— Покличеш родичів — поїду до матері! — холодно заявила Юля здивованому чоловікові.
Вона стояла посеред вітальні, стискаючи в руках планшет з відкритим робочим графіком.
Леонід, розвалившись у кріслі з телефоном, навіть не відразу відірвав погляд від екрану.
Його обличчя виражало те саме блаженне невідання, яке так часто дратувало Юлю останнім часом.
— Юля, ну що ти починаєш? — ліниво простягнув він, нарешті зволивши подивитися на дружину. — Тітка Свєта проїжджає, Віталік давно не був. Не можна ось так закриватися в чотирьох стінах.
Леонід був з тих людей, для кого тиша в квартирі здавалася особистою образою.
Йому був потрібен шум, дзвін келихів, сальні жарти дядька Колі і нескінченні обговорення політики, в якій ніхто з присутніх не розбирався.
Три роки їхнього шлюбу перетворилися на нескінченний марафон гостинності.
Спочатку Юля, вихована в строгості, намагалася відповідати. Вона пекла, нарізала, догоджала.
Але кар’єра в логістиці вимагала сталевої хватки і ясного розуму, а не нічних посиденьок з горою брудного посуду на ранок.
— Я не починаю, Льоня, — голос Юлі звучав сухо, як осіннє листя. — У мене закриття кварталу. Мені потрібно працювати у вихідні. Я просила тебе: один тиждень тиші. Всього один.
— Ти можеш посидіти в спальні, — відмахнувся чоловік, немов мова йшла про щось несуттєве. — Ми тихо посидимо, поговоримо. Віталік гітару хотів привезти.
— Гітару? — перепитала Юля, і в її тоні прослизнуло щось небезпечне, чого Леонід, через свою товстошкірість, не вловив. — Ти розумієш, що я сплю по чотири години?
— Ой, та годі тобі прибіднятися, — він посміхнувся, встаючи і прямуючи до холодильника. — Всі працюють.
Он, Віталік на заводі паше, і нічого, знаходить час для веселощів. А ти в офісі сидиш. Будь простішою, зайченя.
Це зневажливе «зайченя» різало слух сильніше, ніж скрегіт металу. Юля дивилася на широку спину чоловіка і відчувала, як всередині наростає роздратування.
Їй здавалося, що вона живе не з партнером, а з аніматором, у якого вічне свято за чужий рахунок.
Оренда їх просторої трикімнатної квартири була неймовірною удачею. Господар, старий знайомий Юліного батька, поїхав жити до Іспанії і здав житло за символічну суму, аби тільки доглядали.
Леонід же сприймав ці квадратні метри як свою особисту вотчину, куди можна скликати табір.
— Льоня, я серйозно, — сказала вона, роблячи останню спробу достукатися. — Якщо завтра тут з’явиться хоч хтось із твоїх, я не буду терпіти. Я просто зберуся і піду до мами.
— Та йди, господи, — буркнув він, дістаючи банку пінного. — Тільки не роби драми. До мами вона поїде…
Тобі тридцять років, а все мамою лякаєш. Краще б список продуктів склала, завтра стіл накривати треба.
Юля нічого не відповіла. Вона мовчки розвернулася і пішла в спальню, щільно прикривши двері.
Всередині неї не було істерики, не було сліз. Була лише холодна, кришталево чиста ясність. Механізм був запущений.
Суботній ранок почався не з запаху кави, а з наполегливого дзвінка в домофон. Леонід кинувся відкривати, сяючи, як начищена монета.
У коридор ввалився галасливий натовп: двоюрідний брат Віталік з дружиною, гучна тітка Свєта і дядько Коля, від якого вже об одинадцятій ранку пахло чимось міцним.
— А де господиня? — прогримів дядько Коля, навіть не знімаючи взуття і проходячи на ковролін. — Ще спить? Ну і молодь пішла!
Юля вийшла з кімнати. Вона була одягнена не в домашній халат, а в джинси і водолазку. Її обличчя було абсолютно спокійним, майже кам’яним.
— О, Юленька! — сплеснула руками тітка Свєта, намагаючись обійняти дівчину. — А ми тут гостинців привезли! Огірочки, закрутки! Давай, став чайник, мужики зголодніли з дороги.
Леонід метушився навколо гостей, приймаючи пакети.
— Зараз все буде! Юля, там у пакеті нарізка, організуй по-швидкому, добре? І чарки дістань, ті, із золотою облямівкою.
Юля дивилася на цей балаган. На брудні черевики дяді Колі, що стояли на її улюбленому килимку. На Віталіка, який вже по-господарськи відкривав холодильник.
