— Настуня, коли мене не стане, поховай мене поруч із дідом, а коли відслужиш сороковину, продай будинок і переїжджай до міста.
Немає сенсу тобі, такій молодій і красивій, жити в селі, може, в місті зустрінеш когось, вийдеш заміж, заведете діточок…
Ех, шкода, що я не зможу погуляти на твоєму весіллі.
— Що ти таке говориш, бабуню? Погуляєш і на моєму весіллі, і на хрестинах своїх правнуків. Ти обов’язково одужаєш, ти у мене сильна.
— Ні, онучко… Я відчуваю, що мій кінець вже близько, днями твій дід приходив… Стоїть біля вікна і рукою манить, мовляв, ходімо за мною, я зачекався на тебе. Я до нього руки простягаю, а він немов туман розтає, ніби його й не було.
Настя крадькома змахнула сльозу, дідусь і бабуся були єдиними близькими для неї людьми. Мати Насті загинула при її появі, а батька дівчинка ніколи не бачила.
Бабуся казала, що він лише раз приїжджав до них, коли Настя з’явилась на цей світ. Привіз ліжечко, коляску, дитячі речі і гроші, багато грошей.
Завдяки цим грошам вони і хату відремонтували, і худобу завели, і онуку на ноги підняли.
І ось минуло наче небагато часу, а Настя зовсім доросла стала, школу закінчила, в райцентрі на швачку навчилася.
Здавалося, живи та радій, ось тільки раптово дідусь пішов у засвіти, тепер ось бабуся захворіла.
Настя, якщо чесно, була готова навіть своїм життям пожертвувати заради бабусі, тільки лікарі як один розводили руками – від старості ліків немає, доведеться вам з цим змиритися.
Якраз перед Великоднем пішла до діда бабуся. Поховали її поруч з чоловіком, як вона і заповіла.
Настя влаштувала сороковину, перебрала речі дідуся з бабусею: щось роздала сусідам – їм це було потрібніше, щось залишила на пам’ять, а щось спалила, що не представляло ніякої цінності.
Будинок продався надзвичайно легко і просто. Настя навіть сама здивувалася, як швидко знайшовся клієнт, який навіть торгуватися не став.
За виручені гроші дівчина купила однокімнатну квартиру на околиці міста. Квартира була чистою і світлою, та й меблі там були – заїжджай і живи. Згодом дівчина вийшла на роботу, знайшла подруг, а ще закохалася.
Вона часом навіть боялася зізнатися собі у своїх почуттях, адже хто він, а хто вона.
Сергій працював в органах, а вона… Вона звичайна швачка на звичайній швейній фабриці. Але все якось закрутилося і закрутилося, і через кілька місяців Сергій вмовив Настю переїхати до нього.
Почали жити разом, ну як жити… Сергій більше на роботі пропадав, часто їздив у відрядження, іноді не бував вдома тижнями.
У такі моменти Настя сиділа вдома і нудьгувала, адже Сергій заборонив їй працювати, і з подругами спілкуватися він теж їй заборонив.
Настя не заперечувала, а навіщо? Дім повний, одягнена та взута, що ще потрібно для життя? Хоча для повного щастя їй не вистачало каблучки на пальчику і весілля.
Нехай не пишного, без ресторану і гостей, зате зі справжньою реєстрацією в РАГСі – місце, куди вона увійде нареченою, а вийде вже чоловічою дружиною.
Сергій чомусь відтягував весілля, вигадуючи все нові і нові відмовки, але тепер тягнути не можна було, бо Настя чекала дитину і хотіла, щоб її маля з’явилося в шлюбі.
Сергій, дізнавшись про стан дівчини, мало не плакав від радості. Він купив їй каблучку і з багатозначним поглядом надів на пальчик.
Настя зітхнула з полегшенням, ну ось і все, значить весілля не за горами, а виявилося…
Сергій, як завжди, збирався у відрядження. Цього разу його відправляли в дуже неспокійне місце, і Настя вся змучилася від переживань за майбутнього чоловіка.
Щоб їй не було самотньо, Сергій попросив свою сестру доглядати за дівчиною, і та з радістю погодилася, як-не-як удвох веселіше, ніж на самоті.
Марина водила Настю по лікарях, ходила разом з нею на УЗД і на всі обстеження, які були потрібні в її ситуації.
Вони навіть ліжечко і коляску вже підібрали, і дещо купили дитинці на перший час.
Коли Настя була на сьомому місяці, зателефонували з органів і повідомили, що Сергія серйозно поранили і потрібна термінова операція…
Але оскільки такі операції в звичайній лікарні не проводять, потрібні гроші на приватну клініку.
Настя відразу продала свою квартиру і переказала гроші на рахунок, який їй дали. Через тиждень їй зателефонував Сергій і повідомив, що з ним все добре, операція пройшла успішно і через місяць, дай Боже, він буде вже вдома.
