Дід Сашко розгублено дивився на лавку в парку, де сиділа баба Іра, підгодовуючи голубів.
— Доброго дня, — нарешті промовив він, чухаючи потилицю. — Ви, випадково, не знаєте, де тут найкраще сидіти?
Баба Іра поглянула на нього з-під яскравої хустки і посміхнулася:
— Тут? Та тут сидіти — то наважитись треба. Голуби, звичайно, гарні, але вони можуть подумати, що ви їм обід приносите.
— Ну, не тільки голубам потрібен обід і компанія, — підморгнув Сашко. — Мені теж іноді компанія потрібна.
— Ха! — усміхнулась Іра. — Компанія? Ви, мабуть, з тієї породи чоловіків, що пам’ятають, як сватали бабу.
— О, я не такий вже старий, — обурився Сашко, — просто трохи забутий часом. Але ось вам секрет: я зараз на полюванні… за увагою.
— Ого, — здивовано підняла брови Іра. — І як успіхи?
— Поки що не дуже, — зізнався він, — але я сподіваюсь, що сьогодні мій день.
— Ну що ж, — сказала баба Іра, — пощастить, якщо птахи і ви один одному не завадите.
— А то, — усміхнувся дід Сашко. — А якщо голуби від мене ще більше зголодніють, я їм на обід самого себе віддам.
Іра розреготалася:
— То вже точно! І голуби, і ви — усі будуть ситі.
— В мене тут план простий: спочатку підкорити вас, а потім — голубів.
— Ну, — сказала Іра, хитро посміхаючись, — якщо голуби почнуть ревнувати, я готова стати вашим охоронцем.
— Ваша підтримка мені до вподоби, — відповів Сашко. — Втім, якщо ви почнете ревнувати, то ми з голубами маємо обговорити мирні умови.
Наступного дня дід Сашко з’явився в парку з букетом… пластикових квітів.
— Ось тобі, Іро, — гордо протягнув він. — Свіжі, довговічні, не в’януть.
— Пластикові? — Іра підняла брови. — Ти хоч знаєш, що вони не пахнуть?
— Знаю, — серйозно кивнув Сашко. — Але зате не треба носити в сумці воду.
Іра не втрималась і засміялась:
— Ну, хоч так. Ти оригінальний, дідусю.
Після цього Сашко вирішив продемонструвати свої «галантні» навички:
— Можна я тобі допоможу сісти на лавку? — спитав він.
— Я що, дідусь, чи дворічна дитина? — посміхнулась Іра. — Але дякую, я сама.
— Ну добре, але якщо впадеш, я тут як тут.
— Ти, мабуть, зі старих романтичних фільмів? — пожартувала баба Іра.
— Саме так! — гордо відповів Сашко. — І навіть уявляю, як міг би тебе запрошувати на танець — тільки от в нашому парку музики не чути.
— Можна я тоді співатиму? — пошуткувала Іра. — Але не обіцяю, що в ритмі.
— Тоді ми ідеальна пара! — вигукнув дід.
Вдома у баби Іри та діда Сашка були серйозні розмови.
— Мамо, — каже син Іри, коли вона розповіла вдома про знайомство, — ти серйозно? Дідусь? Та він хоч твоїх років!?
— Ага, — відповідає вона,.
— І що він тобі може запропонувати? Пластикові квіти?
— Вони такі милі разом, — втручається онук Іри, — але ж це трохи дивно, правда?
— Дивно — це коли двоє пенсіонерів починають будувати любов, наче підлітки, — сміється її онучка, яка слухає їх збоку.
— Мамо, — продовжує син Іри, — може це просто фаза? Скоро пройде.
— Та ні, він справді старається, — каже баба Іра, — і мені це подобається.
У діда Сашка була схожа розмова.
— Але ви ж можете… зламатися, — застерігає донька Сашка, — це все дуже складно для вашого віку.
— Зламатися можна і в молодості, — усміхається дід Сашко, — головне — не здаватися і не боятися починати знову.
— Мені подобається, що дід міється частіше і радіє. Це ж головне. – проговорює старший онук.
— Точно, — погоджується дід Сашко, — любов не має віку, вона має тільки серце.
Наступного ранку дід Сашко прийшов до парку з великим пакетом.
— Що це у тебе? — поцікавилася Іра, побачивши незвичайну ношу.
— А це, — гордо заявив він, — набір для пікніка! Сьогодні ми влаштовуємо романтику по-нашому.
— Пікнік? — здивувалась Іра. — Ти серйозно? Сашко, а де ти плануєш розкласти ковдру? На лавці?
— Та ні, — усміхнувся Сашко, — я знайшов найм’якіше місце під дубом. Знаєш, де ті крихти, які ти голубам кидаєш? Там ідеальне місце.
Іра сміялась не зупиняючись:
— Ну що ж, дивимось, чи вдасться тобі витримати наш «пікнік» без конфузів.
Поки дід розстиляв ковдру, він дістав із пакету… термос з компотом і два старенькі горнятка.
— З компотом, — пояснив він, — щоб нам не пересохло в горлі від романтики.
Іра, посміхаючись, підняла одне горнятко:
— Тоді за нас і за молодість, що повертається!
— І за те, що ми ніколи не старіємо для любові, — підхопив Сашко.
Після пікніка дід Сашко вирішив, що пора зробити справжній «кавалерський» жест.
Взявся за найромантичніше — прогулянку до кінотеатру.
— Іра, — сказав він, — я чув, там сьогодні показують класичну комедію. Ходімо, посміємось разом.
— О, — зраділа баба Іра, — це чудово! Тільки пам’ятай, я люблю сидіти в прохолоді.
