— Дивись, яка кумедна фотографія, — Марина показала чоловікові знімок, який дістала зі старого альбому, — Це ми з Андрієм на дачі у бабусі. Мені тут років десять, а йому п’ятнадцять.
— Давно це було, — розглядаючи фотографію, промовив Олексій, — А зараз ви навіть не спілкуєтеся як слід.
— Та й справді, — зітхнула жінка, — Після того як він поїхав в інше місто, дзвонив бабусі від сили раз на рік. Та й то тільки на її день народження.
Подружжя розбирало речі в квартирі Віри Петрівни. Після похорону минув тиждень, і тепер потрібно було вирішити, що робити з її майном.
Марина не поспішала з цією справою, але й відкладати її на потім не хотіла.
Раптово у двері подзвонили. Олексій пішов відчиняти. На порозі стояв Андрій.
— О, чудово! А я думав, нікого не застану, — промовив чоловік, заходячи в квартиру, — Давно не бачилися.
— Років п’ять точно, — холодно відповів Олексій.
Марина вийшла в коридор на голоси.
— Братик з’явився, ну й дивина, — з іронією промовила вона, — Що привело?
— Та ось, вирішив дізнатися, як справи зі спадщиною, — без натяків заявив Андрій, — Сподіваюся, ти не збираєшся все собі забрати?
— А з чого це ти раптом спадщиною зацікавився? — запитала сестра, — За всі ці роки жодного разу бабусю не відвідав, навіть коли вона хворіла.
— Я був зайнятий, — відмахнувся Андрій, — У мене робота, сім’я. Не міг я розриватися між містами.
— Зате тепер прилетів, як шуліка, — вставив Олексій.
— Слухай, ти взагалі мовчи, — огризнувся Андрій, — Це наші сімейні справи.
— Взагалі-то це мій чоловік, — суворо промовила Марина, — І квартира перейшла мені. Бабуся все оформила ще рік тому.
— Що значить тобі? — підвищив голос Андрій, — А я що, не онук чи що? Маю право на свою частку!
— Яке право? — посміхнулася Марина, — Те право, що ти носа сюди не показував? Або те, що навіть на похорон не з’явився?
— Ти зовсім знахабніла, сестричко, — процідив крізь зуби Андрій, роблячи крок до Марини, — Це бабусина квартира, і я свого не віддам.
Олексій миттєво став між ними.
— Я тобі раджу заспокоїтися, — твердо сказав він, — І забирайся звідси. Швидко.
— Ти мені погрожуєш? — примружився Андрій.
— Поки що попереджаю, — відповів Олексій, — Квартира заповідана Марині. Усі документи оформлені. Тож можеш не витрачати часу.
— Значить так, — Андрій дістав телефон, — Даю вам тиждень. Або ми по-доброму ділимо все навпіл, або буде по-поганому.
— Ти зовсім знахабнів, братику! — вигукнула Марина, — Це бабусина квартира, і вона заповіла її мені, а не тобі! Забирайся звідси і забудь про це місце!
Олексій зробив крок уперед, і Андрій мимоволі відступив до дверей.
— Ти пошкодуєш про це, сестричко, — кинув він наостанок і вийшов.
— Ось тварюка, — процідила Марина, — З’явився на готове.
— Не переймайся, — обійняв її Олексій, — Я цього недоноска на поріг більше не пущу.
Вони повернулися до кімнати, щоб продовжувати розбирати речі, але настрій уже був зіпсований.
Марина раз у раз згадувала, як доглядала за бабусею останні роки, як носила їй продукти, готувала, прибирала. А брат тільки відмовки знаходив, щоб не приїжджати.
— Знаєш, — промовила вона, дивлячись на стару фотографію, — А раніше ми ж дружно жили. Що з людьми робить жадібність…
Через кілька днів після візиту брата Марина зустріла біля під’їзду сусідку бабусі, Тетяну Іванівну.
— Мариночко, я тебе шукаю, — окликнула її літня жінка, — Тут така справа… Андрій приходив учора.
— До вас, чи що? — здивувалася Марина.
— Так, розпитував про бабусю, про заповіт. Казав, що ти його обдурила, привласнила собі весь спадок.
— Ось же гад, — обурилася Марина, — І що ви йому сказали?
— А що я могла сказати? Правду й сказала. Що ти за бабусею Вірою доглядала, як за рідною матір’ю. А він навіть коли вона в лікарні лежала, не приїхав.
Марина слухала сусідку, а в голові крутилися думки. Навіщо брат намагається очорнити її перед сусідами? Що він задумав?
Увечері зателефонувала давня подруга родини й розповіла, що Андрій сильно заборгував банку. І зараз, коли перед ним замаячила квартира бабусі, він нізащо не відступить.
Тепер усе стало на свої місця — братові терміново потрібні гроші.
