Максим думав, що сьогодні якесь свято. Адже в холодильнику було так багато їжі! І ковбаса, і шматочок сиру, яблука. А ще мама сьогодні зварила суп!
На відміну від більшості дітей, Максим дуже любив суп. Коли він гарячий, наваристий.
Але мама рідко його готувала. Вона взагалі рідко готувала. Найчастіше мама була відсутня вдома або спала.
Зате в свої чотири роки Максим міг приготувати собі їжу. З того, що було вдома.
Наприклад, дуже смачно їсти хліб із сіллю. А якщо є макарони, то їх можна зварити. Правда, у Максима вони виходили злиплими, але це не робило їх менш смачними.
Максим чув, що багато дітей ходять до дитячого садка. І там багато іграшок і дуже смачно годують.
Одного разу він запитав у мами, чому він не ходить до дитячого садка, а мама розсердилася. Сказала, що йому і вдома нормально, нема чого йому кудись ходити.
І Максим зрозумів, що про це краще більше питати. А то, коли мама злиться, вона може і стукнути. Не сильно, але неприємно ж.
А зараз Максим дивився на всі багатства в холодильнику, і у нього навіть слинки потекли. Він потягнувся за яблуком, але мама ляснула його по руці.
— Поки не чіпай, — суворо сказала вона. — Ось прийдуть з органів опіки, подивляться, що їжа є, після цього можеш брати.
— А хоча б супчика можна? — тихо запитав Максим.
— Гаразд, пів тарілки. А то там і так мало.
Максим і цьому був радий. У той час, як він їв суп, прийшли якісь важливі тітки. Вони пройшли в будинок, походили, подивилися на Максима, який швидко-швидко їв.
Звичка у нього така, напевно, тому, що їжі часто взагалі не буває. А потім одна тітка сіла поруч з Максимом.
— Смачно? — з посмішкою запитала вона.
— Дуже.
— А як тебе звати?
— Максим.
— Максим, а ти ходиш до дитячого садка?
Хлопчик негативно похитав головою.
— Місць немає, — якось нервово промовила мама. А друга тітка в цей момент щось записала.
— Максим, а де твої іграшки?
Хлопчик підхопився зі стільця і приніс машинку та старого, пошарпаного зайця.
— Ось!
— Це і все?
— Ні, там ще є, але ці найулюбленіші.
Потім тітки про щось багато говорили, а мама явно злилася. І Максим вирішив підслухати, що там відбувається.
— Ми прийдемо через тиждень. Якщо у дитини не буде нормального одягу та іграшок, то ми її заберемо.
— Не всі такі багатії, як деякі, — огризнулася мама. — Мені грошей не вистачає.
— Прогулювати їх не треба! І речі можуть бути дешевими, але хоча б чистими! Ви подивіться, як ваш син виглядає! І те, що він так радіє супу, багато про що говорить.
Максим зрозумів, що зробив щось не так. Але ось чому тітки зляться, ніяк не міг зрозуміти.
А ввечері до мами знову прийшли гості. Максим, поки мама не бачила, відрізав собі ковбаси, сиру і взяв пару яблук. А то невідомо, коли у них ще така їжа буде.
Чи то мама забула, що ті тітки повинні прийти через тиждень, чи то просто сильно втомилася, але, коли вони знову переступили поріг їхнього будинку, мама спала.
Їжі толком не було, і Максим був радий, що тоді приховав і сховав продукти.
Тітки про щось тихо говорили між собою, а потім кудись подзвонили. Прийшли якісь люди і веліли Максиму одягатися.
Він сказав, що без мами нікуди не поїде, але мама все спала і спала. А коли прокинулася, почала голосити, чим ще більше налякала Максима. У підсумку він розплакався.
Його привезли в місце, яке називали дитячим будинком. Там його відразу нагодували, а потім познайомили з іншими дітьми.
Один хлопчик, по секрету, сказав, що тепер Максим буде жити тут. Що мама за ним більше не прийде.
