— Ти знову з ним? — голос мами звучить десь із-за стіни, але він відлунює в голові, мов глухий стукіт.
Богдан лежав на ліжку, розтягнутий, мов тінь. Телефон у руці світив у темряві, немов єдине вікно у світ, де він жив насправді. Instagram, TikTok, Telegram. Нові меми, відео, повідомлення, сердечки, перегляди.
Життя — там. Не тут.
— Я не “з ним”. Я з друзями, — кидає він у відповідь, не відводячи очей від екрана.
— Ага, з друзями, яких ніколи не бачив, — бурчить мама і зачиняє двері в кімнату.
Це навіть не ображає. Вона просто не розуміє. У неї інший світ.
Її друг — телевізор, її подруга — сусідка з третього поверху.
А Богдан має сотні людей, які лайкають його фото. Він не самотній. Він популярний. У чаті його чекають.
Щовечора він лягає спати пізніше. Щоб не пропустити нічну активність.
Бо саме вночі народжуються найвідвертіші повідомлення, найдурніші жарти, найсмішніші стріми.
А ще — саме вночі він не відчуває себе нікому зайвим.
В школі — інше. Богдан тихий, завжди з телефоном у руці, рідко піднімає очі.
Однокласники звикли: “Он той, з TikTok”. Учителі сваряться, але вже втомились. На перервах він сидить у кутку, з навушниками, дивиться відео.
— Богдане, ти колись був нормальний, — якось сказав Артем, колишній найкращий друг.
— А тепер я — популярний. Ти не розумієш різниці, — відповів хлопець з усмішкою, не відриваючи погляду від телефону.
Батько вже кілька років за кордоном. Спершу дзвонив щодня. Тепер — раз на тиждень. А іноді й рідше.
Богдан навіть не ображається. Просто ще один контакт у списку, що ніколи не підсвічується зеленим.
Мама працює багато. І втомлюється. Увечері може заснути за столом.
У холодильнику завжди є щось напівфабрикатне. Їхнє життя — це ритуали, які вже давно втратили сенс.
Телефон — єдине, що дає тепло.
— А ти коли востаннє говорив наживо з кимось більше ніж 10 хвилин? — запитує психотерапевт, до якого мама змусила піти.
— З Alexa? — Богдан сміється.
— Живої людини я мав на увазі.
— А якби я сказав, що чаті — це живе? А груповий відеочат із п’ятьма людьми з трьох країн — не живий? А коли дівчина пише тобі вночі, що не розуміє сенсу життя — і ти не даєш їй зникнути, це не справжнє?
Психотерапевт мовчить. Але очі в нього теплі. І вперше хлопець не хоче вимкнути звук.
Богдан сидів у кабінеті психотерапевта й дивився на кавову пляму на столі. Йому хотілося щось сказати, але думки змішувалися з повідомленнями, які постійно мигтіли у свідомості.
Хтось уже щось пише. Коментує. Живе без нього. Це тривожило хлопця фізично.
— Давай спробуємо експеримент, — сказав психотерапевт. — На один день. Повністю офлайн. Тільки 24 години. Просто спостерігай за собою. Нічого не змінюй — тільки не бери до рук телефон.
Богдан пирхнув.
— Це як просити астматика не дихати.
— Не зовсім. Це як зняти навушники і почути, що в тебе ще й серце б’ється.
Удома Богдан довго сидів із телефоном у руці.
Вперше — не гортав стрічку, а просто дивився на екран. Потім взяв і… вимкнув.
Справжньо. Кнопкою. Екран згас. Світ — ніби теж.
Перші хвилини були дивні. Потім — неприємні.
Він відчув фізичний голод. Немовби тіло шукало якогось сигналу, до якого звикло.
Він ходив по кімнаті. Сидів. Пив воду.
Глянув у вікно — там двоє дітей катались на скейтах. Він навіть не знав, що на подвір’ї ще бувають люди.
Пройшло двадцять хвилин. Потім сорок. Руки тремтіли.
Він витяг з полиці книжку. Реальну. Стару. Подаровану ще в сьомому класі. Від Артема.
Колись вони разом обговорювали фантастику. Тепер — тренди з мережі.
На кухні мама щось готувала. Вперше за довгий час він сів поруч.
— Ти не в навушниках? — здивувалась вона.
— Ні.
— Все гаразд?
— Не знаю. Просто вирішив… ну… бути.
Вони їли мовчки. Але тиша була інакша. Не та, що наповнена образами, а та, що залишає місце.
Увечері Богдан взяв велосипед і поїхав у парк.
Без маршруту. Без музики. Лише він і вітер.
Коли сів на лавку — почув, як голосно кричать ворони. Як шумить листя. І як сильно стукає його серце.
Повернувшись додому, він не одразу ввімкнув телефон. Ліг. Подивився в стелю.
