Паніка охопила мене з головою, поки я слухала плутані вимоги незнайомої дівчини. Невже я втрачу квартиру?
Я стільки працювала, щоб подарувати все колишньому чоловікові, а сама залишитися ні з чим?
Ні про що інше я думати не могла — тільки подумки чіплялася за кинуті незнайомкою фрази, прокручувала їх у голові й намагалася взяти себе в руки…
…Наш із Юрою шлюб тривав недовго: швидко одружилися, відносно швидко розійшлися.
Я вийшла за нього з великого кохання, та й батьки постійно натякали: час іде, пора вже завести сім’ю.
Тому коли Юра зробив мені пропозицію, я погодилася без роздумів. Думала, що нарешті зустріла того самого — кохання всього життя.
Ну і, звичайно, раділа тому, що батьки перестануть дошкуляти зі своїми “час іде”.
Уже після весілля почали спливати різні неприємні подробиці особистого життя Юри. Виявилося, що я у нього не єдина жінка.
Я притиснула його до стіни і прямо виклала все, що про це думаю, а він навіть не зніяковів.
— Ми з тобою, — каже він, — вже рік разом, а дітей все немає. А мені потрібен спадкоємець.
— Тобто, це я винна в тому, що ти жодної спідниці не пропускаєш? — обурилася я.
За логікою Юри виходило, що так. При цьому офіційного діагнозу у мене не було. Я навіть не знала, чи в мені справа.
Може, з дітками у нас не склалося з вини Юри, а не з моєї. Але проходити обстеження він навідріз відмовлявся.
Ще б пак: це ж і гроші витрачати, і час, і сили. Приємніше за жінками ганятися, поки законна дружина на роботі.
Я дійсно багато працювала — мабуть, тому Юрі й вдавалося так довго водити мене за ніс.
Не скажу, що цілодобово пропадала на роботі, але більшу частину дня я була зайнята.
Я пристойно заробляла і обіймала хорошу посаду. Підвищення заслужила власною працею, на відміну від Юри, якого влаштував працювати до себе в компанію мій свекор.
Костянтин Геннадійович, батько Юри, — людина заможня, але досить сувора. Юрі він допомагав, але, в основному, не грошима, а наданими можливостями.
Мені ж допомагати було нікому, мої батьки — прості роботяги, які заробляли непогано, але впливу ніякого не мали.
Юра якось пропонував попросити батька влаштувати мене до себе в компанію і просунути нагору, але я відмовилася.
Я вже звикла всього досягати сама, та й поваги в чужих очах я б таким кар’єрним зростанням не заробила.
Що там, я б навіть сама себе поважати за таке перестала.
Після весілля ми придбали квартиру. Юра весь час нарікав на батька — йому не подобалося щомісяця відраховувати значну частину заробітку на сплату квартири.
Мого заробітку, бо сам він лінувався працювати і на своєму місці отримував мало.
— Він міг би нам її просто подарувати, — бурчав Юра. — Він же нічого не відчує, у нього грошей багато.
Те, що я ставала на бік Костянтина Геннадійовича, йому теж не подобалося.
А я прекрасно розуміла, що такій людині, яка сама з низу піднялася, хочеться, щоб і син досяг тих самих висот власною працею.
Думаю, якби щось сталося, Костянтин Геннадійович обов’язково б нам допоміг, ну а поки в цьому просто не було потреби — ми справлялися.
Фінансове питання мене не турбувало: моїх грошей на все вистачало.
Ну заробляє Юра мало — і нехай. Головне, що він зайнятий, а не тиняється вдома і не сидить постійно в соцмережах.
Я ж не знала, що зарплата у нього не менша за мою, просто він витрачав її всю на залицяння до інших жінок.
А додому приносив копійки і скаржився на скупого батька, який не міг платити йому по-людськи.
Мені ці претензії до батька були незрозумілі. На весілля Костянтин Геннадійович із дружиною подарував нам путівки на відпочинок.
Ми чудово провели медовий місяць у гарному готелі, з якісним обслуговуванням, з перельотом у бізнес-класі. Раніше я ніколи так не відпочивала.
На новосілля нам теж зробили великий і дорогий подарунок — кухонний гарнітур з елітного меблевого салону.
Я була щаслива, бо за свої гроші купила б гарнітур набагато дешевше.
У нас із Костянтином Геннадійовичем та його дружиною склалися чудові стосунки.
Всупереч поширеній думці про те, що свекрухи — справжні мегери, у мами Юри до мене не було жодних претензій.
А від Костянтина Геннадійовича я часто чула похвалу.
— Ти розумна дівчина, — казав він, — працьовита. Далеко підеш. Якщо якась допомога знадобиться — звертайся, не соромся.