І через це Максиму стало дуже сумно, хоч він і поїв смачної їжі. Зазвичай, їжа завжди піднімала йому настрій, але не цього разу…
…Ліля готувала вечерю для своєї родини. Чоловік і двоє синів по черзі прибігали на кухню з одним і тим же питанням: «Коли буде готово?»
— Господи, — не витримала Ліля, — вас легше позбутися, ніж прогодувати!
— Не треба нас позбуватися, — сказав Микита, старший син, — ми зараз і так самі впадемо від голоду.
Ліля посміхнулася і жартома стукнула сина рушником нижче спини.
— П’ять хвилин! І щоб за ці п’ять хвилин я нікого на кухні не бачила!
З кімнати долинули обурені голоси, але щось відповісти Ліля не встигла. Бо їй зателефонували.
— Добрий вечір. Лілія Володимирівна?
— Так, це я, — відповіла жінка, подумавши, що це чергові реклами салонів краси.
— Підкажіть, а Христина Володимирівна ваша сестра?
Ліля сіла на стілець і важко зітхнула.
— Так, сестра, — сухо відповіла вона.
— Ми дзвонимо вам з органів опіки. Справа в тому, що вашу сестру позбавляють батьківських прав, її син зараз перебуває в дитячому будинку.
Вона дала ваші контакти, як людини, яка може стати йому опікуном. Ми повинні зрозуміти, що надалі робити з дитиною.
— Зачекайте, — перебила їх Ліля, — у Христини є син?
Із сестрою вона не спілкувалася вже десять років. Тоді її сестра пішла по похилій, і вони, всією сім’єю, намагалися її врятувати.
Потім не стало їхнього батька, а слідом за ним і мами. А Христина взагалі вдалася до всього найгіршого.
Вона постійно випрошувала у Лілі гроші, намагалася тиснути на жалість. Хоча сестра залишила їй квартиру батьків, думала, що вона візьме себе в руки. Собі лише стару дачу забрала.
Ліля на той момент тільки народила старшого сина. І вона втомилася від прохань сестри. І сказала, щоб та їй більше не дзвонила.
Якийсь час Христина ще намагалася з нею зв’язатися, але тут вже вступився Лілін чоловік, пообіцявши наступного разу спустити її зі сходів, якщо вона знову з’явиться до них в неадекватному стані.
І Христина, мабуть, злякалася. З того моменту Ліля про неї нічого не чула. Навіть не знала, жива вона чи ні. А, виявляється, у неї є син, і вона так і не взяла себе в руки.
— Так, у неї є син, чотири роки. Її вже кілька разів попереджали, що вилучать дитину, а зараз справа дійшла до суду.
На кухню зайшов чоловік і побачив, наскільки розгублена Ліля.
— Що сталося? — пошепки запитав він.
Але вона нічого йому не відповіла.
— Я можу до вас під’їхати? І все детально дізнатися.
— Звичайно.
Після розмови Ліля якийсь час приходила до тями. Чоловік вимкнув плиту і вигнав хлопців з кухні, розуміючи, що щось відбувається.
— У Христини є син, — нарешті промовила Ліля, — і її зараз позбавляють батьківських прав. Хлопчик у притулку.
— Який кошмар… Так і знав, що вона ще з’явиться в нашому житті.
— Я можу оформити опіку. Або дитина залишиться в дитбудинку.
Чоловік важко зітхнув.
— Але ти ж не знаєш цього хлопчика. І він тебе не знає. І, вибач за такі слова, але невідомо, яким він народився, з огляду на спосіб життя твоєї сестри.
— Я все розумію… Але треба хоча б все з’ясувати.
Наступного дня Ліля вирушила до органів опіки. Там вона ознайомилася з усіма документами, а також з медичною карткою Максима.
З’ясувалося, що він, на подив, абсолютно здоровий і розвинений хлопчик. Жінка не довго думала. Майже відразу сказала, що вона візьме над ним опіку.
Максим був у дитячому будинку вже два місяці. Були свої плюси і мінуси. Плюсом був одяг і їжа, яка йому здавалася дуже смачною. А ось все інше було мінусом.
Хлопчаки його ображали, він сумував за мамою, і не подобалося йому жити там, де багато інших дітей. Він відчував себе тут зайвим.