Сергій приїхав якраз перед самими переймами Насті. Відвіз дівчину до лікарні і з полегшенням зітхнув, залишившись з Мариною наодинці.
— Ну, ось і все… а ти боялася…
— Хто її знає… Раптом у неї зв’язки або якісь захисники.
— Марино, та які зв’язки? Я її пробивав, вона сирота без роду, без племені. Подруг і друзів немає, а ті, що були, давно закінчилися.
— А це ти круто придумав з квартирою! Я так сміялася, коли почула.
— Мені потрібно було підстрахуватися, якщо у неї не буде житла, ніхто не присудить їй дитину, та й якщо чесно, нам зайві гроші зараз не завадять.
На виписку за Настею і її донькою приїхали двоє — Марина і Сергій. Вони обоє були такі ошатні і такі щасливі.
Марина тримала на руках рожевий згорток і сором’язливо посміхалася, а Сергій фотографував її, ніби це вона подарувала йому дочку, а не Настя.
Після фотосесії всі сіли в машину і поїхали. У квартирі на них уже чекав красиво накритий стіл, але чомусь у спальні не було речей для дитини, і ліжечка теж не було, хоча Сергій мав час на те, щоб купити все необхідне та розмістити вже придбані речі.
Настя прокинулася ближче до обіду. Голова нещадно боліла, а в квартирі панувала гнітюча тиша. Підскочивши немов ужалена, жінка побігла до вітальні, потім на кухню.
Ні Сергія, ні Марини, ні новонародженої дочки вдома не було. Їхні телефони теж мовчали, хоча оператор повідомляв їй одне й те саме – даний номер не обслуговується.
Всю ніч Настя провела без сну, а рано вранці пішла в поліцію, щоб заявити про зникнення.
Винуватців знайшли швидко, як виявилося, Сергій і Марина Миронови були подружньою парою, але через те, що Марина не могла мати дітей, вони і вирішили провернути цю аферу.
Знайшли дівчину, у якої, як висловився Сергій, ні роду, ні племені, обманом позбавили її квартири і вкрали її ж дитину.
Та квартира, де Настя жила разом із Сергієм, виявилася орендованою, тому господарі квартири невдовзі попросили її виселитися.
Залишившись одна, без житла і без коштів, Настя не знала, що й робити. У поліції їй пояснили, що дитина з батьком, а це означає, що складу злочину немає.
А ось Сергій з посмішкою повідомив їй, щоб вона краще залишила їх у спокої, тоді вони дадуть їй трохи грошей, щоб Настя змогла почати нове життя.
В іншому ж випадку вони зроблять так, що вона буде мріяти про те, щоб покинути цей тлінний світ.
На суді все було проти Насті: і те, що у неї немає житла, і те, що вона безробітна. Залишилося останнє засідання і все – вона програє цю справу, а значить, втратить свою дочку назавжди.
Настя сама не помітила, як опинилася на жвавій дорозі. Виск гальм, сильний удар і тиша.
Прокинулася дівчина в лікарні. Лікарі снували туди-сюди. Всі говорили про якусь страшну аварію, в якій загинуло багато людей…
— Що за важкий день сьогодні. Швидка під’їжджає одна за одною.
— І не кажи… Ця хоч оговталася. Он ворушиться, а решта…
— Так… сьогодні не день, а якась кривава бійня, а головне всі вершки суспільства в одному місці: Савельєви, Миронови, Жаркови, Демидови…
Почувши знайоме прізвище, Настя спробувала підвестися, але у неї це не вийшло. Медсестра, побачивши слабкий рух пацієнтки, підійшла до неї ближче.
— Як ви себе почуваєте?
— Миронови… Я чула, ви сказали Миронови… Марина та Сергій?
— Так. Вони загинули… хоча що це я вам кажу… мене за це навіть звільнити можуть.
— Я нікому не розповім. А що сталося? Вони були самі чи з дитиною?
— Начебто самі… Як говорили очевидці, їхали шводко по дорозі в хмільному стані. Цих багатіїв не зрозуміти… Гаразд, відпочивайте, лікар скоро звільниться і до вас підійде.
Настя виписалася з лікарні і змогла повернути свою дочку, адже на її маленьку дівчинку більше ніхто не претендував.
А ще вона тепер заможна дама, адже, як виявилося, її дочка була єдиною спадкоємицею загиблого Миронова Сергія, а це ні багато ні мало, а заміський будинок, квартира в центрі міста, два автомобілі і рахунок у банку.
Все це, звичайно, добре, але ніщо не зрівняється з тим, що Настя повернула свою дочку.
Адже для кожної матері найголовніше – це бачити, як росте її дитина, і знати, що з нею все добре.
