Мама почала «чудити» рано: відзначила сімдесятип’ятирічний ювілей і почала. Яна спочатку думала, що це тимчасово – вікова криза, як у трирічних дітей.
Вона і сама відзначила п’ятдесятиріччя і відчула якесь дивне почуття: з одного боку, їй здавалося, що життя тільки почалося, а, з іншого боку, дзеркало говорило зовсім про інше. Ще й мама – немов підмінили її.
– Нога болить, – заявляла вона. – Запиши мене до лікаря.
Яна записувала. Потім виявлялося, що лікар не той.
– Він нічого не розуміє! Ти грошей на матір пошкодувала? Знайди мені нормального лікаря!
Яна піднімала всіх знайомих, вибивала час у відомого світила. А мама раптом говорила:
– А вже не болить нога.
Яна завжди була дуже близька з мамою – та її виростила одна і все своє життя присвятила Яні.
Батько був електриком і загинув, коли змінював проводку у щойно купленому ними будинку, щоб якнайшвидше повісити нову люстрю у залі.
Вони з мамою так довго мріяли про цей будинок – Яна не пам’ятала, як вони мріяли, але знала зі слів самої мами.
– Я так хотіла кришталеву люстру, – плакала щоразу мама, розповідаючи цю історію. – І так хотілося мені її повісити, що я змусила його ввечері, як він з роботи прийшов. Хто ж знав, що він випив!
З тих пір мама ненавиділа кришталь. І заміж більше не вийшла. Яну ростила одна і все намагалася цей величезний будинок зберегти, в якому вони з чоловіком мріяли багато дітей народити, а потім і онуків няньчити.
Дітей не встигли, так що і з онуками вийшло не дуже: Яна народила сина, після чого захворіла по-жіночому, і більше народити не змогла. Дівчинка народилася хворобливою, ще й Яна зі своїм здоров’ям…
– Переїжджайте до мене, – сказала мама. – А то я з глузду зійду в цьому величезному будинку. Як у склепі живу.
Яна думала, що чоловік не погодиться. Не захоче жити з тещею. Але він на подив погодився.
– Буде допомагати з Діночкою. Зможеш на роботу вийти – сама ж казала, що це тобі допоможе швидше відновитися. А у нас гроші звільняться – зможемо на квартиру відкладати.
Квартиру вони так і не купили: жити з мамою виявилося зручно. Вона звільнилася з роботи і взяла на себе Діну.
Та часто хворіла, з навчанням теж були проблеми, так що це було на руку Яні – вона доросла до директора школи і щиро любила свою роботу.
Без мами вона б точно не впоралася, тому що чоловік їздив на вахти і не бував вдома місяцями, і тільки коли Діна вступила до університету, ці вічні відрядження припинилися.
Здавалося б, ось і живи для себе – хто заважає? Яна так і зробила: вперше поїхала з чоловіком за кордон – вони обоє мріяли побувати в Китаї і ось здійснили свою мрію. Зайнялася садом, пішла на танці.
Діна вчилася на архітектора, підробляла веб-дизайнером у знайомих і навіть зустрічалася з хлопцем, який не дуже подобався Яні.
Але зате бабуся була від нього в захваті і дуже раділа, коли Діна приїжджала з ним в гості.
– Вижила дочку, – говорила мама Яні. – Нехай би з нами жила.
– Діна сама захотіла з’їхати, – терпляче пояснювала Яна. – Їй до університету далеко їздити, сама знаєш.
Мама завжди була дуже розумною жінкою. Ні, не просто розумною – мудрою. І все завжди розуміла.
А тут раптом стала прикидатися, ніби нічого не розуміє. І Яну це чомусь страшенно дратувало.
Тепер, на думку мами, Яна все робила не так. Старенька виносила їй мозок, вимагаючи то ніжок для холодцю, то печінки для підливи.
Яна купувала, мама оглядала це з таким виглядом, ніби Яна їй огризків зі смітника принесла. Потім голосно зітхала і говорила:
– Ні, це зовсім не те.
Спочатку Яна терпіла, але потім почала зриватися. І навіть підвищувати голос.
Мама тоді в сльозах йшла до своєї кімнати, дзвонила Діні і годину скаржилася, що її тут ображають. А Діна дзвонила з претензіями до Яни.
– Що там у вас знову з бабусею сталося?
– Ніби ти не знаєш! Вона спеціально мене мучить!
– Нічого не спеціально, – заперечувала дочка. – У бабусі це вікове. Могла б і з розумінням поставитися.
– Та нічого вікового там немає! – заперечувала Яна. – Хочеш сказати, що бабуся не дружить з головою? З нею все гаразд. Вона спеціально мене мучить!
– Ти просто боїшся подивитися правді в очі, – говорила Діна.
Яна ображалася на дочку, що та стає на бік мами, і від цього нервувала ще більше.
Чи то через нерви, чи то з віком пам’ять стала підводити і її, і на роботі Яна пропустила важливу нараду, прогавила терміни договорів і наробила помилок у звіті.