І коли його кудись повели, Максим щиро сподівався, що це мама за ним прийшла. Але замість мами він побачив незнайому тітку.
— Привіт.
Вона посміхнулася і сіла перед ним навпочіпки.
— Добрий день, — тихо відповів Максим.
— Мене звати Ліля, я — сестра твоєї мами.
— Ви мене до мами відвезете? — зрадів хлопчик.
— Ні, сонечко. Мама поки не може тебе виховувати. Але я хочу їй допомогти.
У мене є два сини і дуже велика квартира. Ми тобі виділимо окрему кімнату. Поїдеш жити до мене?
Максим не знав, що відповісти. З одного боку, йому дуже не хотілося залишатися в дитбудинку. З іншого — їхати до чужих він теж не хотів.
— Ми купимо тобі іграшки, книжки, новий одяг, — вмовляла його тітка Ліля.
— Гаразд, — зітхнув Максим.
Квартира йому сподобалася. Дуже велика і красива! І є величезний телевізор. І його брати йому сподобалися.
Вони подарували йому іграшки. А Антон, молодший син Лілі, який був всього на пару років старший за Максима, відразу запропонував пограти в конструктор.
Максим дуже сумував за мамою. Але поступово він почав звикати жити в будинку тітки Лілі та дядька Роми.
Він почав ходити в садок, у нього з’явилися друзі. Хлопчик забув, що таке голод, хоча спочатку час від часу ховав цукерку або яблуко у себе в кімнаті. Боявся, що вони закінчаться.
Поступово Максим ріс і стиралися страшні дитячі спогади, в яких була вічно хмільна мама, її страшні друзі і відсутність їжі.
Тітка Ліля перетворилася на маму, а дядько Рома на тата. Брати з двоюрідних якось несподівано стали рідними.
Уже в десять років Максим не міг сказати, що було правдою, а що він вигадав. Ні, він прекрасно знав, що його батьки йому не рідні, але ось рідну матір пам’ятав погано.
І коли вона з’явилася на порозі їхнього будинку, він її не впізнав. Зате, звичайно, впізнала Ліля…
— Що тобі треба? — суворо запитала вона.
— Хочу із синочком побачитися…
— Це не твій син, а мій. За законом. Ти не маєш ніяких прав на хлопчика.
Максим у цей момент якраз вийшов у передпокій, розгублено розглядаючи худу жінку зі зморшкуватим і якимось жовтуватим обличчям.
Під очима у неї були темні синці, волосся було брудним. І Максиму стало якось неприємно.
— Максимку, синку, як ти виріс! Я весь час намагалася тебе повернути! Але вони тебе відібрали у мене!
— Що ти несеш?! — розлютилася Ліля. — Тебе позбавили батьківських прав!
— Необґрунтовано!
Та жінка розплакалася, і Максиму стало якось зовсім огидно.
— Це моя мама? — запитав він у Лілі. Та лише кивнула.
— Синку, йди до мене!
Максим позадкував, а потім втік і зачинився у своїй кімнаті. А Ліля веліла Христині забиратися.
— Гаразд, хочеш виховувати мого сина, нехай так. Може, так для нього і краще! Але дай мені грошей, все ж я тобі дитину дозволила забрати.
Ліля не очікувала такої нахабності. Вона сильно розлютилася.
У якийсь момент вона подумала, що Христина і справді хоче бачитися з сином, думала, що прогрес настав. Але ні, їй просто потрібні гроші.
— Ще раз з’явишся тут, і я вже особисто спущу тебе зі сходів. Забирайся!
Більше Христина не з’являлася у них на порозі. Після цього випадку Ліля поговорила з Максимом і заспокоїла його. Сказала, що ніхто не посміє його забрати.
Цього вечора хлопчик довго не міг заснути. Він все думав про те, як би склалася його доля, якби його матір все ж не позбавили батьківських прав.
Він жив би з цією занепалою жінкою, голодував і страждав. І цього вечора він, як ніколи, був вдячний долі, що вона розпорядилася інакше.
