— Любо! Любо! Ти вдома? Чуєш? Любо, щось аж зле мені зробилося, зовсім погано стало…
Ох, Любонько, та де тебе носить? Хоч би одним оком глянула, чи жива я, чи вже того, на тому світі в черзі стою! Знову, мабуть, на роботу свою поскакала?
Люба, усміхнувшись, витерла руки й поспішила на поклик свекрухи.
— Та я тут, мамо, тут. Вихідний же, я вчора казала. Тісто місила, пиріжки ось пекти надумала. Гриць з яйцем та цибулею замовив. А ви з чим хочете?
— Пиріжки? А капуста є в тебе? Я чую, наче так гарно пахне нею, ти вже їх приготувала? Ой, як пахне добре, аж їсти зразу захотілося.
— Аякже! Першу частину вже охолоджувати поставила, знаю, що ви любите коли вони холодні.
— То ти яйцем намаж інші, коли на випічку поставиш. Та що я тебе вчу? Ти й сама знаєш, як треба.
— Знаю, як не знати? А кликали чого, мамо?
— Кликала? Та щось серце щимить, думала, що немає тебе вдома, аж дихати зле стало, думала все, прийшов мій час, а як тебе побачила, наче й відпустило.
— Тиск поміряти?
— Та який там тиск, Любо! У моєму віці вже коли є він, той тиск, то вже добре, значить жива. А так то вгору скаче, то падає, і не встежити за ним.
Ти йди, йди, Любо, справи в тебе, вихідний, то на кухні й протопчешся цілий день.
Я хоч і стара вже, а як зараз пам’ятаю, як зранку зайдеш, так цілий день і крутишся на ній, на кухні цій.
А під ніч кинешся, поглядом пройдешся, а зробленого й немає. Добре було, коли вдвох із тобою господарювали, я хоч і буркотіла, а допомога ж тоді відчутна була.
Люба, знову усміхнувшись, ледь розвернулася, щоб вийти з кімнати, але передумала. Хитро подивившись на стареньку, сказала:
— А ви б допомогли мені, а, мамо? Вдвох же веселіше.
Старенька якось вся стрепенулася, ожила, заметушилася, а потім наче знітилася.
— Та яка з мене тепер поміч, Любо? Одні перешкоди замість допомоги. Та й дві господині на одній кухні – хіба ж це діло?
— А ми з вами тепер поміняємося. Пам’ятаєте, як раніше?
Ви на своїй кухні господинею були, а я у вас у помічницях ходила. А тепер ви мені допомагати станете. Яйця покришите, цибулю поріжете, все швидше піде, та й слівцем перекинетеся, і в собі копатися ніколи.
Маленька, сухорлява старенька за звичкою акуратно різала яйця на долоні.
Покладе маленьке яйце на долоню, ледь обійме його рукою, наче вкриваючи, і раз, два, три – порізала його на кілька частин.
Потім перевертає, і ріже знову, раз, два, три.
Ну а далі – справа техніки, тільки встигай різати знову, і вже акуратні, рівномірні кубики падають у миску. Ох і здивувалася Люба, коли вперше побачила, що яйця прямо так, у руці ріжуть!
Давно це було, коли Любонька зі свекрухою познайомилася.
Вже майже 30 років і минуло.
Григорій, син Тамари Ігнатіївни, привів додому цю пташку. Маленька, худа, бліда така, що аж світиться вся, і кожну жилку видно.
— Ну, мамо, знайомтеся! Це Любонька моя!
Пирхнула тоді Тамара, оглянула скептичним поглядом дівчину. Скільки ж їй років? Надто вже зелено виглядає. Ще й ім’я це – Любонька!
— Любонька значить…
— Любов мене звати, Любов Тарасівна але це на роботі, а вдома мене завжди Любою кличуть.
— Любонька… Любов Тарасівна, значить? І ким же Любов Тарасівна працює?
— У школі, вчитель молодших класів.
— Ну що ж, Любов Тарасівно, ходімо чай пити.
Вже потім, коли Люба й Гриша одружилися і жили перший час зі свекрухою, та повчала молоду жінку:
— Не дозволяй себе принижувати та дивитися на тебе зверхньо, Любо! Неважливо, близький чи далекий, свій чи чужий, – давала настанову свекруха.
Люба так завзято сміялася над словами свекрухи, що та теж починала мимоволі усміхатися.
— Що смішного я сказала, Любо? Чого ти регочеш, як навіжена?
