Потім я почула. Рита нахилилася до свахи й зашепотіла, не помітивши, що я підійшла ближче:
— Галина добра, але як господиня, самі бачите, ні на що не придатна.
Цього разу я не промовчала…
…Увесь тиждень я готувалася до приїзду сватів. З понеділка почала: підлогу намила до скрипу, фіранки перепрала.
Пироги поставила, холодець зварила, вінегрет нарізала, квас заквасила.
Спина гуде, а в голові одне: аби тільки сватам сподобалося, аби тільки мою Катрусю не засудили через сільську матір.
Утім, це було не зовсім звичайне сватання.
Катя кілька років жила в місті, і з Мишком вони давним-давно «домовилися» самі. Це мали бути звичайні оглядини — знайомство матері нареченої з батьками нареченого.
Донька зателефонувала напередодні, сміялася в слухавку, казала, що приїдуть до обіду, просила, щоб я не хвилювалася. А я й не хвилювалася. Я тремтіла.
Сусідка Рита з’явилася, коли я розставляла тарілки на чистій клейонці. Прийшла без запрошення, як і завжди, стала на порозі:
— Ну, показуй, чим збираєшся годувати гостей.
Рита жила через два будинки. Ще дівчатами ми з нею на річку бігали, а тепер ось вона все знає краще за всіх, усе бачить, усе помічає.
І щоразу ж я їй відчиняю, щоразу впускаю, а потім шкодую.
І навіщо я їй тільки розповіла, що свати їдуть?
Рита обійшла мою кухню, наче інспекторка з району. Підняла кришку з лотків, понюхала холодець, пальцем провела по стільниці, подивилася на мене й зітхнула:
— Пироги в тебе, Галю, важкі. Міські такі не їдять, їм би щось легше, якийсь модний салатик. А холодець занадто жирний, бачиш, яка плівка зверху.
І ця клейонка, Боже, з волошками польовими — її давно пора міняти, сором один перед пристойними людьми.
Я стояла й слухала. Пироги я пекла за маминим рецептом, і ніхто ніколи не казав, що вони «важкі».
Рита тим часом узяла з тарілки пиріжок, відкусила, пожувала й поклала назад:
— Тісто трохи сухувате. Я б масла побільше додала.
Що тут скажеш, у Рити на все є відповідь.
Чоловік від неї пішов давно, діти не приїжджають, а вона все одно знає краще за всіх, як жити, як пекти та як стіл накривати.
А потім вона вийшла у двір, оглянула грядки, похитала головою. Огірки в мене, бачите, дрібні. І паркан похилився.
Цей паркан я сама лагодила навесні: дошки міняла, цвяхи забивала. Але для Рити це неважливо — вона бачить тільки те, що криве, а рівне не помічає.
Я спіймала себе на думці, що щоразу відбувається одне й те саме: вона приходить, критикує все, що я зробила, і йде. Але я одразу ж схаменулася: не час розмірковувати, свати їдуть.
— Ти, Рито, даремно хвилюєшся, — відгукнулася я. — Мене пироги мама вчила пекти. А мама поганого не навчить. І мій холодець ще жодна людина в селі не відсунула.
Рита стиснула губи й промовчала. Завжди вона така: коли немає чим відповісти, стискає губи й змінює тему.
Ось так буває: живеш поруч із людиною все життя, а добрих слів від неї не дочекаєшся. Тільки зауваження, тільки докори.
— Піду подивлюся на твоє порося, воно щось верещить. Засув у тебе розхитаний, я ще минулого разу казала.
І пішла до сараю. Я залишилася на кухні, поправила тарілки на столі й відчула, як руки досі тремтять. Нічого, минеться. Головне, щоб за столом усе було добре.
Тут із двору долинув вереск, а за ним — Ритин крик:
— Галю! Борька вирвався!
Я вискочила на ґанок, а Борька вже мчав вулицею: рожевий, веселий, вуха на всі боки!
Оце так: був маленьким, а виріс — не обійняти. І ось він летить, наче ошалілий, через двір Єфимових, повз колонку, по грядках, через канаву.
Засув на загоні бовтався, дверцята були навстіж. Рита стояла біля сараю — охайненька, у своїй шовковій хустці, руки склала на грудях — і дивилася, як я побігла за поросям у домашніх капцях.
Я побачила відчинені дверцята й усе зрозуміла. Але треба було бігти за твариною, а не з’ясовувати стосунки.
Єфим Петрович першим вискочив з-за паркану, теж побіг ловити. За ним вибіг Колька-тракторист, потім тітка Шура з іншого кінця вулиці прибігла.
Борька петляв між грядками, перекинув відро біля колонки, пірнув у калюжу, виліз увесь у чорному багні й побіг далі.
Сонце палило, пил стояв стовпом, собаки гавкали з усіх дворів, кури розбігалися в різні боки.
Поки бігали, всі замурзалися. Єфим Петрович послизнувся біля канави, впав на коліно, крекнув, підвівся й побіг далі.