“Що я втратив за цей день?” — спитав себе.
І чесно не знайшов відповіді.
“А що я знайшов?” — запитав знову.
І відповів: “Тишу. Себе. Вулицю. Маму.”
Телефон залишився вимкненим до ранку.
Богдан стояв у шкільному коридорі біля автомата з кавою.
Уперше за довгий час — без телефону. Просто тримав пластиковий стакан і дивився, як пара піднімається з напою. До нього підійшла вона.
Саша.
Він знав, хто вона така — сидить на два ряди позаду, малює в зошитах під час алгебри, ніколи не ставить лайки.
У неї завжди розпатлане волосся, чорні кеди і голос, який звучить ніби “мені все одно, але я помічаю все”.
— Чого такий задумливий? — спитала вона й сіла на підвіконня поруч.
— Без телефону сьогодні.
— Кайф, — вона зітхнула. — Я так роблю раз на тиждень. Знаєш, у що перетворюється світ? У кіно.
— Серйозно?
— Усе ніби повільніше. Люди виглядають, як персонажі. Ти дивишся на них не через екран. А просто… дивишся.
Богдан знизав плечима:
— Мені складно. Наче відрізали частину тіла.
— Це не тіло. Це обманка. Ми думаємо, що живемо всередині. А живемо — зовні. Просто забули як.
Вони вийшли зі школи разом. Ішли мовчки.
Вона їла яблуко. Він крокував поруч і ловив себе на думці, що не пам’ятає, коли востаннє просто йшов з кимось додому.
— А що ти там зазвичай дивишся? — спитала вона.
— Відео. Чати. Меми. Люди, яких я не знаю, але вони здаються важливими.
— А в реальності?
— У реальності я мовчазний. Незручний. Онлайном простіше.
Вона подивилася на нього трохи довше, ніж треба:
— А мені здається, ти звичайний. Просто загублений.
— А ти?
— А я — трохи дивна. Але я звикла. І це не болить.
Вдома Богдан відкрив стару коробку з речами. Там лежав блокнот, якого він не торкався кілька років.
Сторінки пахли пилом і спогадами. Колись він писав там свої думки. Малював. Навіть вірші.
Він сів, відкрив і написав: “Сьогодні я говорив з живою людиною. І вона була цікавішою за сотню сторіс.”
— А давай утечемо? — сказала Саша наступного дня, коли вони стояли в гардеробі, чекаючи дзвінка на перший урок.
— Ти серйозно? — Богдан аж озирнувся.
— Абсолютно. У мене з собою чай у термосі й нова локація для твоїх думок. Ходімо?
Він вагається. Саша стоїть упевнено, ніби це не втеча з уроків, а запрошення в кіно. І щось у ній таке, що відмовитись — ніби зрадити сам собі.
— Добре. Але якщо нас виженуть…
— Буде привід згадати, — говорить і виходить першою.
Вони йдуть до закинутого саду за містом.
Його давно хотіли забудувати, але так і не дійшло. Там яблуні, що ще цвітуть, трав’янисті доріжки і стара альтанка, в якій, за чутками, колись знімали кліп якогось гурту.
Саша розстеляє плед, витягує термос і простягає чашку:
— Чай з імбиром. Печиво — магазинне, не суди.
— Після шкільної їдальні я вже нічого не боюся.
Вони сміються. Богдан відчуває: він не в ролі когось. Він – це він.
— Тобі часто хочеться сховатись? — питає вона раптом, серйозно.
— Майже завжди. Тому і живу в телефоні.
— А мені хочеться, щоб мене хтось побачив. Не онлайн. По-справжньому.
— І що ти робиш?
— Малюю. У метро, у зошиті, в голові. Тоді я точно існую.
Він киває. Йому теж хочеться малювати. Слова. Спогади. Себе — іншим.
— Я думав, що без соцмереж я стану ніхто.
Саша дивиться в небо:
— Справжнє не кричить. Воно просто є. Як сонце, коли ти його не фотографуєш.
У цю мить йому хочеться взяти її за руку. Але він лише усміхається. І дивиться поруч — на людину, яка його бачить.
Після тієї прогулянки Богдан кілька днів жив у дивному стані. Ніби щось у ньому звільнилося.
Він прокидався без потреби перевірити екран, читав щось зі старих книжок, які знаходив у квартирі.
Саша час від часу писала короткі повідомлення — не в месенджері, а звичайні SMS. Це теж було частиною гри в “реальність”.
Але світ не змінюється від однієї прогулянки. І ті, хто звик тебе бачити онлайн — швидко починають смикати.
Одного вечора, коли вдома вимкнули інтернет, а мама заснула на кухні над звітом, Богдан дістав старий модем.
Спробував підключитися через мобільний інтернет.
Екран блиснув, і в ту ж мить — повідомлення за повідомленням, реакції, згадки, теги.