— Тамаро Ігнатіївно, не хвилюйтеся, це Вам можливо на перший погляд здається, що я не можу за себе постояти, а так я дівка міцна, – заусміхалася дівчина.
— Дивися мені, щоб я не хвилювалася. Бо життя зараз он воно яке…
Здивувалася тоді Люба, розгубилася навіть. Згадала вона, як готував її Гриша до знайомства з матір’ю: мовляв, сувора вона, але справедлива.
Звикла, що всі до неї по імені-по батькові, і ніяк інакше. Не сприймає, мовляв, усіх цих тіток, дядьків та спрощених зменшувально-пестливих імен.
Вже потім, після знайомства з матір’ю Гриця, Люба запитала, мовляв, якщо не сприймає, то навіщо ж ти мене Любонькою представив?
— Та випадково вийшло, Любонько! Ось усю дорогу йшов і про себе повторював: моя Люба, моя Любонька, а як матір побачив, так розгубився, усі слова з голови вилетіли, от і сказав, мовляв, моя Любонька! Не ображайся, мила, мамі ти дуже сподобалася!
А Люба й не ображалася. Вона взагалі від природи добра й незлостива.
Сидить Любонька, дивиться на свекруху й не розуміє, до чого та хилить, і чим же їй тепер офіційне ім’я-по батькові не догодило.
Після весілля, за наказом батька з матір’ю, спробувала Люба свекруху мамою назвати, та тільки таку відповідь почула, що назавжди запам’ятала, що свекруха – це свекруха, і крім як по імені-по батькові, ніяк до неї звертатися не слід:
— Любо, я тобі не мама, і не смій мене так більше називати. Що за пережиток минулого? У людини мама одна.
Або та, що дала тобі життя, або та, що виховала.
І, на жаль, не завжди це одна й та сама людина. І оскільки я тобі життя не давала, не виховувала, то мамою я тобі бути не можу.
Я мама твого чоловіка, тому будь ласка, називай мене просто – Тамара Ігнатіївна.
Ну, Тамара Ігнатіївна, то Тамара Ігнатіївна. Люба не дурна, їй двічі повторювати не треба, і з першого разу чудово розуміє.
А тепер і так їй не подобається!
— А як мені вас називати, Тамаро Ігнатіївно?
— А хоч би й мамою. Не примушую, Любо, але якщо лежить душа, якщо зможеш, якщо повернеться язик – то мамою й клич.
Не думала, що зі мною таке трапиться, але ось прямо хочеться, щоб не це грубе, офіційне ім’я ти казала, а добре, м’яке, мама.
Я ось тоді тебе вичитала, а потім так захотілося від тебе саме такого звернення почути! Як дочка ти мені стала.
Не відразу, не тієї ж секунди повернувся в Ані язик свекруху вдруге мамою назвати, а коли все ж наважилася, то сіпнулася Тамара, здригнулася, повернулася до Аннушки й несподівано навіть для себе сказала:
— Що, Любо?
Багато непорозумінь було ще між двома жінками, але крига розтанула, зблизилися вони, стали ріднішими, не так, як Тамара Ігнатіївна й Любов Тарасівна, але як Любонька й мама.
Стали трішки ближчими, трішки терплячішими.
І сама від себе не очікувала Тамара, а все частіше називала невістку цим незвичним для неї пестливим ім’ям – Любонька…
А пироги ці – з тушкованою капустою та яйцем з цибулею? Тамара аж побіліла від злості, коли побачила, що Люба в миску з капустою кришить яйця.
— Любо, та що ж ти робиш? Хто тебе цього навчив? Це ж пиріжки, а не бовтанка якась! Зіпсувала продукти! Хто тепер цю мішанину їстиме?
— Мамо, та ж смачно! Ми завжди так робимо. І Грицю подобається… Люба з подивом дивилася на свекруху й ніяк не могла зрозуміти, що ж вона зробила не так.
— Зрозумій, Любо, пиріжки бувають або з капустою, або з яйцем! З м’ясом, з картоплею, з повідлом, та з чим завгодно, але там має бути лише одна начинка, а інакше це й не пиріжки зовсім.
— Та що ж поганого, якщо люди по-іншому роблять? У мене бабуся в картоплю й гриби додає, і м’ясо, а в капусту яйця, а в яйця зелену цибулю. Яка різниця, з чим вони якщо смачно?
Розсердилася тоді Тамара, вийшла з кухні, мовляв, роби, як знаєш, а я цього їсти не буду.