Колька ледь не схопив Борьку за задні ноги, але той вивернувся й рвонув у город до тітки Шури — пом’яв їй і капусту, і моркву.
Я сама впала в багнюку біля колонки: фартух чорний, обличчя в бризках, коліна болять.
Сорочки в чоловіків промокли від поту, тітка Шура вимазалася в глині по лікті. Усі бігли, усі старалися, топтали чужі грядки, а Борька верещав і вислизав з рук, ніби навмисно.
А Рита стояла біля мого паркану. Чиста. Хустка на місці, жодної плямки.
— Ось так у Галини завжди, — заявила вона голосно, щоб уся вулиця чула. — Вічно безлад.
І тут Борька сам підбіг до мене. Єфим Петрович промовив, витираючи піт:
— Ну, набігався? От і добре. Тварина не бреше — вона до хорошої людини біжить.
Порося ткнулося п’ятачком у моє коліно й зазирнуло мені в очі. Я обійняла його, притиснула до себе, не думаючи вже ні про сукню, ні про чистоту.
І вперше подумала: «Адже я можу висказати Риті все. Можу!».
Але стримала себе: не можна, свати ось-ось приїдуть, при людях лаятися не пасує. Ну й що з того, що можу? Ніби іншого разу не буде…
На дорозі загудів мотор машини. Я просто завмерла: стояла посеред двору в багнюці з ніг до голови, а до воріт під’їжджало незнайоме авто.
Свати приїхали раніше, ніж я чекала. Сонце ще висіло високо, спека не спала, а вони вже тут.
Катруся вийшла першою, за нею — її наречений Михайло, високий, міський, у чистій сорочці. І свекруха з чоловіком.
Я завмерла посеред двору в брудному фартуху, з плямами на обличчі, волосся вибилося з-під хустки, капці в глині.
Поруч юрбилися сусіди, які були не чистіші за мене. У дворі калюжа, перевернуте відро, Борька в загоні похрюкує задоволений — ніби не через нього щойно пів села переполошилося.
Просто жах, ви б бачили цю картину! Тиждень готувалася, підлогу терла, пироги пекла — і стою перед гостями, як городнє опудало.
А Рита вже йшла до машини. Чиста, зачесана, шовкова хустка на місці, привітна посмішка. Підійшла до свахи, першою простягнула руку:
— Доброго дня, дорогі гості. Я Маргарита, сусідка Галини. Проходьте, проходьте.
І повела їх до мене — впевнено, спокійно, ніби це її дім, її свято, її донька виходить заміж.
Катруся подивилася на мене розгублено, а я не знала, що робити, так і стояла в багнюці, опустивши руки.
Потім я почула. Рита нахилилася до свахи й зашепотіла, не помітивши, що я підійшла ближче:
— Галина добра, але як господиня, самі бачите, ні на що не придатна. Порося втекло, двір у багнюці, стіл як слід не накритий. Ви вже не судіть її суворо.
І тут мене охопило обурення. Я підійшла й тихо промовила:
— Рито. Ти зранку мої пироги розкритикувала. Мій паркан тобі не сподобався. Але Борька через тебе втік — ти спеціально відчинила двері.
А тепер шепочеш моїй свасі, що я нікчемна господиня! При моїй дочці, при її нареченому, при людях! І тобі не соромно?
Рита роззявила рота, але я не дала їй вставити й слова:
— Іди додому, Рито. Дякую тобі за все, ніколи не забуду твоєї дружби й допомоги. Іди.
Узяла її за лікоть — не грубо, але твердо, — довела до хвіртки й злегка підштовхнула. Рита здригнулася, подивилася на мене так, ніби вперше побачила, і пішла стежкою.
Я повернулася до сусідів — до Єфима Петровича, до Кольки, до тітки Шури:
— А вам велике спасибі. І ласкаво просимо до столу!
Катруся підійшла, обійняла мене, не побоявшись забруднитися, і прошепотіла на вухо:
— Правильно, мамо. Усе правильно.
Від цих слів мої плечі самі розправилися.
Сваха постояла, подивилася на нас, потім підійшла сама й каже:
— Давайте ми вам допоможемо стіл накрити? Пироги, я чую, пахнуть чудово!
І всміхнулася. І я зрозуміла: люди вони прості, хоч і міські, усе зрозуміли без зайвих слів.
Від того дня ми з Ритою більше не розмовляємо. Вона обходить мій двір стороною, скаржиться сусідкам, що її виставили ні за що при людях.
Дехто з сусідів вважає, що давно пора було це зробити, інші хитають головою — мовляв, навіщо це робити перед сватами.
Катруся вийшла заміж, у неї все добре. Борька — жваве чортеня.
А я живу, печу пироги, сусіди заходять на чай. Тільки ось вечорами іноді думаю: а чи варто було при гостях усе висловлювати? Чи краще було промовчати, а потім поговорити з Ритою віч-на-віч?
