Галина Сергіївна нікому нічого поганого не робила. Жила собі тихо на першому поверсі кутового будинку на Шкільній вулиці.
Тиха така вулиця, не загружена автомобілями, засаджена липами і кленами.
У дворах росли кульбаби, а жирні коти ховалися серед кущів чайних троянд і шипшини.
Мешканці двору, переважно літні люди, за старою звичкою протягували між деревами мотузки, щоб винести таз, повний випраної білизни.
Людям цього покоління подобалося, коли від наволочок пахло справжньою свіжістю.
Вони досі боялися, що в білосніжні простирадла закинуть брудним м’ячем дворові хлопчаки, або місцеві гультяї свиснуть кілька наволочок, щоб поміняти їх на пляшку.
Тому бабусі сиділи на лавочках, вартуючи білизну, хоча у дворах вже не було бешкетних футболістів, та й наволочки сто років не крали.
Галину Сергіївну часто можна було зустріти серед жінок. У них утворилося своєрідне коло за інтересами.
І поговорять, і поспівчувають одна одній, і всі місцеві новини дізнаються.
А що їм ще робити, цим міським стареньким? Не те що діти — онуки вже дорослі. У всіх свої справи.
Раз на тиждень налетять тайфуном: мам, мам, мам! Кинуть пакети, повні непотрібних делікатесів, у вухо чмокнут. Привіт і до побачення. Все.
Ні чаю попити, ні поговорити — зайняті. Поспішають. Присядуть на хвилинку, мати почне їм щось розповідати, в очі заглядаючи. А в очах — порожнеча, не слухають.
Від хвилювання у матері слова плутаються, з п’ятого на десяте, розмова не клеїться, і найважливіше сказати вже не виходить.
— Ой, мамо, ти такі дурниці несеш! — огризаються діти, і сліду їхнього не залишиться.
Краще вже з «дівчатками» у дворі. Там розмови неспішні, ґрунтовні, приємні…
Влітку їх, місцевих бабусь, у дворі небагато — більшість полетіла клином на свої садові ділянки.
І добре, зате суспільство згуртованіше і довірливіше. Справжня дворова дружба.
Серед найкращих подруг у всіх була Галина Сергіївна. Її цінували за розсудливість і величезний життєвий досвід.
Сама Галя, невелика, худенька, відрізнялася миловидністю і особливою якістю – привертала до себе будь-кого.
Чи то усміхненість, чи то лагідність у погляді, чи то приємний голос – незрозуміло, може, все разом, та й укупі з охайністю в одязі та акуратністю в усьому зовнішньому вигляді Галини Сергіївни.
Вона вміла помирити тих, хто посварився, заспокоїти засмучених і підняти настрій будь-кому, хто був не в дусі зранку.
Про себе Галина особливо не розповідала. Відомо було, що у неї доросла дочка і онука, що жили вони в Києві, і до Галини навідувалися рідко.
Що чоловік у неї давно пішов у засвіти.
Що вона щовівторка відвідує собачий притулок – носить туди якісь продукти, що раніше ходила в клуб літніх людей, але кинула, що…
Загалом, нічого такого цікавого. Як у всіх у дворі – нудьга смертна, хоч у петлю лізь.
Правда, Галя дуже багато читала і часто переказувала «дівчаткам» зміст особливо вподобаних нею книг.
Останнім часом Галя відвідувала «клуб» рідко. Промениста, з блиском в очах, пояснювала свою відсутність просто: чекала в гості онуку. Мовляв, вона вийшла заміж, не по-людськи вийшла, поспіхом.
Вони, молоді, спритні зараз: не зустрічаються чинно-благородно роками до весілля, попередньо познайомившись з батьками, а відразу – з місця в кар’єр – живуть.
Попередній шлюб – так називаються сучасні стосунки. Ось, розписалися нарешті, приїдуть разом, законною сімейною парою.
— Так і добре! – заперечила Марія Олександрівна, кума з п’ятої квартири, сусідка Галини, – перевірять один одного.
Чи сходяться характерами чи ні, а вже потім – в РАГС. Я ось дивлюся на молодь, заздрю.
Знала б я раніше, що мій Колька таким придурком виявиться, ніколи б за нього заміж не пішла.
— Та нормальний він у тебе був, — не погодилася з подругою Галина.
— Для вас, може, і нормальний. А для життя — нікчемний пес!
Коля багато крові попсував Марії в молодості. Характери не зійшлися. Марія до постільних утіх виявилася занадто… е-е-е-е… спокійною. А Колі потрібні були африканські пристрасті.
Ну і гуляв, звичайно. Адже не чернець. Намучилася з ним Марія, наплакалася, настраждалася. А коли пішов з життя чоловік, кращого нікого й не знайшлося.
Ось і лаяла себе: треба було свій характер приборкати. Або взагалі за такого заміж не виходити!
Галя не сперечалася. Який сенс в обговоренні сучасних звичаїв?
Все тече, все змінюється. Її мало хвилювало, законний чоловік чи незаконний у Ірочки, онучки.
Рідна людина, дівчинка її, не забула бабусю! Значить, поважає. А може, скучила?