— Уявляєш, — розповідала Марина чоловікові за вечерею, — Він набрав кредитів, прогорів з якимось бізнесом. Тепер колектори на нього тиснуть.
— Ось воно що, — кивнув Олексій, — Тепер зрозуміло, чому він так різко активізувався.
У цей момент зателефонували Марині. Номер був незнайомий.
— Слухай сюди, сестричко, — пролунав голос Андрія, — Я по-доброму хотів домовитися. Ти не захотіла. Тепер буде по-моєму.
— Ти мені погрожуєш, знову? — спокійно запитала Марина.
— Вважай це діловою пропозицією. Або ти продаєш квартиру і ділиш гроші зі мною, або у тебе будуть великі проблеми.
— У мене є зустрічна пропозиція, — втрутився Олексій, забравши у дружини телефон, — Ще одна погроза, і проблеми будуть у тебе. Серйозні проблеми.
— Ох, налякав, — хмикнув Андрій, — Думаєш, найкрутіший? У мене теж є зв’язки.
— Перевіримо? — холодно запитав Олексій, — Я знайду тебе де завгодно. І повір, ти недооцінюєш мої можливості.
На тому кінці дроту запала тиша.
— Коротше, передай сестрі — це її останній шанс вирішити все мирно, — нарешті вимовив Андрій і вимкнув телефон.
— Не переймайся, — Олексій обійняв дружину, — Він більше не посміє тобі погрожувати.
— Знаєш, що найгірше? — сумно промовила Марина, — Бабуся до останнього вірила, що він схаменеться, приїде. Про нього все розпитувала. А він навіть на її дзвінки не відповідав.
— Деякі люди не змінюються, — відповів Олексій, — Вони стають тільки гіршими.
Увечері вони поїхали перевірити бабусину квартиру. Марина хотіла забрати звідти деякі документи.
Але біля під’їзду на них чекав неприємний сюрприз — там стояв Андрій з якимось незнайомим чоловіком.
— А ось і спадкоємиця завітала, — посміхнувся брат, — Давай поговоримо як дорослі люди.
— Нам нема про що розмовляти, — відрізала Марина.
— Даремно ти так, — похитав головою Андрій, — Дуже даремно.
Олексій мовчки встав між ними, дивлячись на Андрія важким поглядом.
Його військове минуле відразу дало про себе знати — від нього буквально віяло небезпекою.
— Підемо звідси, — смикнув Андрія за рукав його супутник, — Ще не час.
Вони пішли, але Марина знала — це не кінець. Брат просто так не відступить. І вона виявилася права.
Наступного дня Марина з Олексієм приїхали до бабусиної квартири й одразу помітили, що замок вхідних дверей зламано.
Олексій жестом зупинив дружину й першим увійшов усередину. У квартирі горіло світло й чулися голоси з великої кімнати.
— Давай швидше, — пролунав голос Андрія, — Не забудь перевірити шафу, бабуся там гроші ховала.
— Шукаю, — відповів другий голос, що належав вчорашньому супутнику Андрія.
Олексій безшумно рушив коридором. Марина йшла слідом, намагаючись не шуміти.
Картина, що відкрилася їхнім очам, була гнітючою — Андрій із приятелем буквально розтрощили квартиру. Речі були розкидані, ящики висунуті, шафи відчинені навстіж.
— Опа, клоуни з’явилися! — голосно вигукнув Олексій. — Усі гроші знайшли?
Андрій і його друг різко обернулися.
— А, з’явилися, — процідив Андрій, — Ну і чудово. Поговоримо.
— Про що говорити? — холодно запитала Марина, — Про те, як ти квартиру обкрадаєш?
— Я своє забираю, — огризнувся брат, — Маю право.
— Яке право? — Марина підійшла ближче, — Може, розповіси, де ти був, коли бабуся в лікарні лежала?
Або коли їй операцію робили? Або коли вона просто просила тебе приїхати?
— Не починай, — скривився Андрій.
— А може, згадаємо, як ти на її ювілей не приїхав? — продовжувала Марина, — Вона чекала, накрила стіл. А ти навіть не подзвонив.
— Замовкни! — гримнув Андрій.
— Яким же ти огидним став, Андрію? — посміхнулася Марина, — Ти останні п’ять років тут не з’являвся. А тепер вирішив відірвати шматок.
Андрій кинувся до сестри, але Олексій виявився швидшим. Одним рухом він відкинув Андрія до стіни.
— Стій, — наказав він, коли друг Андрія спробував втрутитися.
— Ти що, найсміливіший? — посміхнувся той.
Відповіддю став короткий звук удару, після якого приятель Андрія впав на підлогу.
— Ти з такими, як я, ще не стикався! — спокійно відповів Олексій, — Я просто знаю, як вирішувати проблеми.
— Урию, — прохрипів Андрій, намагаючись підвестися.