Я не турбувала його, але було приємно знати, що мені готові надати підтримку чужі, по суті, люди.
І з моїми батьками свекри теж легко знайшли спільну мову, хоч і оберталися вони в абсолютно різних колах.
Не було в батьках Юри пихи, властивої багатим людям. Вони, безумовно, звикли до гарного життя, але багатство їх нібито зовсім не зіпсувало.
Прожили ми таким чином рік — тихо і спокійно. А потім почали викриватися численні інтрижки на стороні.
Тоді-то Юра й почав дорікати мені бездітністю, виправдовуючи таким чином свою увагу до інших жінок.
І справді вчинив розумно — я дійсно відчула себе винною. До того ж, дуже його кохала, тому, незважаючи ні на що, терпіла всі його витівки.
Після того, як все розкрилося, він взагалі перестав соромитися своєї поведінки.
Міг прямо мені сказати, що сьогодні зайнятий — у нього побачення.
І якщо я починала сварку, він обривав її однією-єдиною фразою:
— Може, хоч від цієї у мене буде дитина.
Вразивши мене таким неприємним чином, він йшов.
Я ж залишалася вдома — одна, спустошена й пригнічена. Я раз по раз прокручувала в голові слова Юри — мовляв, це я в усьому винна.
Можливо, і справді я мало старалася для нашого шлюбу. Дійшло до того, що я стала самостійно проходити обстеження.
Жодних проблем із моїм жіночим здоров’ям виявлено не було, від чого в мене зовсім опустилися руки.
Будь я нездорова, я б могла з цим щось зробити. А так виходило, що я безсила.
Сама доля не давала мені порадувати чоловіка довгоочікуваною дитиною.
Так тривало ще рік. Я знітилася і згасла. Батьки переживали, що я занадто багато працюю.
Не могла ж я їм сказати правду — чоловік проводить час з іншими жінками, а я це терплю і сплачую гроші за квартиру, в якій він навіть толком не буває.
Не знаю, скільки часу мені знадобилося б для того, щоб самостійно прозріти й піти — напевно, кілька років, — але Юра позбавив мене цього тягаря.
Рішення про розірвання шлюбу він виправдав тими самими дітьми, яких у нас ніяк не виходило мати.
Тепер я розумію, що йому просто набридли сварки, які я від образи та ревнощів постійно затівала.
Я заважала йому гуляти, відмовлялася лягати з ним у ліжко, не зустрічала його з привітною посмішкою — загалом, стала непотрібною, і він від мене позбувся.
Єдиною втіхою для мене стала квартира. Перший внесок повністю оплатили мої батьки, всі інші платежі теж вносила я.
Навіть якби Юра й захотів претендувати на частку, я б з легкістю йому її виплатила, але він не став судитися — полінувався.
Його життям я не цікавилася — була зайнята собою. Знову вчилася любити себе, по крихтах збирала втрачену самоповагу.
Довіру до чоловіків я втратила, тому уникала будь-яких знайомств.
Мені потрібен був час, щоб прийти до тями і зрозуміти, що світ зовсім не ворожий до мене, а просто мені не пощастило зв’язатися з поганою людиною.
Поспішила, не подумала. Зате доля, на яку я так злилася раніше, вберегла мене від спільних дітей.
Я могла просто викреслити Юру зі свого життя і не згадувати про нього. А діти б усе ускладнили.
З Костянтином Геннадійовичем ми продовжували спілкуватися. Він підтримував мене, як міг — особливо порадами щодо роботи, що мені на новій високій посаді було дуже важливо.
Життя йшло своєю чергою. Але одного разу у двері подзвонила незнайома жінка.
Я її раніше ніколи не бачила. Молода, красива та ще й при надії.
Я, здивована її появою, встигла лише привітатися, перш ніж вона нахабно відтіснила мене плечем і переступила поріг.
— Я нова дружина Юри, тепер ми будемо жити у цій квартирі, — заявила незнайомка.
Це звучало так безглуздо, що спочатку я сприйняла все як незручний жарт друзів, покликаний мене розворушити й підбадьорити.
Тому я розсміялася й визирнула у під’їзд. І нікого не побачила.
— Чого ти регочеш? — грубо запитала незнайомка. — Втім, мені байдуже, я прийшла оглянути квартиру.
— Зачекай-но. — Я схопила її за руку, і вона невдоволено вирвалася. — Юра до цієї квартири не має стосунку.
— Ага, ну звичайно, — відповіла незнайомка. — Він багато вкладав у цю квартиру і дозволив тобі жити в ній просто з доброти.
Тож або виплачуй його частку, щоб ми могли купити нову, або збирай речі й забирайся звідси.
Я її вигнала. Накричала, виштовхнула зі своєї квартири й зачинила перед її носом двері.