Хоча чого там сумувати: Ірочку дочка Таня забрала від бабусі в семирічному віці. До школи треба було оформляти.
А до семи років Галя з Іринкою не розлий вода були. Вона її не за онуку, за дочку приймала.
Танька, як народила, так і шести місяців вдома не побула: робота-робота-робота. Питається, навіщо їхати в інше місто, щоб цілодобово гарувати, не бачачи світла божого?
Навіщо тоді народжувала, щоб власну дитину на бабусю спихнути? Що це за життя таке потворне?
Але дочка не слухала і не чула матір. Для неї цей Київ – світло у віконці.
— Рух, мамо! Розвиток! Кар’єра! А тут – болото! – пояснювала Галі пузата Таня. На останньому місяці приїхала до рідного міста.
— А що ти тепер робитимеш? Дитина ж! – журилася тоді Галина.
— Нічого. Народжу і тобі залишу. Я руки розв’яжу, а ти будеш себе потрібною людиною відчувати!
Ось так тепер справи вирішуються. Про здоров’я і сили Таня маму не запитала. Її це не цікавило.
— А потім – що? Що потім, коли дитина підросте, робитимеш?
– Відвезу в місто. До того часу у мене буде і квартира, і машина, і бізнес. Віддам в елітну школу. Принаймні, дочка побачить справжнє життя!
А тут – що? Сидиш у лісі – молишся колесу! Туга. Давно ти богомолкою стала, мамо? Продай цю ікону і не сміши людей!
Від прабабусі Галині залишилася у спадок старовинна ікона. Вона довго лежала в коробці (молода Галина в Бога не вірила).
А потім, вже після відходу чоловіка, Галя вийняла ікону і повісила в кутку. Якось легше стало, світліше, чи що…
Ця ікона – причина сімейних суперечок між мамою і надто практичною дочкою. Тій все б продати, загнати…
– Мамо, на ці гроші можна квартиру в місті купити, розумієш?
Галя «не розуміла».
– Таня, припини дурні розмови. Це – пам’ять. Пам’ять не продають!
— Ну звичайно, нехай дочка до смерті корячиться. Цілуй свою дерев’янку далі, коли совісті немає!
Галина Сергіївна, подумавши, прибрала ікону назад у коробку. Навіщо зайвий раз дратувати дочку?
Нехай собі зберігається. Раптом і справді хтось на неї зазіхне, час неспокійний нині…
… Іринка росла біля бабусі, в любові і ласці. Ні на секундочку не розлучалися. Матері, яка приїжджала до них раз на місяць, Іра побоювалася.
Та, енергійна, яскрава, жорстка, в червоному плащі і з червоною помадою на губах, була схожа на червоний смерч, що вривався в затишну однокімнатну квартиру.
Через нього в будинку ставало тісно. Все просочувалося Таніними різкими, схожими на чоловічий дезодорант, парфумами.
Іра дичавіла, намагалася сховатися від незнайомої і зовсім нерідної матері за спину Галини.
Часто онука діставала ікону з коробки, розглядала старовинний образ, водячи пальчиком по карбуванню, вдивлялася в спокійне обличчя Богоматері.
— Чому вона така сумна?
— Так їй власну дитину віддавати потрібно, — пояснювала Галина.
— Куди віддавати? — не розуміла дівчинка.
— Чужим людям.
Як зрозуміти дитині, що немовля на іконі — Бог? І його потрібно принести у жертву, щоб спокутував людську провину. Щоб простилися гріхи всього людства.
Галина вперше в житті пошкодувала, що так мало знає про віру.
— Рано чи пізно з дітьми доведеться розлучатися, Іринка. Таке життя.
— І з мамою ти розлучилася?
— Так, маленька.
— І зі мною розлучишся?
Як їй все це сказати?…
…Як плакала Галя, коли Тетяна забирала Іринку від бабусі!
Забирала до столиці дитину, не запитавши, чи хоче вона туди, не поцікавившись навіть душевним станом власної матері — гірше за фашиста якогось!
— Іра, дівчинко, не плач, — тремтячим голосом намагалася заспокоїти свою маленьку Галина.
Іринка дивилася на неї, притиснувши заплаканий, червоненький носик до скла дверцят кричущо червоного автомобіля (Таня обожнювала червоний колір).
Дивилася, немов загнана тваринка, маленьке нещасне кошеня, якого везуть невідомо куди, невідомо навіщо, Боже!
Таня роздратовано кидала в багажник сумки і пакети:
— Мамо, я взагалі не розумію, навіщо забираю це барахло! Одяг я і в місті куплю! А всі ці альбоми, якісь шишки, пластилін… Це викинути треба було!
І як їй, галасливій, дивно красивій, ворожій, пояснити — не шишки, а вироби, зроблені руками онуки… альбоми повні дивовижних малюнків… а з пластиліну зліплені чудові звірі.
Що в Іринки — талант! Що її треба влаштувати в художню школу – творчий початок у дівчинки розвинений надзвичайно!
Що в іншій сумці зібрані бабусині подарунки, серветки, в’язані речі – пам’ять про бабусю!
