— От халепа! Діду, у вас роутер накрився, — сказав Марко, нахиляючись під шафу.
— Що накрилося? — виглянув із веранди дід Вова, витираючи руки рушником.
— Роутер! Інтернету нема. Ні TikTok, ні Netflix… суцільна антенна порожнеча!
— А, то ти про той ящик із миготливими лампочками? Любо, у нас той… вай-фай зник!
— Та нехай зникає, — озвалась баба Люба з кухні. — Хай діти на людей подивляться, а не на свої екрани.
— Це катастрофа… — простогнав Артем, молодший брат, розвалюючись на дивані. — Я ще й не зберіг рівень у грі.
— А от ми в дитинстві, — гордо почав дід, сідаючи на лавку, — грали на вулиці. Справжні пригоди, не те що ваші ті… пікселі.
— Діду, ви не розумієте, — зітхнула Софійка, старша з онуків. — Нас обірвали від цивілізації. Це як Марс… але з вишнями.
Баба Люба вже заходила в кімнату з мискою огірків:
— І правильно! От зараз усі троє — шикуйтесь! Будемо грати в “огірковий трофей”!
— Це як? — підозріло озирнувся Марко.
— Ходимо грядками й шукаємо найсмішніший огірок за формою. У кого смішніший — той виграв.
— А приз?
— Домашній лимонад і по пиріжку з вишнею!
— Я вже перемагаю! — закричав Артем і побіг до грядок.
— Ага, — усміхнувся дід Вова. — А після обіду — стрілятимем із рогатки.
— Серйозно?! — вигукнув Марко, забувши про роутер.
— Ще й на віслюку покатаємося, якщо Марко не зламає йому спину своїм вай-фаєм!
Софійка зітхнула, але вже з усмішкою:
— Хай буде. Село так село. Але я все одно сфоткаю цього огірка. І викладу… коли-небудь.
— Але з хештегом #бабусинірозваги, — підморгнула баба Люба.
Ввечері, коли сонце впало за обрій, а в селі почали лунати собачі перегуки й цвіркуни натхненно акомпанували ночі, раптом — клац — і світло зникло.
— От і казка закінчилась, — сказав Артем, намагаючись підсвітити собі телефоном, але батарея сіла.
— І Wi-Fi знову пропав, — зітхнув Марко.
— То, може, хоч свічки є? — запитала Софійка.
— Є, — урочисто відповіла баба Люба. — І ще — гасова лампа! Діду, принеси!
Незабаром посеред кімнати блимала лампа, а всі сиділи довкола, мов у таборі. Дід Вова розтер руки:
— Ну що, діти! Час для байки.
— Якщо знову буде про ту козу, що втікала від вовка, я піду спати, — сказав Артем.
— А от і ні! Сьогодні — байка про “нічного велосипедиста”.
— Це звучить як хорор, — прошепотіла Софійка.
— А було це в далекому 1973-му… — почав дід. — У селі з’явився чоловік, який ночами їздив на велосипеді без фар, без звуку, і лишав за собою… курячі яйця.
— Що?! — вибухнули всі разом.
— Кажу вам, на ранок біля воріт кожного двору лежало по яйцю. І ніхто не знав, хто це.
— Так це ж не байка, а… доставка продуктів! — сміявся Марко.
— А ти уяви собі: ніч, темно, тиша, і раптом — цок-цок-цок… хтось їде. Без світла. І лишає слід.
— Діду, і хто це був?!
— Ото вже хай кожен сам подумає… — таємниче відповів дід і сьорбнув чаю.
— У наш час це був би кур’єр Glovo, — буркнула Софійка.
— Але той не залишав би по яйцю — максимум промокший пакет.
Усі реготали. І коли світло несподівано повернулося, ніхто навіть не помітив одразу.
Бо головне вже світила — гасова лампа, жарти, історії і рум’яні обличчя в її теплі.
— А можна ще одну байку? — раптом спитав Марко.
— От тепер ти наш, — гордо мовила баба Люба.
Прокинулись усі рано. Сонце щойно визирнуло з-за обрію, а дід Вова вже стояв у дворі в спортивних штанях і з тремтячим у руках дзвіночком.
— Підйом, спортсмени! Сьогодні в нас унікальна зарядка: на віслюках!
— Це жарт? — прохрипіла Софійка, вилазячи з-під ковдри.
— Ні, це сільська фітнес-програма, — гордо мовив дід.
У дворі стояли два віслюки. Один сірий, другий рудий, і обидва жували бур’ян з філософським виглядом.
— Знайомтесь! Це Гриць і Мальвіна. Вони краще за будь-який велотренажер!
— Я… не впевнена, що Мальвіна хоче, щоб я на неї сідала, — обережно промовила Софійка.
— Вона теж не впевнена, але ми її переконаємо! — підморгнув дід.
Артем уже сидів на Грицеві, сміючись:
— Це крутіше за будь-який симулятор!
— Тримайся, тільки не вліво, бо він тоді йде в город, — крикнув дід Вова.
Марко, трохи зморений після ночі без Wi-Fi, зітхнув і теж сів на рудого.
— Якщо мене завтра знайдуть у кукурудзі — винні будете ви.
— Усе заради форми, — сказала баба Люба, виходячи з камерою.
— Не знімайте це, будь ласка! — благала Софійка.
— Але ж це — історичний момент: діти на віслюках. Я ще зрежисую: “Назустріч селу”!
Після кількох кіл по двору, кількох випадкових поворотів у клумби й одного падіння в копицю сіна, зарядка закінчилася загальним реготом.