На чоловіка, який перетворився на послужливого лакея перед своєю ріднею, але був глухим тираном для дружини.
— Я не буду нічого накривати, — голосно і чітко вимовила вона.
Настала секундна пауза. Дядько Коля навіть рот відкрив.
— Що? — перепитав він.
— Юля, припини, — прошипів Леонід, підлітаючи до неї і хапаючи за лікоть. — Не ганьби мене перед людьми.
Вона висмикнула руку. Різко, з огидою.
— Я попереджала тебе, Леонід. Вчора. Я сказала: НІ. Ти не почув.
— Тю, яка принцеса! — пирхнула дружина Віталіка, плюхаючись на диван. — Льоня, вона у тебе завжди така нервова? Може, їй валеріаночки?
Леонід почервонів. Йому було соромно не за свою поведінку, а за «незручну» дружину.
— Юля, йди на кухню, — процідив він крізь зуби, в його голосі з’явилися загрозливі нотки. — Ми потім поговоримо.
— Розважайтеся, — кинула Юля.
Вона пройшла в передпокій, взяла сумочку.
— Ти куди? — крикнув Леонід. — Ми тільки зібралися сідати!
— У магазин, — збрехала вона, дивлячись йому прямо в очі. — Хліба немає. І совісті у тебе теж немає.
Останню фразу вона вимовила тихо, але Леонід її почув.
Він лише відмахнувся, вирішивши, що дружина пішла «подихати» і повернеться м’якою, з батоном і винуватим виглядом.
— Давай, одна нога тут, інша там! — крикнув він їй у спину, повертаючись до гостей. — Ну що, рідня, наливай!
Двері зачинилися. Клацання замка пролунало як постріл зі стартового пістолета, але ніхто з присутніх цього не зрозумів.
Свято життя продовжилося. Леонід розповідав байки, підливав напої і відчував себе справжнім патріархом, главою великого і дружного клану.
Те, що Юлі не було годину, потім дві, потім три — він помітив лише тоді, коли закінчилася нарізка.
— Щось Юлька застрягла, — пробурмотів він, набираючи її номер.
«На жаль, абонент не може прийняти ваш дзвінок…»
— Образилася, напевно, — зареготав дядя Коля, витираючи жирні губи рукавом. — Баба з возу — кобилі легше! Льонька, тягни ще, чого сидиш!
І Леонід потягнув. Він був упевнений: їй нікуди дітися. Квартира, побут, звичка — все тут. Повернеться. Куди вона подінеться?
Гості роз’їхалися пізно вночі, залишивши після себе гори сміття, липкі плями на столі і задимлене повітря, хоча Юля категорично забороняла диміти в квартирі.
Леонід впав у ліжко, навіть не роздягаючись.
Він прокинувся від тиші. Не від будильника, не від шуму машин, а від ватяної, щільної тиші. Голова розколювалася.
— Юля, води принеси, — прохрипів він, не розплющуючи очей.
Ніхто не відповів.
Леонід насилу сів. Ліжко поруч було недоторканим. Ідеально гладеньким.
Дивний холодок пробіг по спині. Він встав і обійшов квартиру. Вітальня нагадувала поле битви, але дружини ніде не було.
— Юля?
Він заглянув у шафу в спальні. Дверцята розчинилися, відкривши його погляду страшну картину. Полиці були напівпорожні.
Зникли її ділові костюми, сукні, взуття, коробки з косметикою. Навіть ноутбука не було на столі. У ванній не виявилося її зубної щітки і кремів.
Вона зникла. Випарувалася.
— Та ну, маячня якась, — пробурмотів Леонід. — Не могла ж вона за ніч…
Пазл склався. Поки він розважався з Віталіком, поки кричав пісні під гітару, Юля повернулася.
Тихо, немов тінь, зібрала речі, викликала таксі або вантажників (як він міг не почути?) і поїхала.
Він знову набрав її номер. Тиша…
Дні тягнулися липкою низкою. Леонід чекав. Першого дня він злився: «Повернеться, приповзе, я їй ще влаштую скандал за такий цирк».
Другого дня він дивувався. На третій день йому зателефонувала тітка Свєта:
— Ну що, з’явилася твоя принцеса?
— Ні.
— Ой, Льонечка, я тобі відразу казала — вона нечиста. Точно коханця завела! Нормальна жінка не тікає від чоловіка, коли у нього гості. Це вона спеціально, щоб тебе перед родиною принизити!