Що це не барахло, а свідчення любові, глибокої і чуйної прихильності!
Таню не цікавила любов. Як, як так сталося, що з чуйної, ласкавої дівчинки виросла така мегера?
І щось ворухнулося тоді в душі Галини: Іринка, живучи з матір’ю, виросте такою ж байдужою мегерою.
Її ніхто не навчить співпереживати, співчувати, любити… Немає кому вчити.
У перші роки життя в Києві Іринка ще приїжджала на місяць-другий під час шкільних канікул.
Галя з тугою помічала – з дитини ліпили майбутню «бізнес-вумен». Їй поступово набридали чарівні казки.
Потім їй взагалі стало нецікаво читати і малювати. Зате погані слівця «бабки», «шмот», «кринж», «лол» проросли в Іринчиному лексиконі, як мерзенні, живучі, незнищенні бур’яни.
А потім Іра перестала приїжджати. Підлітку нецікаві якісь там бабусі.
Та й місце дитинства, «похмуре лайно», було вже нецікаве.
Галина змирилася з цим. Немає ніякого сенсу в стражданнях і нескінченних самокопаннях.
Жорстоке місто зжерло все, що було у Галини. Краще прийняти цей факт і жити далі.
Наприклад, ходити в собачий притулок, допомагати нещасним покинутим тваринам і їх волонтерам, які розривалися між своїми сім’ями і ось цими нікому не потрібними собаками.
Допомагати хоч чимось, хоч крупою, хоч консервами. Гуляти з собаками по лісу і любити їх всією душею.
Віддавати любов тим, кому вона дійсно потрібна. А вона потрібна.
І волонтерам, і собакам, і голубам, і навіть ось цим стареньким балакухам, які пильнують білизну на мотузці, в тихому дворику, під покровом лип, тополь і кленів…
Звичайно, Галя страшенно хвилювалася. Думати про те, що з Іринки виросла «бізнес-вумен» з воронячими звичками (схопити побільше, урвати шматок пожирніший) було нестерпно…
І тим не менше, Галя чекала. Чекала і раділа майбутній зустрічі.
Іринка з чоловіком мала приїхати шістнадцятого. Галина бігала по магазинах, вибивала (на загальне незадоволення «дівчаток») килими, навіть до перукарні зганяла.
Іра гостювала три дні. Від бабусиних хлібосольних частувань ввічливо відмовлялася. Зате щодня замовляла суші.
Суші подобалися Валері, чоловікові. Галя нічого в таких стравах не розуміла. Та й дорого! Але мовчала тактовно.
Бесід і розмов ні з Валеріком (накачаним, ультрамодним, у білій, обтягуючій всі ці трицепси і біцепси футболці), ні з Ірою (зухвало красивою, знебарвленою і рафінованою) не склалося.
Схоже, вони нудилися від гостин, практично не піднімаючи голів від телефонів.
Поїхали на третій день, якось попрощавшись.
Галина Сергіївна навіть зітхнула з полегшенням – неможливо було крутитися біля двох дорослих людей, що лежали у взутті на дивані, раз у раз гортаючи стрічку в гаджетах. Незручно якось.
Була дитина – і немає дитини.
Що відбувається з людьми?
Галині Петрівні було неприємно. Смоктало під ложечкою. Вона не спала від передчуття чогось поганого.
До онуки не додзвонитися – серце калатало і стрибало по горбах. Раптом – аварія? Додзвонилася до Тетяни. Та заспокоїла матір: «ці» дісталися без пригод.
— Ну? Як тобі чоловік?
— Та я й не зрозуміла… Напевно, нормальний. Не знаю…
— Ну я ж казала! Виродок! — Тетяна тріумфувала. Адже вона казала…
До Великодня Галина Сергіївна спекла паску. Відвідала храм. І так там їй було добре, так вільно і спокійно, що по дорозі додому вона все-таки вирішила: нема чого ікону мучити в темряві.
Досить. Чого боятися? Що має бути, того не минути!
Коробка виявилася порожньою…
Ікону забрали. Галина Сергіївна почала задихатися. Не в грошах, не в ціні справа була. Просто… Як же так можна? Як можна так?
Усвідомлення того, що улюблена онука мимохідь, не сказавши ні слова, змогла вкрасти ікону, зводило з розуму.
Ніби Галину Сергіївну в чомусь липкому забруднили, і від цієї гидоти ніяк вже не відмитися. І сльози, сльози лилися з її очей суцільним потоком: Як? За що?
Подружки занепокоїлися. Галина Сергіївна вже добу не виходила з дому. І не додзвонитися, і не достукатися. Довелося викликати швидку і поліцію.
Двері відкрили. Жінка нерухомо лежала на підлозі. Біля неї валялася розкрита пуста коробка…
… Тетяна плакала біля труни матері. Вона здогадалася про причину відкоху рідної людини. Та про це Таня нікому не сказала.
Дочка досі не виходила на зв’язок, але в соціальних мережах з’явилися нові фото: Ірина і Віталік, засмаглі і щасливі, насолоджувалися відпочинком на престижному морському курорті…
