки. Вона схопила телефон, немов це був її рятувальний круг.
Пальці швидко набрали номер чоловіка, ось тільки він взяв трубку лише через довгий час і неймовірну кількість втрачених нервових клітин.
— Валерій? Ти знаєш цю жінку? Це якась помилка, напевно, дурний розіграш! — затараторила Зіна.
Вона увімкнула відеодзвінок і перевела камеру на гостю.
— Вона стверджує, що ви були одружені, що вона власниця нашої квартири, що ми повинні звільнити житлову площу!
Скажи, що це маячня! Скажи їй, щоб йшла, що ти зараз приїдеш і викличеш поліцію. Валера!
Але замість відповіді вона побачила бігаючі очі чоловіка.
— Ні, Зіно… Це правда. Наталя моя колишня дружина.
Зіна відчула запаморочення і сповзла по стіні на підлогу.
— Гей! Ану прийди до тями! — крикнула Наталя і почала плескати Зіну по щоках. — Валера, якщо хочеш, щоб твої речі лежали у валізі, а не на сходовій клітці, швидко приїжджай додому.
І бабу свою вгамуй. Ти ж майбутній батько, причому не вперше… А відповідальності у тебе, як я бачу, більше не стало!
— У вас що, є дитина? — прошепотіла Зіна, злякано дивлячись на Наталю.
— Діти Двоє.
— Чому ти не сказав? Валера!
Валера не відповів. Він уже натягував піджак.
Поки Наталя приводила до тями Зіну, чоловік встиг примчати додому.
— Ну і що ти влаштувала? Ми начебто все обговорили ще при розставанні. Ти сказала, що залишаєш квартиру мені, а я натомість плачу аліменти, — з порога заявив він.
— Можна дізнатися, під яким мікроскопом їх розглядати? Ці твої аліменти? А те, що в понеділок був день народження старшої дочки, ти випадково забув? Або навмисно?
— У мене була затримка зарплати.
— У тебе була затримка в розвитку, якщо ти думав, що це все зійде тобі з рук. Даю добу, щоб покинути квартиру.
А ось це — повістка до суду. Будемо ділити твоє майно, я знаю, що ти купив тоді ще машину. Ось і віддаси її мені, як сплату аліментів і подарунок дочці на 18-річчя.
— Але Наталя! У нас з тобою вже все давно минуло! З чого раптом ти придумала ділити моє майно?
— Квартира моя! — ще раз нагадала Наталя. — Я дозволила тобі тимчасово жити в ній тому, що мені було приємно плекати почуття майбутньої помсти.
Очікування моменту, коли я зруйную твоє життя так, як ти зруйнував моє кілька років тому, привівши додому свою дівку!
— Подумаєш, з ким не буває? — знизав плечима Валера. Він думав, що колишня вже давно заспокоїлася…
— Я вже найняла адвоката. Спочатку я заберу квартиру, потім машину, а потім тебе звільнять з роботи. Будеш зустрічати старість на самоті без грошей і даху над головою. Звучить класно?
— Ти не посмієш! — Валера перемінився в обличчі. До нього нарешті дійшло, в якому становищі він. — Просто так вийшло. Я взагалі з тобою не хотів розлучатися!
— Так? Ти це своїй новій пасії розкажи. Вона тобі, можливо, повірить. А я про тебе все давно зрозуміла… Хоча… — Наталя підійшла до Валери. — На що ти готовий, щоб випросити пробачення і не залишитися з голою дупою?
— На все! Пробач мені! — Валера прикинув шанси і зрозумів, що Наталя налаштована рішуче.
Була надія на те, що вона все ще кохала його, адже від ненависті до кохання… один крок. На це він і розраховував.
— У такому випадку — збирай речі своєї благовірної і нехай повертається в своє село. Розлучення, дівоче прізвище і т.д. А ти знову будеш моїм.
Хай буде так, дозволю тобі залишитися. Будеш мені тапки носити. Дівчаткам потрібен батько, а мені для статусу і самозадоволення потрібно бачити твоє обличчя з посмішкою і обожнюванням. Ну, покажи, як зрозумів мене. Тапочки!
Валера покірно взяв нові капці Зіни, щоб принести їх Наталі. Зіні здалося, що все це дурний сон. Що в житті так не буває!
— А як же наш син?! Ти що, готовий мене кинути заради квадратних метрів? — вичавила вона, бліднучи ще сильніше. Валера тим часом знімав з колишньої дружини чоботи.
— А чого ти хотіла? Мене змушують обставини. А тут, — він вказав пальцем у бік живота Зіни, — тут ще нічого не народилося. Та й усяке буває під час пологів, — говорив Валера, наводячи Зіну на жахливі переживання.
— Загалом, вирішено. Розлучення. Зіно, вибач, але ти мені більше не потрібна. Я повертаюся до Наталі і дітей. Нічого особистого…
Зіні не потрібно було повторювати: вона встала, зібрала речі і поїхала до матері в область.
На розлучення вона подала дистанційно, розуміючи, що розлучення буде довгим через її стан. Втім, штамп їй не заважав. Заважало почуття образи і несправедливості.
Але більше, ніж Валеру, вона ненавиділа Наталю. Цю фурію, що увірвалася в їхнє життя і зруйнувала сім’ю.
Звичайно, Зіні було неприємно, що Валера вчинив малодушно і зрадив її. Але винувата в усьому все одно була вона, його колишня дружина.