Леонід вхопився за цю думку. Звичайно! Коханець! Це все пояснювало.
Її затримки на роботі, її холодність, її небажання обслуговувати його рідню. Вона просто знайшла когось іншого і шукала привід.
Ця думка приносила полегшення. Він не винен. Він — жертва зради.
Але через тиждень реальність вдарила його під дих. На телефоні з’явилося повідомлення від господаря квартири:
«Леонід, добрий день. Оплата за місяць не надійшла. Юля зазвичай переказувала другого числа. Сьогодні п’яте. Чекаю до завтра».
Леонід похолов. Він зовсім забув. Фінансами в їхній родині заправляла Юля. Його зарплати вистачало на продукти, бензин і «погуляти».
Оренда, комуналка, відпустка — все це лежало на плечах Юлі, яка заробляла вдвічі більше.
Він відкрив свій банківський додаток. На рахунку залишалося менше п’яти тисяч. Оренда коштувала десять.
— Матері моїй ковінька! — вилаявся він вголос.
Він почав метатися по квартирі. Зателефонував Віталіку.
— Брате, позич шість тисяч до зарплати?
— Ти що, Льоня? У мене іпотека, дітей двоє. Звідки?
Зателефонував дяді Колі. Той лише посміявся:
— А я думав, ти багач, якщо так столи накриваєш!
Страх почав змінюватися панікою. Юля не просто пішла. Вона висмикнула з-під нього фінансовий фундамент, на якому він так зручно вибудував свій трон.
Через два тижні прийшов кур’єр. Мовчазний хлопець вручив Леоніду щільний конверт.
Всередині лежали документи на розлучення. Причина: «Непереборні розбіжності».
Ніяких листів, ніяких пояснень. Тільки суха юридична мова.
Леоніда охопила лють. Він відчував себе пограбованим. Як вона посміла? Після всього, що він…
А що він, власне, зробив? «Я дозволив їй жити зі мною!» — подумки кричав він.
Випадок трапився через місяць. Місто було тісним.
Леонід, повертаючись з невдалої співбесіди (він шукав підробіток, бо грошей катастрофічно не вистачало), побачив знайомий силует біля бізнес-центру.
Це була Юля.
Вона виглядала інакше. Не так, як він звик — втомлена, із зібраним у хвіст волоссям.
Зараз вона була одягнена в строге, дороге пальто, волосся розсипане по плечах, а поруч з нею йшов чоловік.
Високий, представницький, він щось говорив їй, і Юля сміялася. Сміялася так легко, як не сміялася з ним вже два роки.
Кров ударила Леоніду в голову. Ревнощі змішалися з ображеним самолюбством. Він кинувся до них, забувши про пристойності.
— Так ось, значить, як?! — закричав він, перегороджуючи їм шлях.
Чоловік зупинився, затуляючи Юлю плечем. Спокійно запитав:
— У вас проблеми?
— Це у неї проблеми! — Леонід тицьнув пальцем у бік дружини. — Ти! Ти втекла як щур! Кинула мене! Через цього шмаркача?
Юля вийшла вперед. Її обличчя не виказувало страху. Леонід очікував побачити провину, сльози, виправдання. Але побачив лише огиду.
— Іди, Льоня, — сказала вона. Голос був рівним.
— Ні вже! Ти мені поясниш! — він спробував схопити її за рукав.
Супутник Юлі перехопив його руку. Залізна хватка змусила Леоніда скривитися.
— Руки прибери, — тихо сказав незнайомець.
— Не треба, Андрій, — Юля поклала долоню на руку супутнику. — Я сама.
Вона зробила крок до чоловіка. І тут її прорвало. Ні, це був не жіночий плач. Це був гнів, що накопичувався роками, розпечена лава, що виплеснулася назовні.
— Що тобі пояснити?! — гучно вимовила вона, і перехожі почали обертатися. — Те, що я втомилася бути прислугою для твоєї орди? Те, що я три роки пахала як кінь, поки ти вдавав із себе короля вечірок?
— Не смій так говорити! — підхопився Леонід, але його голос затремтів.
— Смію! — заявила Юля, і в її очах блиснуло щось таке страшне, що Леонід позадкував. — Ти хоч раз запитав, чи втомилася я? Ти хоч раз заплатив оренду?
Ти хоч раз захистив мене від хамства свого дядька? НІ! Ти тільки жер, пив і запрошував гостей! Ти не чоловік, Льоня. Ти паразит.
— Я кохав тебе… — жалісно пробурмотів він, намагаючись змінити тактику.