Він знову був “онлайн”. І відчуття знайомого збудження пробігло тілом.
“Нічого страшного, просто зайду на п’ять хвилин…” — подумав.
Це були найдовші “п’ять хвилин” за місяць.
Він поринув у хвилю стрічки. Новини, меми, відео, сторіс. Пальці рухались автоматично.
Голова наповнилась шумом. І десь між роликом про кота й коментарем під чужим фото — він забув, чим дихав кілька днів тому.
Вранці прокинувся з телефоном на грудях.
Очі боліли. В голові — порожнеча. Мама щось говорила, але він не чув.
Саша не писала.
Він хотів знову вимкнутись. Але не міг. Кожна спроба — нове повідомлення. Новий “строк у стрічці”.
На другий день він не пішов до школи. Сказав, що захворів. Насправді — просто не мав сил дивитися людям в очі.
Навіть Саші. Особливо їй.
На третій день вона постукала у двері. Сама. Без попередження.
— Привіт, — сказала вона. — Я знаю, ти вдома. І я знаю, що сталося.
Він мовчав. Потім прочинив двері ширше.
— Я зірвався.
— А я принесла чай і кілька книжок. Будемо лікувати залежність текстом.
— Я не знаю, чи зможу знову.
— Зможеш. Бо вже одного разу зробив. А тепер — разом.
Вони сіли на підлогу біля дивану. Пили чай і мовчали.
Він уперше за довгий час не дивився в екран. Він дивився в очі.
Школа була такою ж, як завжди: дзвінки, черги в їдальні, голоси в коридорах.
Але Богдан вже був трохи інший. Він навчився помічати, коли в ньому знову починає гудіти — той внутрішній Wi-Fi, що змушує хапатись за телефон. І він навчився — хоча б іноді — вимикати його.
Цього разу він помітив це в комусь іншому.
Денис сидів за сусідньою партою на біології. Тихий, високий, трохи зігнутий. Завжди в капюшоні.
Телефон ховав у рукаві й гортав стрічку навіть тоді, коли вчителька підходила прямо до нього.
А ще — він постійно малював щось у зошиті. Темне. Дивне. Часом тривожне.
На великій перерві Богдан сів поруч. Просто так. Без привітання. Вийняв свій блокнот. Відкрив сторінку, де написав:
“Я теж думав, що мене не бачать. А потім хтось сів поруч. І нічого не спитав. Просто був.”
Поклав на парту. Денис краєм ока зиркнув, потім перевів погляд на малюнок. Там була людина з телефоном замість обличчя.
— Це ти? — тихо спитав Богдан.
Денис кивнув.
— Знаєш, — сказав Богдан, — я знову вчуся дихати без Wi-Fi. Болить, але працює.
— А якщо вже нічого не хочеться?
— Це мине. Просто треба, щоб хтось був поряд, хоча б спочатку.
Вони більше не говорили. Але того ж дня Денис кинув Богданові аркуш із малюнком.
На ньому було двоє: один із телефоном замість обличчя, інший — без, із усмішкою. Вони сиділи на одній лавці.
Вечір п’ятниці. У вітальні пахло печивом.
Мама рідко готувала щось солодке, але цього разу — вирішила. Може, інтуїція, може — втома від тиші.
Вона поставила на стіл тарілку з ванільними коржиками і поглянула на сина:
— Хочеш чаю?
Богдан кивнув. Без телефону в руці. Просто — сидів.
— Я не завжди знаю, як з тобою розмовляти, — зізналась мама, сіла навпроти. — Боюсь налякати. А ще більше — не донести думку.
— Я це бачу. Раніше — злився. А тепер… розумію. Ти стараєшся.
— А ти змінився, — сказала мама тихо. — Я навіть не впізнаю. Не через зачіску. А всередині.
— Просто я втомився. Бути не тут.
Мама подала чашку чаю, і вони сиділи в тиші, яка була не порожнечею, а теплом.
За кілька хвилин у двері постукали. Саша. Як завжди — несподівано.
— Можна? — спитала.
Мама усміхнулася:
— Заходь. У нас печиво.
Вони сиділи втрьох. Мама розповідала про дитинство. Саша — про свою ідею зробити стінгазету без фото, тільки з малюнками.
Богдан слухав. Уперше за довгий час — без відволікання.
— А ви знаєте, — сказала мама наприкінці, — я сьогодні не дивилась у телефон майже весь день. Надихнули, мабуть.
Богдан з посмішкою подивився на Сашу. Бо саме вона надихнула на це хлопця.
Вона підморгнула:
— Може, ми всі ще маємо шанс. Бути офлайн. І не загубити себе.
У цей вечір не було жодної сторіс.
Жодного кадру.
Лише люди.
Троє.
І їхня нова тиша.