— Не раджу, — Олексій дістав телефон і показав екран, — Бачиш цей номер? Один дзвінок — і ти зникнеш. Назавжди. Без сліду.
— Блефуєш, — невпевнено промовив Андрій.
— Перевіримо? — Олексій почав набирати номер.
— Стій, — Андрій підняв руки, — Гаразд, йду.
— І друга свого забери, — кивнув Олексій на чоловіка, який все ще сидів на підлозі.
Андрій допоміг своєму приятелю підвестися, і вони попрямували до виходу.
— Це не кінець, — кинув Андрій від дверей.
— Ні, кінець, — відрізав Олексій, — Наступна зустріч буде останньою. Для тебе.
Коли вони пішли, Марина оглянула розгромлену кімнату.
— Знаєш, — промовила вона, піднімаючи з підлоги фотографію, де вони з братом були ще дітьми, — Адже бабуся до останнього вірила, що він зміниться.
— Люди не змінюються, — відповів Олексій суворо, — Просто з часом стає видно, хто вони насправді.
Вони почали наводити порядок у квартирі, але Марина знала, що брат так просто не заспокоїться.
Через три дні після злому Марина з Олексієм знову опинилися в бабусиній квартирі.
Вони вирішили забрати останні цінні речі, щоб не залишати їх без нагляду.
У двері подзвонили. На порозі стояв Андрій. Один.
— Впустіть, треба поговорити, — промовив він уже без колишньої нахабності.
Олексій мовчки відступив убік, пропускаючи його всередину. У кімнаті Андрій зупинився, озираючись.
— Знаєш, сестричко, я тут подумав, — почав він, — Може, домовимося? У мене справді проблеми з грошима.
— І тому ти вирішив обікрасти квартиру? — запитала Марина.
— Я не крав, — заперечив Андрій, — Просто хотів забрати свою частку.
— Яку частку? — посміхнулася Марина, — Може, розповіси, скільки ти витратив на бабусині ліки?
— У мене не було можливості…
— Брешеш, — перебила його Марина, — Можливість була завжди. Просто тобі було байдуже. І зараз тобі не бабуся шкода, а тільки гроші потрібні.
— Думаєш, ти краща? — огризнувся Андрій, — Мабуть, спеціально стареньку обробила, щоб усе тобі відписала!
Олексій зробив крок уперед, але Марина зупинила його жестом.
— Знаєш що, братику, — спокійно промовила вона, — Забирайся. І більше ніколи не з’являйся. Ні тут, ні в моєму житті.
— А якщо не піду? — примружився Андрій.
— Тоді я виконаю свою обіцянку, — втрутився Олексій, — Пам’ятаєш, що я казав минулого разу?
— Думаєш, я тебе боюся? — Андрій дістав телефон, — У мене теж є зв’язки.
— Серйозно? — посміхнувся Олексій, — Давай перевіримо, чиї зв’язки крутіші?
Він дістав свій телефон і набрав номер.
— Привіт, командире. Пам’ятаєш, ти казав, якщо знадобиться допомога… Так, прямо зараз. Записуй дані.
Обличчя Андрія помітно зблідло.
— Ти блефуєш, — невпевнено промовив він.
— Хочеш перевірити? — Олексій простягнув йому телефон, — Поговори з людиною. Він якраз цікавиться твоїми боргами та проблемами із законом.
Андрій відсахнувся.
— Гаразд, я все зрозумів, — пробурмотів він, — Йду.
— І забудь про цей будинок, — додала Марина, — У мене більше немає брата.
— Ти пошкодуєш, — кинув Андрій від дверей.
— Це останнє попередження, — промовив Олексій, — Ще одна погроза, ще одна спроба з’явитися тут — і ти зникнеш. Назавжди. Без слідів і свідків. Ти мене зрозумів?
Андрій мовчки кивнув і вийшов. У його очах читався страх — він нарешті зрозумів, що Олексій не жартує.
— Думаєш, він більше не повернеться? — запитала Марина, коли за братом зачинилися двері.
— Упевнений, — кивнув Олексій, — Він боягуз. А боягузи завжди обирають безпечний шлях.
Марина підійшла до вікна. На вулиці Андрій швидким кроком відходив геть, раз у раз озираючись на вікна квартири.
— Знаєш, — промовила вона, — але ж бабуся мала рацію. Вона якось сказала: «Не гроші роблять людей поганими. Вони просто показують, хто є ким насправді».
Олексій обійняв дружину за плечі. Вони стояли біля вікна і дивилися, як постать Андрія зникає за рогом.
Разом з ним відходило минуле — дитячі спогади, сімейні свята, спільні радості. Все це перекреслила жадібність і дурість однієї людини.
У квартирі залишилися тільки вони вдвох і пам’ять про бабусю, яка до останнього вірила в краще в людях.
Можливо, саме тому вона залишила квартиру тому, хто дійсно заслужив це своєю турботою і любов’ю.