На вході до кінотеатру дід розгорнув свій «план» — запропонував їй купити попкорн і колу.
— А кола без цукру? — спитала Іра.
— Звісно! — гордо кивнув Сашко. — Я ж дбаю про твоє здоров’я.
Вони сіли в залі, але через старі крісла дід постійно розхитував сусідні сидіння.
— Ти що, на танцпол прийшов? — пожартувала Іра.
— Ні, — засміявся Сашко, — це я намагаюсь додати трохи драйву у старий кінотеатр.
Після фільму він запропонував прогулятися, але випадково наступив у калюжу і замість гідного порятунку просто з розгону впав.
— Оце так романтика! — сміялась Іра, допомагаючи піднятися. — Тільки ти вмієш так — упасти і виглядати героєм.
— Герой завжди піднімається, — відповів Сашко, витираючи штани. — І не тільки в кіно.
В наступні дні дід Сашко і баба Іра почали проводити разом більше часу — прогулювались парком, пили чай на лавці, розповідали історії з життя.
— Знаєш, Іро, — сказав Сашко, — я колись мріяв подорожувати, але все якось не складалося. А тепер думаю, що найкраща подорож — це та, що починається з людини поруч.
— Ох, — усміхнулася Іра, — а я все життя мріятиму навчитися готувати борщ як ти, який схвалив навіть твій онук.
— Тоді нам є над чим попрацювати, — відповів він, — я тобі борщ, ти мені подорожі.
Вони сміялись, ділились спогадами і навіть сперечалися — хто більше старомодний.
— Ти, — казала Іра, — ходиш в магазин, як на екскурсію.
— А ти, — парирував Сашко, — дивишся на мобільний, ніби це чарівний коробок.
Одного вечора, сидячи на тій же лавці, Сашко тихо сказав:
— Знаєш, Іро, я давно не відчував себе таким живим. Можливо, це ти така чарівниця.
— Можливо, — посміхнулась вона, — чи може просто ми обидва вирішили, що життя варте того, щоб починати знову.
Вечір. В кухні баби Іри пахло домашньою випічкою. За столом зібралися діти й онуки — і, звичайно, дід Сашко, який трішки нервував, але намагався триматися.
— Ну що ж, — почала Іра, — познайомтесь, це Сашко. Він мій… друг.
Донька Іри, з підозрою:
— Друг? А як же «романтичний кавалер»?
— Та поки що я в ролі «друга на підміну», — з посмішкою вставив дід Сашко. — Але щось мені підказує, що це надовго.
Онук Іри, виглядаючи скептично спитав:
— Ви справді плануєте разом ходити на риболовлю?
— Плануємо, — підхопила Іра. — І не тільки на риболовлю, а й на ринки, на виставки… І на спільні посиденьки.
— Головне, щоб не затягнули нас у шахи, — пожартував син. — Там я вже чемпіон.
Сашко усміхнувся:
— Готовий програти, аби виграти ваше визнання.
Всі засміялися. Атмосфера розтанула, і вечеря перетворилася на справжнє свято тепла і взаєморозуміння.
Наступного ранку баба Іра прокинулася з легкою посмішкою на обличчі.
Телефон раптом загудів — це онук надсилав їй смішне відео з котом, що намагається повторити танець із фільму з надписом «Кавалер як дід Сашко».
— Ось, — подумала Іра, — навіть онуки починають приймати Сашка.
Дід Сашко тим часом готував сніданок і роздумував, як зробити їхні зустрічі ще приємнішими.
— Іро, — сказав він, — а як щодо нашої «традиції» — кожного тижня робити щось нове разом? Може, підемо на майстер-клас з гончарства?
— Гончарство? — посміхнулася вона. — Ти хоч знаєш, як виглядає глина?
— Знаю одне — якщо зроблю горщик, а ти його розіб’єш — це буде початок наших пригод.
Вони сміялися, уявляючи, як перетворять свій новий союз на суцільний фестиваль тепла і радості.
Одного вечора баба Іра застудилася. Дід Сашко, почувши про це, прийшов з великою чашкою теплого трав’яного чаю і домашніми ліками.
— Ось, — сказав він, сідаючи поруч, — цей чай не лише зігріває, а й має секретний інгредієнт — трішки моєї турботи.
Іра посміхнулася, відчуваючи цю турботу від красивого чоловіка.
— Ти справжній джентльмен, Сашку, — сказала вона тихо.
Наступного дня вони разом прогулювалися парком, тримаючись за руки, не поспішали, обмінювались думками і планами.
— Знаєш, — промовив дід, — я ніколи не думав, що знову знайду когось, з ким так легко і тепло.
— І я, — відповіла Іра, — це немов друге дихання для душі.
Їхні погляди зустрілися, і в цей момент обидва зрозуміли — почуття стають глибшими, і ця історія лише починається.
Настало тепле осіннє свято — день, коли дід Сашко запросив бабу Іру на прогулянку в парк, де все і почалося.
— Іро, — сказав він, тримаючи в руках невеличку коробочку, — життя — це найкраща пригода, і я хочу продовжувати її з тобою.
Іра, розчулена, посміхнулася:
— Я теж не хочу йти цим шляхом сама.
Вони обмінялися простим, але щирим поцілунком, що мовчки сказав більше за слова.
Поруч весело бігали діти й онуки, які вже звикли і підтримували цей особливий зв’язок.
— Отже, — пожартував онук, — наші бабуся і дідусь нарешті стали парою! Тепер ми офіційно маємо з ким весело проводити час.
Сашко з Ірою сміялися, знаючи, що любов не має віку і що найкращі моменти життя ще попереду.