Мати Зіни, як могла, заспокоювала дочку, обіцяючи допомогу. Але Зіна була в трансі.
Вона розуміла, що з немовлям на руках стане тягарем для матері, не зможе працювати і навряд чи знайде собі нового чоловіка.
Заспокоювало тільки одне — монотонне в’язання. Ще в 9 років Зіна навчилася цьому ремеслу від бабусі.
І ось тепер, сидячи у великому кріслі, вона вміло працювала спицями, створюючи для майбутньої дитини милі дрібнички.
У цей момент до неї і приїхала незвана гостя. Як Наталя знайшла адресу Зіни, було відомо тільки їй.
Жінка залишила позашляховик біля ганку і пройшла в будинок, двері якого були відчинені. Зіна від несподіванки випустила з рук в’язання.
— Чого ви хочете? Ви мою сім’ю зруйнували. Більше у мене взяти нічого! Ідіть геть! Інакше я викличу поліцію!
— Я прийшла з миром, — Наталя перервала потік слів Зіни.
— Так? — Зіна засміялася.
— Ось, це тобі.
— Що це?
— Ключі від квартири. Живи там з дитиною. Валеру я вигнала, — Наталя простягнула на долоні зв’язку ключів.
— Ні, дякую. Я вам не вірю, — відмахнулася Зіна.
— Ну й не вір. Я на тебе зла не тримаю. Ти у мене чоловіка не забирала. Та й те, що ти при надії, я не знала.
Втім, Валера своє обличчя тобі показав. Ти мені ще «спасибі» повинна сказати, що я позбавила тебе цього гуляки.
Він, до речі, і від тебе гуляв, я з’ясувала. Ось, — Наталя кинула на крісло кілька фото Валери із секретаркою. — Діагноз: «звичайна псина». Лікуванню не піддається.
— Що ви від мене хочете? Ви не просто так прийшли! — Зіна напружилася.
— Ти права. У мене є свій інтерес. Я хочу розтоптати його. До кінця.
— Навіщо ви мені про це говорите?
— Квартиру я забрала, машину теж він переписав на дочку. Залишилося останнє: позбавити його «годівниці».
Для цього мені потрібна твоя допомога: сходи до нього на роботу і розкажи, що він із секретаркою крутить і тебе вигнав з пузом з дому.
Поскаржся на нього. Далі директор сам вирішить, що робити, він чоловік дуже розумний, йому скандали не потрібні.
— Я не хочу принижуватися.
— Ну і живи так. Без аліментів, без квартири, зате горда, — пирхнула Наталя.
— Аліменти він платити не буде, якщо його виженуть. Та й квартира від цього у мене не з’явиться. Який мені інтерес?
— Як знаєш. Я двічі тобі угоду не пропоную.
— Угоду? Ну добре. Тоді у мене свої умови: квартиру ви не просто віддасте мені, ви перепишете її на мого сина, коли він народиться, — випалила Зіна, сама від себе не очікуючи такого.
Наталя кілька секунд дивилася на Зіну, а потім кивнула.
— Молодець. Не така вже ти й дурна. По руках.
Дами домовилися, і в призначений день Зіна пішла на зустріч з директором Валери.
Керівник виявився чоловіком розуміючим і глибоко сімейним. Вислухавши Зіну з великим животом, він навіть почервонів від злості.
— А ось докази, що він крутить із секретаркою. Вона ж ваша родичка, так? — запитала Зіна, отримавши інформацію від Наталі і натиснувши на його болючу мозоль.
— Так. Дуже далека! Зв’язується з ким попало і ганьбить нашу велику родину. Гаразд, я вас почув.
Сьогодні ж змушу Валерія писати за власним бажанням. А якщо не напише — звільню за статтею.
***
Зіна йшла по вулиці так, ніби летіла на крилах. Місяць тому вона народила здорового богатиря, а сьогодні вони зустрічаються з Наталею, щоб переоформити квартиру на маленького сина Зіни.
— Навіщо ви це робите? — все ж запитала Зіна, підписавши необхідні документи.
— Тому що я вже й так отримала все, що хотіла. У мене є ще дві квартири. Мої дівчатка забезпечені спадщиною. До того ж у нас з тобою була угода, ти допомогла мені, я допомагаю тобі.
Повір, почуття задоволення від того, яким було обличчя Валери, коли він зрозумів, що його обдурили: викинули з роботи і залишили біля розбитого корита, коштує дорожче цього! — сказала Наталя, вказавши на зв’язку ключів.
— У такому випадку ми одна одній нічого не винні. Усього найкращього, — сказала Зіна і поклала ключі в сумку. Вона не хвилювалася, що Наталя її обдурить.
— І тобі. Вибирай чоловіків обережніше надалі.
— Так. І ви теж.
Жінки розуміюче посміхнулися одна одній і розійшлися. Кожна своєю дорогою. Наталя — займатися бізнесом, а Зіна — виховувати сина і в’язати дитячі речі на продаж.
Валера після усвідомлення всього, що сталося, почав заливати своє горе і одного разу вплутався в бійку, де його «перемогли».
Тепер йому доведеться лежати в гіпсі досить довго. І чомусь бажаючих носити йому супчики і фрукти немає.
При двох дружинах, коханках і трьох дітях він залишився один. Нікому не потрібний дурний чоловік, який вважав себе розумнішим за інших. Не розрахував. Прорахувався.
