Я якраз у своєму кабінеті прибирала, як почула за вікном крик. Та не просто крик, а такий, знаєте, молодий, злий, на найвищій ноті відчаю.
Немов струна лопнула. Моє старе серце так і йокнуло. Дивлюся у вікно – а це біля хвіртки Клавдії Микитівни, нашої баби Клави, стоїть її дочка, міська, Іринка. У своїй тоненькій курточці, а обличчя перекошене від гніву.
– Та як ти могла?! – кричала вона, і голос її зривався. – Я на двох роботах пашу, щоб тобі сюди сумки возити, ліки купувати! Годую, а ти?! Останню пенсію, до копійки, комусь в трубу спустила! Чужій людині!
На ганку, скорчившись, стояла баба Клава. Маленька, сухорлява, в старій вицвілій хустці. Вона не плакала, ні.
Вона просто дивилася на дочку, і в її очах, колись синіх, як літнє небо, плескалася така розгубленість і такий вселенський біль, що у мене самої перехопило подих.
Вона мовчала, тільки руки її, вузлуваті, робочі, теребили краєчок старенького фартуха. Ніби шукали порятунку в його вишитих, полинялих волошках.
Не витримала я, накинула плащ, сунула в кишеню пляшечку з корвалолом і поплескала по бруду до них. Душа ж не камінь, як тут всидиш.
Ірина, побачивши мене, ще більше розпалилася.
– Валентина Семенівна, ви подивіться! Це ж немислимо! Віддала всі гроші! А на питання «кому?» – мовчить, як води в рот набрала!
Їй же шахраї дзвонили, я впевнена! Що мені з нею робити? У місто забирати, в чотири стіни садити, щоб дурниць не накоїла?
Дивлюся на бабу Клаву, а вона ніби ще нижчою стала, втиснулася в старі розсохлі двері. І така в її позі була безвихідь, таке тихе горе, яке буває тільки у найбеззахисніших.
– Почекай, Іринка, не кричи, – кажу я їй тихо. – Хіба так з рідними розмовляють? Зайдемо в будинок, чаю вип’ємо, все і обговоримо.
У хаті у баби Клави пахло чебрецем і старим деревом. Чисто, прибрано. На вікні розрослося алое, на стіні годинник розмірено відраховує час, якого, здавалося, у господині залишилося зовсім небагато.
Але Ірина і тут не вгамовувалася, ходила з кута в кут, як тигриця в клітці.
– Яка розмова, Семенівна?! Вона ж з глузду з’їхала! Я знайшла на комоді квитанцію про переказ. Вся сума – на чуже ім’я! А вона сидить і мовчить!
Я присіла поруч з бабою Клавою, взяла її холодну, як крижинка, руку.
– Микитівна, – кажу тихо, – люба, що сталося? Ти хоч мені скажи, що за біда трапилася? Може, допомогти чимось?
Вона підняла на мене очі, повні такої невиплаканої туги, і прошепотіла одними губами:
– Треба було, Семенівна… Треба…
І знову замовкла, стиснула губи, ніби запечатала свою таємницю. Після цього Ірина з нею і зовсім перестала розмовляти. Ходила по дому тінню, зла, ображена. А баба Клава зовсім знітилася.
Перестала виходити на ганок, сиділа цілими днями біля вікна, дивлячись на мокрі гілки старої яблуні.
І все частіше я помічала, як вона ддістаєіз серванту стару, пожовклу фотографію, ставить перед собою і довго-довго щось їй шепоче. А по щоках її тихо котяться сльози.
Через пару днів Ірина прибігла до мене, вже не зла, а перелякана.
– Семенівна, все, я більше не можу. Вона з фотографією розмовляє. Сяде і шепоче, шепоче…
Я вже в місто дзвонила, в пансіонат. Завтра приїду, буду речі її збирати. Це не життя, це мука для нас обох.
Подивилася я на неї, а в мене серце кров’ю обливається. Заплуталася дівчинка. Хоче як краще, а робить тільки болючіше.
– Не поспішай ти, Іринка. Пансіонат не втече. Дай мені з нею поговорити. Наодинці.
Увечері, коли вже стемніло, я прийшла до Микитівни. Принесла термос з її улюбленим смородиновим чаєм, пиріжки з картоплею.
Сівши з нею за стіл, ми слухали цокіт годинника і виття вітру за вікном. Вона сама дістала ту фотографію, на якій стоять дві молоденькі дівчинки.
І вона заговорила. Її голос був тихий, тремтливий, як старий дзвіночок.
– Це я… А це моя подружка, Вірочка… Ми з нею, Семенівна, були як сестри. Однією краюхою ділилися, одні секрети знали. Душа в душу жили. А потім… потім я зробила страшне. Я її зрадила.