— Ти кохав свій комфорт! — Її голос дзвенів, зриваючись на істерику, але це була істерика сили, а не слабкості. — Ти кохав, коли чисто, ситно і є кому похвалитися.
А мене ти не бачив. Ти навіть не помітив, як я зникла! Тобі було байдуже, поки не прийшов час розплачуватися!
Леонід стояв, відкривши рота. Він звик, що Юля — це «зручно». Що вона може побурчати, але зробить.
Він не очікував від неї цієї дикої, неприборканої злості. Він не знав, як реагувати на правду, кинуту йому в обличчя з такою злістю.
— Це мій колега і юрист, — кивнула Юля на чоловіка. — І я щаслива, що він допоміг мені оформити розлучення швидко.
Більше не смій до мене підходити. Забирайся до своєї дорогоцінної родини. Нехай вони тебе годують!
Вона розвернулася і пішла геть, дзвінко стукаючи підборами по асфальту.
Андрій затримався на секунду, окинув Леоніда поглядом, в якому читалася жалість наполовину з презирством, і пішов за нею.
Леонід повернувся додому розчавленим. У його голові не вкладалося те, що сталося.
Вона назвала його паразитом. Вона його зневажала.
Він зайшов у порожню квартиру. У передпокої лежала квитанція за світло, яке він не оплачував два місяці.
У двері подзвонили. Леонід здригнувся. Невже повернулася? Невже зрозуміла, що перегнула палицю?
Він кинувся відкривати. На порозі стояв двоюрідний брат Віталік з сумкою.
— Льоня, привіт! Слухай, я з дружиною посварився, можна у тебе пару днів переночувати? Я пінного взяв!
Леонід дивився на задоволене, кругле обличчя брата. На пляшки в його руці. І раптом щось клацнуло в його свідомості.
Вперше він побачив не рідну людину, а нахлібника. Точно такого ж, яким був він сам для Юлі.
Лють, яку він не зміг виплеснути на дружину, знайшла вихід.
— Пішов звідси! — закричав Леонід так, що Віталік відсахнувся.
— Ти чого, Льоня? — здивувався брат.
— Забирайся! Всі забирайтеся! І щоб я вас тут більше не бачив! І не дзвоніть мені навіть!
Він виштовхнув брата за двері і з гуркотом зачинив їх.
Ну ось. Він усіх розігнав. Тепер все буде інакше. Він знайде гроші, він поверне Юлю…
Задзвонив телефон. Це був господар квартири.
— Леонід, — голос чоловіка був крижаним. — Мені дзвонила Юля. Вона повідомила, що більше не проживає в квартирі і анулює своє зобов’язання.
— Так, ми… посварилися, але я все оплачу! Дайте мені тиждень! — благав Леонід.
— Леонід, ви не зрозуміли, — перебив господар. — Квартиру я здавав дочці мого друга. Вам я її здавати не збираюся.
У мене є інші плани на нерухомість. У вас три дні на виселення. Застава піде в рахунок неоплаченого місяця і клінінгу. Бувайте.
Гудки. Леонід опустив телефон. Три дні. Йти нікуди. Грошей немає.
Він набрав номер дяді Колі, забувши про свій спалах гніву. Адже треба десь жити.
— Дядьку Колю, тут така справа… Мене з квартири виганяють. Можна я у вас поживу тиждень? Я роботу шукаю…
Голос дяді Колі змінився миттєво. З веселого товариша по чарці він перетворився на чужу людину:
— Льонька, ну куди до нас? У нас ремонт, тісно. Іди до Віталіка попросися.
— Віталік… трубку не бере.
— Ну, вибач, брате. Сам винен, втратив бабу з квартирою. Тепер сам крутись. Не маленький.
Дзвінок перервався. Леонід залишився сидіти в коридорі, в темряві.
Він раптом чітко зрозумів одну просту річ: весь цей час свята оплачувала Юля.
А він був лише декорацією, яку викинули на звалище, як тільки закінчилося фінансування. Галаслива родина любила не його, а його стіл і метри.
А єдину людину, яка, можливо, любила його просто так, він щойно бачив, вона йшла з іншим. З тим, хто напевно не змусить її тікати в ніч з власного будинку.
У тиші квартири пролунав дивний звук — тихий, скигливий. Це плакав чоловік, який занадто пізно зрозумів ціну безкоштовних розваг.
Через три дні він здав ключі консьєржу і вийшов на вулицю з однією валізою, розчинившись у сірому потоці людей, нікому не потрібний і забутий усіма, кого він так старанно розважав.