Вже потім мені спало на думку, що варто було поводитися обережніше з дівчиною, яка чекає на дитину, але мене охопила лють.
Мені стало так прикро через те, що Юра знову втрутився в моє життя, що я втратила над собою контроль.
Я сіла за стіл і набрала номер свекра. Костянтин Геннадійович одразу ж відповів на дзвінок.
Я розповіла йому про дівчину, яка вдерлася до мене в квартиру і почала пред’являти на неї права.
— Але ж початковий внесок оплачували мої батьки, — сказала я, ковтаючи сльози, що навернулися на очі. — І всі інші внески платила я сама, зі своєї зарплати… Юра отримував так мало…
— Як це, — здивувався Костянтин Геннадійович. — Я платив йому хорошу зарплату, щоб усі платежі не лягли на тебе. Бідолашна…
Тоді й з’ясувалося, що всі зароблені гроші Юра витрачав куди завгодно, тільки не на сім’ю.
Ще з’ясувалося, що про нову дружину Костянтин Геннадійович ні сном ні духом — їх із дружиною на весілля не запросили і навіть перед фактом не поставили.
— А що стосується початкового внеску, — додав він, — я особисто вручив йому значну суму на цю справу.
— Я цих грошей не бачила, — відповіла я. — Ви ж знаєте, я не брехатиму вам…
— Я в тобі не сумніваюся, — відповів Костянтин Геннадійович. — До того ж, за документами та чеками все буде видно. Не переймайся, я з ним розберуся.
Він відключився. Я видихнула, порахувала до десяти, потім зробила собі чаю і випила кілька чашок поспіль — просто щоб привести свої думки до ладу.
Незнайомка налякала мене — я боялася залишитися без квартири, заради якої стільки працювала.
Юра забрав у мене все — кілька років життя, нерви, здоров’я, а тепер міг забрати й єдину радість.
Але розмова з Костянтином Геннадійовичем трохи мене заспокоїла.
Батькам я поки що нічого не сказала — щоб не турбувати їх. Вони дуже вже тривожні люди. Самі розхвилюються, мене накрутять.
У таких справах поспіх ні до чого. Та й ніколи цей поспіх не приводив мене до добра.
Наступного вечора Юра з’явився до мене сам — із претензіями.
— Ти навіщо моєму батькові поскаржилася? — запитав він, витріщивши від злості очі. — Ти хоч уявляєш, що наробила?!
— Юра, — перебила я його. — Куди ти дівав гроші?
— Які ще гроші?
— Ті, які заробляв. І ті, які Костянтин Геннадійович тобі на початковий внесок дав.
Фуркнувши, як розсерджений кінь, він розповів, що витрачав усе на жінок і на себе коханого.
— Знаєш, як дорого коштують квіти, прикраси та поїздки за кордон? — запитав він з якоюсь незрозумілою образою — нібито я винна в тому, що його пасії витягували з нього подарунки.
— Не знаю, — відповіла я. — Мені ж ти за час нашого шлюбу жодного разу нічого не подарував.
До весілля Юра залицявся до мене: дарував троянди, водив по ресторанах, купив мені телефон.
Запаморочив голову — не вартістю подарунків, а тим, скільки уваги він у них вкладав.
А після весілля все різко припинилося. Я, нерозумна, навіть не запідозрила тоді нічого.
Подарунки ж не припинилися, просто дарував їх Юра вже не мені. Мабуть, і відрядження свої він вигадував, а в цей час їздив по курортах з дівчатами.
— Мені дуже потрібна ця квартира, — сказав Юра. — Тато звільнив мене з роботи через тебе, тепер мені ніде брати гроші.
І знову він відмовився дати гроші на перший внесок. Розумієш, у яку ситуацію ти мене загнала? Якби ти йому не наскаржилася…
Я перервала цей потік претензій і вигнала його, сказавши наостанок, що всі питання вирішуватиму тільки через суд.
Костянтин Геннадійович дотримав свого слова і допоміг мені — забезпечив чудовим адвоком, який легко виграв справу про поділ майна.
Квартира залишилася мені, а що тепер з Юрою і де він взагалі — не знаю і знати не хочу.
У мене нові турботи — я чекаю на дитинку від чудової людини. Сподобалася я тому адвокату, що мою справу вів.
Я довго відкидала його залицяння — панічно боялася довіритися, але все-таки не змогла протистояти його харизмі та ввічливості.
Костянтин Геннадійович, якого я випадково розпитала про нього, поручився за його порядність.
Це, звичайно, нічого не означало — чоловіки вміють замилювати очі, це я зрозуміла по Юрі.
Але все-таки вдруге я не помилилася, і тепер у мене чудовий чоловік, з яким ми скоро станемо батьками.