— Тепер точно готові до сніданку, — усміхнувся дід.
— А у вас є страва під назвою «Нагорода вижившому»? — спитав Марко.
— Є. Називається «смажені млинці і абрикосовий джем».
— Я підписуюсь на цю програму! — вигукнув Артем.
Того ж дня після сніданку баба Люба вийшла з телефоном у руках — так, тим самим, кнопковим — і сказала урочисто:
— Діти, ви сьогодні берете участь у конкурсі!
— У якому ще конкурсі? — насторожилась Софійка.
— У сільському клубі — щорічний “Фестиваль родинних талантів”. Ми з дідом записали вас у категорію «сучасне мистецтво».
— Але ми нічого не вміємо робити! — вигукнув Артем.
— Як це — не вмієте? — обурилась баба. — Он як ви на віслюках їздили! Як на рогатку стріляли! Ото й покажете.
— Ми будемо стріляти в залі? — перепитав Марко з надією.
— Та ні, ви покажете мініатюру: «Як онуки виживали без Wi-Fi». А ми вас підтримуємо музичним супроводом — на бубні й ложках!
Увечері зал клубу був повний: бабусі з вишиваними сумками, дідусі в піджачках ще з 70-х, і повно дітвори, що носилася між рядами.
Коли настала черга родини Вови й Люби, на сцену вийшли онуки. Софійка тримала в руках табличку з написом: «Увага! Інтернет зник!»
Артем зображував істерику, Марко — паніку з телефоном над головою, який «не ловить». Потім усі троє впали на підлогу й завмерли. Зі сцени прозвучали ложки — почала баба Люба. Дід підтримав її ритмом на бубні. І тут онуки піднялися та почали зображати сцену «оживлення»: огірки, віслюки, сінник, рогатка, сільський вайб.
— І в фіналі — зарядка під гімн віслюків! — вигукнув Марко.
Зал аплодував стоячи. Баба розплакалась. Дід зняв капелюха.
І хоча диплом отримала інша родина — за хорове виконання «Ой у лузі червона калина» на баяні й флейті — родину Вови та Люби визнали «найсучаснішою в народному жанрі».
— А я ж казала — онуки ще дадуть приклад! — з гордістю прошепотіла баба Люба.
Наступного дня баба Люба оголосила:
— Діти, сьогодні у вас особлива місія — підемо до клубу клеїти афіші вручну. Як колись. Без принтерів і лайків!
— О ні… — простогнала Софійка. — Це схоже на середньовічне катування.
— Та ні, — підморгнув дід Вова. — Справжній артхаус. Тільки з клеєм і вітром.
А ще ввечері було оголошено дідом Вовою проходження «Великого сільського квесту».
— Вам треба знайти п’ять артефактів із минулого: ключ від комори 1972 року, магнітофон, чавунну сковорідку, фото з піонерського табору і листа зі служби, — оголосила баба Люба, тримаючи список, писаний ручкою.
— І що, все це є? — здивувався Артем.
— І ще більше. Але знайти — це ще пів справи. Треба зрозуміти, для чого кожна річ!
Так онуки бігали по горищу, читали старі листи, розбирали валізи та випадково відкрили банку варення з 1994 року. Вирішили не куштувати.
— У вас тут музей! — захоплено сказав Марко.
— А ще буде кіно. Але не з Netflix, — усміхнувся дід. — Увечері влаштуємо кіносеанс на простирадлі. Проєктор, стільці, попкорн із казанка.
І коли вечір настав, усі сиділи на подвір’ї, а на білому простирадлі під зорями блимала стара кіноплівка. Поряд стояла миска з попкорном, звареним у бабиній каструлі.
— Це найкрутіше кіно, яке я бачила, — прошепотала Софійка.
— Бо тут головні герої — ми самі, — усміхнувся Марко.
Ранок був теплий, із туманцем, що плівся поміж дерев. Дід Вова вже чекав біля хвіртки з вудками на плечі й кошиком для бутербродів.
— Пора, діти! Їдемо на ставок. Будемо ловити не Wi-Fi, а карасів!
— А там точно є карасі? — підозріло перепитав Артем, зав’язуючи кеди.
— Більше, ніж підписників у твоєму акаунті! — підморгнув дід.
На велосипеді з причепом вони дістались до старого ставка, що ховався за лугом. Там усе було, як у кіно: очерет, качки, жаби, і дзвінка тиша.
— Тут колись я впіймав щуку на півтора кіло, — гордо сказав дід, розкладаючи снасті. — А сьогодні — навчимо вас мистецтву чекати.
— Це як? — зітхнула Софійка, розкриваючи парасолю.
— Сидиш, мовчиш і дивишся на поплавок. І не швидиш!
Кожному дали вудку. За пів години Артем зловив п’явку, Марко — стару шкарпетку, а Софійка майже впіймала власний капелюх, коли вітер зірвав його у воду.
— Це що — теж частина досвіду? — бурмотіла вона, витираючи руки.
— Ще яка! — сміявся дід. — Справжній рибалка не боїться ні комарів, ні мокрих штанів!
Зате десь на третій годині Марко таки витягнув карасика. Невеличкого, зате справжнього. І з таким обличчям перемоги, що навіть баба Люба сказала:
— Його б у газету! «Юний міський ловець риби без вай-фаю!»
На зворотному шляху всі троє мовчали — втомлені, засмаглі, але щасливі. Дід Вова вів велосипед і бурмотів собі під ніс:
— Он що таке поколіннєва передача досвіду… Через рибу, огірки й бубон.
А діти думали: «Це літо ми точно не забудемо.»
