Після похорону батька діти повернулися в його трикімнатну квартиру на Центральному проспекті.
Там пахло старими книгами, ліками і тим самим одеколоном, який батько купував ще з радянських часів.
Валентина, старша донька, відразу сіла в крісло біля вікна. Там завжди сидів Петро Семенович.
– За законом все ділиться порівну, – заявила вона, оглядаючи кімнату поглядом оцінювача, – я як старша дочка забираю цю кімнату з балконом.
Вам, Коля, – звернулася вона до брата, – дістанеться спальня, ну, а Ліді, – Валентина кивнула в бік молодшої сестри, – маленька кімната біля кухні.
Коля, пошарпаний життям п’ятдесятирічний чоловік з вічним запахом перегару, навіть підскочив на дивані:
– Ніхто нічого не забирає! Продаємо хату і ділимо гроші на трьох! Порівну!
Ліда, наймолодша з дітей, сиділа в кутку на кухонному стільці і мовчки крутила в руках батьківський запальничку «Zippo».
Вона ніяк не відреагувала на розмову сестри і брата. Її опухлі, червоні від сліз очі і тремтячі губи говорили про те, що вона прийшла сюди не ділити квартиру, а прощатися.
– А як же пам’ять? – тихо запитала вона, – тато тут все життя прожив… На цьому паркеті ми з вами робили перші кроки. У цій кухні він вчив мене пекти млинці…
– Пам’ять – в альбомах, – різко перебила Валентина, поправляючи дорогий шарф, – а це – квадратні метри в центрі міста.
Не будь дитиною, Лідо. Хоча… Якщо ти така безкорислива, віддай свою кімнату мені. Я не відмовлюся.
– Чому тобі?! – вибухнув Коля, – у мене двоє дітей! Лідка, краще віддай свою кімнату мені! Подумай про племінників! У Вальки і так все є!
Від обурення Валентина зблідла. Схопилася, стиснувши кулаки, і вже збиралася поставити наглого братика на місце, але тут подзвонили у двері.
Бачити сторонніх не хотілося, тому ніхто з присутніх, немов домовившись, не пішов відкривати.
Дзвінок повторився. Різкий, пронизливий. Валентина, Лідка і Коля переглянулися. Але залишилися на своїх місцях. І тоді…
Хтось відкрив двері своїм ключем… Почулися кроки в передпокої. Двері кімнати, в якій сиділи брат із сестрами, відчинилися.
На порозі стояли жінка років тридцяти п’яти і хлопчик років десяти.
Жінка була не в новому, а в поношеному пуховику, дитина – в спортивній куртці.
Гості з побоюванням, але цілком впевнено пройшли в кімнату, залишивши за собою мокрі сліди від осінніх черевиків.
– Добрий день, – сказала жінка і дістала з сумки червону папку. – Я Віра, із сусіднього будинку. Дід…
Тобто Петро Семенович, – вона замовкла, немов збиралася з духом, і, нарешті, вимовила, – подарував мені цю квартиру.
Зависла густа тиша…
– Що він зробив?! – вибухнув Коля, підхоплюючись так, що з дивана злетіло старе в’язане покривало. – Ти хто така взагалі?!
– Ось документи, – Віра тремтячими руками дістала з папки завірений листок. – Це оформлено більше року тому…
***
Петро Семенович і Віра познайомилися в магазині. Чоловік пішов за продуктами і йому стало зле.
Ніхто не підійшов до літньої людини, що притулилася до стіни. Він виглядав дивно: погойдувався, дивився якимись порожніми очима.
Очевидно, люди вирішили, що пенсіонер переборщив зі спиртним.
Віра проходила повз і, в силу своєї професії (вона працювала медсестрою) відразу зрозуміла, що чоловікові потрібна допомога.
Підбігла, сунула в рот таблетку нітрогліцерину (вона завжди носила його з собою), допомогла дійти до лавки.
І, звичайно, присіла поруч. Ліки швидко подіяли.
– Дякую тобі, донечко, – промовив чоловік.
– Ви далеко живете? – запитала Віра, – може, таксі?
– Та ні, мені тут… метрів двісті. Я якось сам дійду потрохи.
– Я проводжу…
– Ще раз дякую, – чоловік підвівся, – мене, до речі, Петром Семеновичем звати, а вас, рятівниця моя?
– А я – Віра…
Біля свого під’їзду Петро Семенович остаточно прийшов до тями і запросив Віру на чай.
Та спочатку відмовилася, але почувши:
– Ходімо, люба, у мене знаєш, яке варення є? Малинове! Справжнє. Порадуй старого…, – погодилася.
Так почалася їхня дружба. Віра стала частою гостею в будинку Петра Семеновича. Допомагала по господарству, приносила продукти. Приходила просто так, поговорити.
Одного разу привела свого сина – Мішу…. Петро Семенович вже знав, що Віра виховує його сама. Що колишній чоловік їй зовсім не допомагає: сильно п’є. І що Міші з великими труднощами дається навчання.
– А давай разом уроки робити, – запропонував Петро Семенович, підливаючи хлопчикові чай і підсуваючи ближче вазочку з варенням, – і тобі легше буде, і я згадаю те, що давно забув.
Мішка, звичайно, погодився. Чим більше він спілкувався з дідусем Петром, тим більше він йому подобався.
Дуже скоро старий і малий так подружилися, що Міша навіть ночувати залишався у Петра Семеновича.
Віра спочатку заперечувала, а потім рукою махнула. До того ж, це її дуже виручало.
