– Катю, може тобі вже в декрет піти? – сказала Галина Петрівна. – Ти ж наче з хреста знята. Бліда вся, руки тремтять. Та й за всіма термінами уже час.
Катерина машинально опустила погляд на свої пальці, які й справді дрібно тремтіли на ручці кухля з охолодженим чаєм.
Сьомий місяць давався важко – токсикоз так і не відступив, ноги надвечір набрякали, а на роботі доводилося проводити весь день на ногах.
– А гроші? А зарплатня? – Катерина похитала головою. – Декретні мізерні, Галино Петрівно. Рома один не потягне. Ще трохи потерплю, хоча б місяць…
Свекруха тільки відмахнулася.
– Ти його сина виношуєш. Залиш це питання Ромі, нехай сам розбирається. Чоловік він, чи хто?
Сперечатися сил не було. Катерина здалася за тиждень – написала заяву, зібрала речі з робочої шафки та з незвичним відчуттям порожнечі вийшла з прохідної заводу.
Перші дні здавалися дивними – прокидатися без будильника о шостій ранку, не бігти на автобус, не стояти зміну біля конвеєра. А згодом відпустило.
Катерина почала висипатися, гуляти парком біля будинку, готувати нормальну їжу замість вічних бутербродів на бігу.
Щоки порожевіли, нудота відступила, і навіть лікар на черговому прийомі здивовано хмикнула – аналізи нарешті прийшли в норму.
Син з’явився на початку березня, міцний і горластий, – три сімсот.
Катерина лежала в палаті, дивилася на крихітне червоне личко і не могла повірити, що це її дитина, її Михайлик.
Перший рік злився в суцільне місиво з безсонних ночей, годування кожні три години, нескінчене прання і заколисування.
Катерина потім не могла згадати, коли спала, коли їла, коли востаннє приймала душ довше, ніж п’ять хвилин. Все існування звузилося до одного – Михайло.
Його плач, його сон, перша посмішка, перший зуб. Декретні приходили, але танули миттєво – памперси, суміші, коли молоко пропало, нескінченні ліки проти кольок.
Роман працював, приносив зарплату, і Катерина була вдячна йому за це. Щиро вдячна, без жодної задньої думки.
Чоловік годує сім’ю, поки вона сидить із дитиною. Так і має бути.
Михайлу виповнилося три, і Катерина нарешті вийшла працювати. Нова зміна, новий напарник, але руки швидко згадали звичні рухи.
Перша зарплата після трьох років перерви – Катерина тримала в руках конверт, й не могла стримати радості. Не бозна-які гроші, але свої, зароблені.
Вона купила Мишкові нові черевики, собі – помаду, ту саму, на яку пускала слину ще до декрету, і приготувала на вечерю улюблений борщ Романа, з квасолею на яловичині.
Сиділи втрьох за столом, Мишко возив ложкою по тарілці, Роман зосереджено жував хліб. Звичайний вечір, звичайна вечеря…
– Катю, – Роман відсунув порожню тарілку, – а коли ти борг віддавати збираєшся?
Катерина завмерла з ложкою на півдорозі до рота.
– Який борг?
Роман дістав телефон із кишені, потикав пальцем в екран і розвернув до неї.
– Ось, дивись. Я все записував.
На екрані світилася таблиця – акуратні стовпці із датами, сумами, позначками.
Продукти, комуналка, памперси, ліки, одяг Мишкові, зимовий комбінезон, візок, автокрісло.
Три роки життя, розкладені по рядках.
– Дев’ятсот сорок тисяч, якщо округлити, – Роман сказав це спокійно. – Майже мільйон, Кать. Я весь час сім’ю тягнув один.
Катерина дивилася на чоловіка і не впізнавала його.
Знайоме обличчя, родимка на щоці, ямочка на підборідді, яку успадкував Мишко, а всередині, за цими звичними рисами, сиділа зовсім чужа людина.
– Ромо, я ж в декреті була, – Катерина почула свій голос ніби збоку. – Я твого сина ростила! Нашого сина!
– Ну так, так, – Роман кивнув з виглядом людини, яка була готова до цього аргументу. – І молодець, добре ростила. Дякую! Але ж ми родина, Катя.
А у родині все порівну. Ти три роки не працювала, я три роки за двох спину горбатив. Тепер тобі час віддати цей обов’язок. Справедливо ж?
Михайло піднявся на стільці, попросився дивитися мультики. Катерина машинально витерла йому рота серветкою, відпустила до кімнати.
– Я давно машину хотів поміняти, – Роман потягнувся за добавкою борщу. – То що, коли гроші чекати?
Катерина проковтнула в’язку гіркоту, що підступила до горла.
– Ще кілька місяців потерпи. Поверну тобі цей борг.
Роман засяяв, задоволений її відповіддю, і почав розповідати щось про роботу, про нового начальника, про корпоратив наступного місяця.