Вона замовкла, провела пальцем по обличчю на фото.
– Нам було по сімнадцять. У клубі танці, гармонь грає… І приїхав до нас агроном молодий, міський. Гарний, кучерявий.
Ми обидві в нього закохалися. А він… він мою Віру помітив. На танець запрошував, проводжав додому.
А я дивилася, і моє серце чорною заздрістю сповнювалося. І ось одного разу, на святі, коли народу в клубі було повно, я… я дівчатам на вухо прошепотіла.
Кажучи гидоту про Віру, вигадала все, очорнила її. А село, сама знаєш, як солома суха – від однієї іскри спалахне. Пішла чутка гуляти.
Сльоза скотилася по її зморшкуватій щоці.
– І агроном той від неї відвернувся. На танцях, при всіх, пройшов повз, ніби не знає. А вона стояла посеред зали, одна, і всі на неї дивляться і шепочуться. Я бачила, як вона зблідла, як губу закусила до крові…
Розвернулася і вибігла. А я… я стояла, переможниця… тільки перемога ця гірким полином у роті була. А через місяць їхню сім’ю перевели, батька її військового. Поїхали.
А я так і не знайшла в собі сил підійти і сказати «пробач». І ось п’ятдесят років, Семенівна, я з цим живу. З її сльозами, з її ганьбою. Кожної ночі мені той клуб сниться.
Вона перевела дух.
– А нещодавно Іринку попросила в інтернеті її пошукати. Просто ім’я, прізвище… Раптом знайдеться. Іринка знайшла… Не Віру, а її дочку.
А на сторінці у тієї написано, що мама рік тому пішла у засвіти. І фотографія… могилка з тимчасовим хрестом.
І дочка пише, що збирає потроху гроші на простий пам’ятник, та все ніяк не збере, одна з дітьми микається. І тут мене ніби обпекло. Ось він, мій час.
Попросити вибачення. Не словами, ні. А ділом. Це не гроші, Семенівна. Це моє «пробач», яке я п’ятдесят років носила в собі.
Зібрала я всю пенсію, все до копійки, і відправила тій жінці. На пам’ятник. Моїй Вірочці.
Щоб не лежала вона там, під безіменним хрестом… І так мені стало легко, ніби відпустив мене мій гріх.
Вона договорила і подивилася на мене світло-світло. І я бачила в її очах не божевілля, а велике, вистраждане каяття.
Наступного дня приїхала Ірина, рішуча і похмура. Почала мовчки витягати зі старої шафи речі своєї мами. Я зайшла, серце не на місці. І тут у двері постукали.
Ірина пішла відкривати. На порозі стояв листоноша, дядько Дмитро.
– Микитівні лист, – каже. – Рекомендований. Розпишіться.
Ірина розписалася, взяла великий щільний конверт. Баба Клава вийшла з кімнати, побачила конверт, і руки її затремтіли.
– Відкрий, Іринка, – попросила вона тихо.
Ірина розірвала конверт. Всередині була велика, кольорова фотографія і коротка записка. Вона мовчки простягнула фотографію мамі.
Там було фото. Нове, кольорове. Скромна, доглянута могилка, а за нею – чисте блакитне небо. На простому сірому камені було вибито: «Рогова Віра Іванівна. Пам’ятаємо. Любимо».
А під фотографією кілька слів: «Дякую Вам, Клавдія Микитівна. Від мене і від мами. Вона б дуже раділа. Ольга».
Ірина застигла. Вона переводила погляд з фото на квитанцію, що так і лежала на комоді, з ім’ям одержувача – «Ольга Рогова».
І всі шматочки цієї незрозумілої історії склалися в її голові в одну ясну, пронизливу картину.
Вона повільно опустилася на підлогу, дивилася на матір, яка стояла в дверях і мовчки дивилася на неї. І раптом плечі Ірини затремтіли.
Вона сховала обличчя в її старому халаті і заридала. Не злісно, не істерично, а так гірко і сором’язливо, як плачуть діти, які усвідомили свою провину.
А баба Клава… вона не сказала ні слова. Вона просто поклала свою суху, натружену руку на схилену голову дочки і почала гладити її по волоссю.
І в цій тиші, порушуваній тільки цоканням годинника і плачем дівчини, було більше любові і прощення, ніж у найгучніших словах.
Знаєте, з того дня все змінилося в їхньому домі. Ірина ні в який пансіонат її не віддала. Навпаки, стала частіше приїжджати, і не з докорами, а з теплом.
Вони довго сиділи вечорами, пили чай, і баба Клава розповідала їй про свою молодість. І Ірина слухала, та в її очах більше не було осуду. Була любов.