Жінка працювала на двох роботах, щоб якось прогодувати себе і сина. Плюс до цього – платила за орендовану однокімнатну квартиру, оскільки після розлучення вони з сином залишилися без житла.
У дні, коли мати працювала, Міша часто залишався один. І до школи його водити у Віри не завжди виходило. А вже забирати… У підсумку, цю функцію взяв на себе Петро Семенович.
Щоранку він заходив за Мішею і вів його на заняття. Увечері – забирав. Ну, а коли вони ночували разом, то, після спільного сніданку, відразу топали до школи.
Віра була дуже вдячна за допомогу і платила тією ж монетою. Дуже їй хотілося, щоб ця уважна, розумна і така добра людина не відчувала себе самотньою.
І, хоча Петро Семенович ніколи на самотність не скаржився, Віра бачила: він страждає.
Страждає і чекає, коли ж його дорослі діти Валентина, Микола і Лідія згадають про нього та, нарешті, навідають…
– А давайте, зателефонуємо їм, – одного разу запропонувала Віра, – може, щось у них сталося?
– Звичайно, сталося, – з гіркотою відповів тоді Петро Семенович, – совість вони втратили, ось що. І дзвонити я їм не буду. Поки ростив, годував, навчав – був потрібен, а тепер… Забули.
Добре, що дружина не дожила до цього… Що ж, якщо у них немає батька, значить, і у мене – немає ніяких дітей. Та й які вони діти? Молодшій – скоро сорок…
Більше Віра подібних розмов не заводила. Тим більше, що Петро Семенович незабаром захворів. Лікувався довго.
Коли повернувся з лікарні, Віра всю турботу про старого взяла на себе. Мішка допомагав як міг.
Дуже скоро Петро Семенович одужав, навіть на вулиці гуляти став! Одного разу попросив Віру сходити з ним до нотаріуса.
– Добре, сходимо, – погодилася Віра, навіть не запитавши, навіщо це потрібно.
Коли зрозуміла – злякалася:
– Та ви що, Петро Семенович, навіщо? Я ж не заради цього! Просто… Ви мені як рідний…
– Чому «як»? Навіть прикро, – пожартував той, а потім серйозно додав, – ви з Мішею на сьогоднішній день – мої найрідніші і найближчі люди. Ось я і вирішив про вас подбати, поки вороння не налетіло…
Через кілька місяців Петро Семенович знову потрапив до лікарні. Цього разу Віра забрала його лежачим…
Майже рік доглядала. Хотіла дітям повідомити, але Петро Семенович попросив цього не робити.
– Навіщо? Я їм здоровий був не потрібен, а вже хворий, – по його щоці скотилася одна-єдина сльозинка.
У день, коли Петра Семеновича не стало, Віра зателефонувала його далекій родичці (тільки цей номер у неї був), ну, а та вже повідомила про все дітям…
***
Валентина підлетіла до Віри, вихопила папку. Пробігла очима по тексту і… порвала документ.
– Все?! Скінчилися подарунки?! – зловтішно вигукнула вона, – йдіть геть звідси!
Віра не зрушила з місця.
– Даремно старалися, – спокійно сказала вона, – це була копія. Оригінал зберігається у нотаріуса.
– Аферистка! – Коля підскочив до Віри, – все продумала?!
– Ні, сама б не додумалася, – парирувала Віра, – Петро Семенович підказав. Добре вас знав, як я бачу.
– Та кого він знав?! Він давно з глузду з’їхав! – заволала Валентина, – і папірець цей не при своєму розумі оформив! Нічого ти не отримаєш!
– І на цей рахунок Петро Семенович підстрахувався, – Віра говорила спокійно, без глузування, – там у документах є медичний огляд у день оформлення угоди.
Тож не хвилюйтеся даремно. Я зайшла, бо бачила, що ви приїхали. Хочу сказати, що ви можете забрати з квартири все, що забажаєте. Я б хотіла переїхати якнайшвидше.
– Переїхати?! – Коля витріщив очі.
Схоже, він починав розуміти, що спадщини у вигляді батьківської квартири у нього немає.
– Але це ж несправедливо! Ви нам навіть не родичі! Як він міг?!
Віра злегка зблідла:
– А ви як могли кинути літнього батька напризволяще? Як могли роками навіть не цікавитися, як він живе? Як могли спокійно жити, знаючи, що він зовсім сам?!
– Не сам, як виявилося, – молодша сестра Ліда підійшла до Віри, пильно подивилася їй в очі, – і дякую вам за це…
Вона розвернулася і мовчки пішла до виходу. На порозі обернулася:
– Валя, Коля, – вона лукаво подивилася на брата і сестру, – а я навіть рада, що все так вийшло.
Коли за Лідою зачинилися двері, Валя кинула:
– Рада вона… Знайшла, чому радіти… Такі гроші…
Коля нічого не сказав. Він дістав з кишені фляжку і залпом її осушив.
Через хвилину сказав Вірі:
– Тобі легко судити. Ти з ним не жила… І не бігла за сотні кілометрів від дому, щоб його не бачити…
– Я нікого не суджу, – Віра сама здивувалася своєму спокою і сміливості, – ви запитали, я відповіла. Сподіваюся, тижня вам вистачить, щоб звільнити квартиру…
І так, про пам’ятник батькові і про його могилу можете не хвилюватися. Про це є, кому подбати.
– Хвилюватися?! – гримнула Валентина, встаючи з батькового крісла, – та мені плювати, що там буде! Тим більше тепер…