Коли випустила трохи пару й вирішила перевірити, як Люба справляється, її мало удар не схопив вдруге за день. Ця нездара ліпить пироги голими руками, навіть не присипавши стіл борошном!
— Любо, чому стіл не посипала борошном? Тісто ж до рук липне! І чого тебе тільки батьки вчили?
— Так від борошна бруд один, та й на сковороді воно горить! Мене мама навчила, що можна стіл і руки олією змащувати, дивіться, як зручно!
І справді, придивилася Тамара, стіл від олії (розповідь спеціально для сайту Цей День) поблискує, а пиріжки рівними рядочками лежать на столі, відпочивають перед тим, як вирушити на сковороду.
І ось вже гірка рум’яних пиріжків лежить на тарілці, показуючи свої рум’яні боки, а Грицько разом з батьком тільки встигають їх їсти та мружаться від задоволення.
– Смачно, Любо! Ну дуже, як смачно!
І Тамара, не втримавшись, тягне руку до тарілки, кусає з осторогою, жує і теж хвалить, мовляв, і справді смачно, Любонько!
Всяке було.
І погане, і хороше.
Бували й невеликі сварки, й примирення.
І Люба у свекрухи багато чому навчилася, та й Тамара дещо у невістки підгледіла, а вже пиріжки ці з капустою так і зовсім полюбила всією душею.
А коли внучка зʼявилася, зовсім рідними стали дві жінки.
Сильно сумувала Тамара, коли син із сім’єю у свою квартиру переїхали. Добре, що жили поруч, у будь-яку мить у гості одне до одного ходили.
Швидко час летить.
Вже й Любонька бабусею стала, а все така ж пташка, маленька, худенька, наче й не бабуся ще.
І Тамару не пощадив час. З рум’яної, пишнотілої, статної пані перетворилася вона на маленьку, сухорляву стареньку.
Сильно здала Тамара. Вік, що вже там!
Важко стало Тамарі самій жити. Як чоловіка поховала, так зовсім здала.
Вже помирати зібралася, так Люба тут як тут, мовляв, що це ти вигадала, мамо? Рано тобі ще туди, ти нам і тут потрібна, до нас жити поїдеш, досить тут самій кувати.
Тамара для пристойності сказала, мовляв, навіщо я вам, стара?
Живіть самі, а я вже якось сама, та заспокоїлася швидко, побачивши добрий погляд своєї Люби.
І ноги не слухаються, і в руках немає колишньої (розповідь спеціально для сайту Цей День) сили. Голова – наче ватою набита, паморочиться.
Все більше лежить вона або в кріслі біля телевізора сидить.
Тільки Любонька хитра, не дає їй розслаблятися. Подивиться так хитро, а потім кличе, мовляв, пішли допомагати, мамо, вдвох же спритніше та веселіше.
Адже рада Тамара, що не відмахуються від неї, як від поліна старого. Хоч і слабкі руки, а роботу знають, пам’ятають. Хай і невелика підмога, а й Любі допомога, і їй, Тамарі, в радість корисною бути.
Швидко розкидає Люба кружальця тіста по столу, спритно розминає їх пальцями, а Тамара начинку розкладає.
І ось вже дружними рядами відпочивають, піднімаються тісто, а на сковороді вже гріється олія, щоб підрум’янити пухкі їх боки.
Гірка рум’яних красенів височіє на тарілці, весело шумить чайник, мовляв, скоро, скоро вже, Люба поглядає на годинник, скоро Грицько прийде.
І як тоді, багато років тому, сидить за столом родина, і Григорій, правда вже без батька, їсть пироги та нахвалює, мовляв, смачно, смачно, Любонько! З розуму зійти можна, як смачно!
І Тамара, вже без остраху, їсть улюблену страву, і теж хвалить, мовляв, і справді смачно, доню!
І після обіду розморить Тамару, втомиться вона, і Люба допоможе їй дійти до кімнати. Вже провалюючись у сон, усміхнеться вона й подумає:
Пощастило Григорію. І мені пощастило. Хороша в мене дочка, Люба моя. І здається, що вже й не пам’ятає Тамара, що й не дочка зовсім їй Люба, а невістка. Що не давала вона їй життя й не виховувала, а готову, дорослу прийняла.
А якщо й виховувала, то зовсім трішки.
Отже, як буває: і не народжувала, і не виховувала, а мамою стала, дочка в неї, Люба, Любонька.