Завуч Аріна Петрівна, яка вже давно натякала, що готова, якщо що, підмінити Яну, якщо та втомиться керувати школою, рознесла це по всьому колективі і у відділі освіти пустила чутку, що Яна не в собі. Було прикро до сліз.
Мама теж підливала масла у вогонь – вимагала, щоб Яна супроводжувала її то в поліклініку, незрозуміло навіщо, то на благодійний концерт, де мама засинала через п’ять хвилин і хропла голосніше за саксофони.
А якщо відмовитися з нею йти, то такий скандал влаштує, що Яна сто разів про це пошкодує.
Чоловік незабаром теж почав говорити, що треба б показати маму лікарю.
– Та що ви всі змовилися, чи що? – мало не плакала Яна. – З нею все нормально! Вона навмисно знущається наді мною!
Все дійшло до того, що Діна заявила, що у Яни клімакс, і тому вона так психує. Це Яну зачепило найбільше – вона страшенно боялася старості. І страшенно боялася стати схожою на свою матір…
Про те, що у мами щось серйозне, довелося визнати лише тоді, коли сусідка привела її зі словами:
– Вона не пам’ятала дорогу додому.
Яна злякалася. Розплакалася, у неї прямо істерика сталася. Чоловік виявився правий…
Саме цього вона і боялася: що мама перестане бути собою. І що її, Яну, чекає така ж доля. Що вона – наступна.
Вмовити маму піти до лікаря було дуже складно: якщо раніше вона сама мало не щотижня ходила до поліклініки, то тут почала відмовлятися:
– Ти мене в психлікарню хочеш відправити, – з образою говорила вона Яні.
Ситуацію врятувала Діна. Вона взяла із собою свого хлопця і приїхала до бабусі. Було складно сказати, кому вона раділа більше – Діні чи її хлопцю.
Відразу розквітла, пішла їм оладки готувати, а коли Діна заговорила про лікаря, неохоче, але погодилася.
– Тільки якщо ви з Ванечкою мене супроводите!
Яні було прикро це чути. Але хоч так. Діагноз прозвучав як вирок: деменція.
– Так рано! – здивувалася Яна.
Лікар пояснював щось про когнітивні функції, гіпоксію, ліки, які можуть лише трохи загальмувати процес.
Яна слухала і не чула. Вона дивилася на маму, яка в цей момент у сусідньому кріслі тихо тримала за руку Діну, – і бачила в її очах ту саму, колишню мудрість і ясність.
На мить. А потім погляд знову ставав порожнім і розгубленим.
«Вона йде, – з холодною ясністю подумала Яна. – По шматочках. І я нічого не можу зробити».
Ліки трохи допомогли. Мама стала спокійнішою, перестала губитися, але її капризи і примхи нікуди не поділися, вони просто стали м’якшими, немов під шаром вати.
А Яна навчилася з ними жити. Вона перестала бачити в них злий умисел і почала розрізняти за ними страх. Страх безпорадності, страх забути, страх стати тягарем.
Одного вечора, розбираючи стару шафу, Яна натрапила на коробку з маминими речами. Там лежали її дипломи, пожовклі фотографії, а на самому дні – маленька, ретельно загорнута в газету кришталева підвіска від люстри. Тієї самої.
Яна взяла її в руки. Крижаний осколок бризнув райдужними зайчиками по стіні. Всі ці роки мама зберігала цей уламок своєї провини і свого щастя. Не ненавиділа. Зберігала.
У ту мить щось клацнуло всередині. Вся злість, все роздратування зникли повністю, змінившись щемливою, до болю гострою жалістю і любов’ю.
Яна зрозуміла, що мама не знущалася. Вона чіплялася. Чіплялася за життя, за увагу дочки, намагалася довести собі і всім, що вона ще тут.
Що вона ще може чогось хотіти, чимось командувати, бути не просто старою, а особистістю. Нехай навіть таким потворним способом.
Наступного дня, коли мама знову закапризувала щодо супу, Яна не стала сперечатися. Вона просто сіла поруч, взяла її висохлу руку в свої і сказала:
– Гаразд, мамо. Не хочеш цей – не треба. Зараз зварю інший. Який хочеш?
Мама здивовано подивилася на неї, ніби чекаючи звичного спалаху. Потім її очі наповнилися сльозами.
– Я тебе, донечко, люблю, – прошепотіла вона раптом ясно і чітко. – Тільки не сердься на мене. Я сама не знаю, що зі мною відбувається.
– Я знаю, мамо, – тихо відповіла Яна, стискаючи її руку. – Я знаю. І я теж тебе люблю.
Вона більше не боялася стати наступною. Тому що зрозуміла: це не черга. Це життя. І її мама, та сама найсильніша і наймудріша жінка, ще тут.
Просто їй знову стало страшно, як трирічній дитині в темряві. І її потрібно було не перевиховувати, а просто тримати за руку, поки ніч не закінчиться. І Яна тримала.