Катерина кивала у потрібних місцях, підливала йому чай, прибирала зі столу.
А десь глибоко всередині, там, де ще годину тому жила подяка до чоловіка-годувальника, народжувалося щось нове – холодне та гостре.
Не образа, ні. Зневага! До цієї людини з калькулятором замість серця, який три роки записував у таблицю кожен куплений для сина памперс.
За місяць Роман нагадав про борг. Буденно, поміж справою.
– Катю, ну що там? Скоро вже?
Катерина кивнула, відводячи погляд.
– Ще трохи потерпи. Незабаром все буде.
Вона терпляче чекала на свій вихідний, коли Роман зранку поїхав на роботу.
Швидко зібрала речі Михайла – футболки, штанці, улюбленого плюшевого зайця, книжки з картинками.
Потім свої – не так багато накопичилося за роки шлюбу. Дві валізи, та три пакети. Ось і все життя.
Однокімнатна квартира зустріла їх тишею. Катерина відкладала із зарплати, рахувала дріб’язок, відмовляла собі у нових колготках, щоб наскребти на перший внесок за місяць оренди.
Мишко гасав по порожній кімнаті, радіючи луні від голих стін, а Катерина сіла прямо на підлогу, притулившись спиною до холодного підвіконня. І лише тоді дозволила собі заплакати.
Телефон задзвонив рівно за годину. На екрані висвітилося «Рома», і Катерина кілька секунд просто дивилася на апарат, що вібрує, перш ніж провести пальцем по екрану.
– Ти де? – Роман ледве стримував своє обурення. – Я додому прийшов, а тут пусто. Де речі? Де Мишко?
Катерина притиснула телефон щільніше до вуха і зробила глибокий вдих.
– Я вирішила з тобою розлучитися, Ромо.
Пауза на тому кінці дроту тривала кілька секунд, а потім Роман розреготався – нервово, злісно.
– Що? Ти головою вдарилася?
– Ти ж сам сказав, що я тобі винна майже мільйон, – Катерина говорила спокійно, хоч серце калатало десь у горлі.
– Так ось, стягуй цей борг через суд. А я подам на аліменти. Подивимося, хто кому залишиться винен.
– Ах ти ж…! – Роман зірвався на крик, і Катерина відсунула телефон від вуха. – Меркантильна! Я тебе три роки годував, утримував, а ти тільки про гроші й думаєш!
Катерина натиснула відбій та вимкнула звук. Телефон продовжував вібрувати – раз, другий, третій.
Але вона відклала його вбік і пішла допомагати Мишкові розкладати іграшки в кутку кімнати.
Потім буде час думати та переживати, а зараз її син радів новому будинку, і це було головне.
Розлучення тривало три місяці. Засідання, папери, показання сторін.
Роман прийшов до суду з адвокатом та своєю знаменитою таблицею, видрукованою на десяти аркушах.
Суддя, втомлена жінка років п’ятдесяти, погортала ці аркуші з абсолютно непроникним обличчям.
– Тобто ви хочете стягнути з колишньої дружини витрати на спільну дитину? – уточнила вона, дивлячись на Романа поверх окулярів.
– На утримання сім’ї, – поправив Роман. – Вона три роки не працювала!
– Вона три роки перебувала у відпустці по догляду за вашою спільною дитиною, – суддя відклала папери убік. – Жодних правових підстав для стягнення цих коштів немає. У задовільнені вимог відмовити.
Катерина сиділа на своєму боці зали та спостерігала, як змінюється обличчя колишнього чоловіка – від самовдоволеної впевненості до розгубленості та злості.
Аліменти йому призначили того ж дня, тверду суму, бо офіційна зарплата Романа була копійчаною, а реальну він отримував у конверті. Суддя виявилася досвідченою і ці ігри бачила наскрізь.
Роман вилетів із зали, навіть не подивившись у її бік.
Катерина зібрала документи, склала їх у сумку і попрямувала до виходу. На сходах суду її наздогнала Галина Петрівна.
– Катю, почекай.
Катерина зупинилася, готова до будь-чого – до звинувачень, до крику, до сліз.
Але свекруха, колишня свекруха, стояла перед нею із зовсім розгубленим виглядом.
– Пробач мені, – Галина Петрівна говорила тихо, не підводячи очей. – Я не знаю, як виховала такого недолугого сина. Мені соромно за нього, Катю. Справді соромно.
Катерина мовчала, не знаючи, що відповісти на цю несподівану щирість.
– Чи можна мені бачитися з Мишком? – Галина Петрівна нарешті підвела погляд, і в її очах блищали сльози. – Будь ласка, він же мій єдиний онук, і я не уявляю життя без нього.
Катерина помовчала кілька секунд, а потім кивнула.
– Звісно, Галино Петрівно. Я з Ромою розлучилася, а не з вами. Приходьте, коли захочете. Я адресу скину.
Катерина попрямувала додому. Сьогодні розпочинався новий етап у її житті.
