– Та що ж це таке, Валентино Андріївно?! Знову кашляєте, а до лікаря й нога не ступає? Колись ви мою бабусю з хвороби витягували, а тепер себе берегти не хочете!
Галина відклала бібліотечний бланк і спрямувала погляд на літню жінку, яка схилилася над полицею з класикою.
Старенька випрямилася, спираючись на книжкову полицю. Її вузлуваті пальці стиснули пошарпаний примірник Шекспіра.
– Ой, Галиночко, ти б бачила, скільки я за своє життя хвороб перенесла! – Валентина Андріївна закашлялася, прикривши рот квітчастою хусткою. – Все само собою проходить.
До жодних айболітів не піду. Бачила я ці лікарні… Не турбуйся, кісточка міцна, чаю з малиною вип’ю – пройде!
– Кожен день ви так кажете. Селище ж майже порожнім стало, навколо одні старі, якщо щось трапиться – хто на допомогу прийде? Ви ж зовсім одна!
– Одна я, одна, – відгукнулася старенька. – Нічого, Галинко, все життя прожила, і ще поживу.
Галина безнадійно зітхнула. Сперечатися з Валентиною Андріївною було марно – вперта, як усі старі люди.
Бібліотекарка дбайливо взяла книгу з тремтячих рук сусідки:
– Давайте я вам цю в формуляр запишу, а ви додому йдіть, відпочиньте. Тільки чай гарячіший заваріть!
Повернувшись увечері до бабусиного будинку, Галина довго стояла перед старовинним комодом.
На стіні висів пожовклий портрет бабусі – суворе обличчя з теплим поглядом, сивий вузол волосся, комір святкової блузки.
Галина провела пальцями по рамці:
– Як же ти тут жила, бабусю… – прошепотіла вона. – А я ось повернулася, і начебто не дарма.
Телефонний дзвінок розірвав тишу.
– Мамо, як ти там? – голос дочки звучав стурбовано.
– Нормально, Світланко, – Галина присіла на край ліжка. – Моя сусідка сильно кашляє, а лікуватися відмовляється. Хоч силоміць її до лікарні тягни.
– То може, це не твоя справа? Ти й так уже пів року там застрягла. У місті хоч цивілізація, а там…
– Світланко! – перебила Галина. – Не можу я її кинути. Вона з твоєю прабабусею як сестра була, до останнього дня за нею доглядала.
– Уперта ти, мамо.
– Уперта, – погодилася Галина. – У кого б це, цікаво?
У слухавці пролунав смішок.
– Гаразд, я на вихідних приїду. Привезу тобі міських гостинців.
– Приїжджай, донечко.
Поклавши слухавку, Галина підійшла до вікна. Сутінки огортали безлюдну вулицю. Навпроти, у будиночку Валентини Андріївни, горіло тьмяне світло.
Галина нахмурилася – старенька просиджувала до півночі, а їй же потрібен спокій.
Важке передчуття стиснуло серце. Чуткий бібліотекарський слух вловив далекий кашель – навіть через дорогу було чутно, як надривається Валентина Андріївна.
– Боже, як же ти себе не бережеш, – прошепотіла Галина. – Бабуся завжди казала – здоров’я треба берегти з юності. А тепер так важко дивитися, як воно зникає.
Галина сіла за стіл і почала планувати ранок. Завтра вона віднесе сусідці бульйон і малинове варення.
Може, хоч це допоможе. А може… Може, варто діяти рішучіше, адже здоров’я дорожче за гордість.
Перед очима Галини спалахнуло спогад: пів року тому, похмура зимова холоднеча, похорон бабусі.
Валентина Андріївна тоді немов переїхала до них, ночувала на розкладачці, готувала, доглядала хвору до останніх днів.
Пригадується, коли бабуся особливо мучилася, сусідка діставала з кишені старі фотографії, розповідала давні історії про колгосп, про спільні свята — і біль відступав.
— Стільки років ви поруч були, — шепотіла Галина, помішуючи наваристий курячий бульйон. — Не маю я права вас покинути.
Телефон знову задзвонив — батьки з-за кордону.
— Донечко, — голос батька звучав бадьоро, — кидай ти цей свій дикий куток! Приїжджай до нас. Навіщо там у глушині киснути?
— Тату, у мене бібліотека, робота… До того ж Світланка поруч живе. І як я бабусин дім просто так залишу?
— Світланка, мабуть, сказала, що сама до тебе приїде? — мама перехопила слухавку. — Ти зрозумій, будинок — це просто стіни. Скільки їх у тебе ще буде! А ось здоров’я одне.
— Мамо, у мене все гаразд зі здоров’ям, — Галина мимоволі поглянула на вікно Валентини Андріївни. — А у вашому кліматі я не приживуся.
Після розмови Галина вийшла на ганок. Порожні будинки із забитими вікнами. Розбита дорога. Уламок пісочниці, на якій колись гралася маленькою дівчинкою.
“Так, наше селище вимирає, — подумала вона, — але хіба це привід усе кинути?”
Під час обідньої перерви Галина закрила бібліотеку і попрямувала до Валентини Андріївни, притискаючи до грудей термос із гарячим бульйоном.
Постукала — ніхто не відчинив. Стурбовано потягнула за ручку — не зачинено.
— Валентино Андріївно, це я, Галя! — крикнула з порога.
У відповідь пролунав надсадний кашель із дальньої кімнати.
— Боже, та ви зовсім погано виглядаєте! — Галина сплеснула руками, побачивши сусідку в ліжку. — Ось, бульйон принесла.
— Дякую, мила, — старенька підвелася на подушках. — Тільки апетиту зовсім немає.
— Ну хоч ложечку, — наполягала Галина.
Валентина Андріївна неохоче зробила пару ковтків, а потім відсунула чашку:
— Все, люба, більше не лізе. Ти не турбуйся, я відлежуся і на ноги встану. Не вперше.
Неохоче Галина повернулася до бібліотеки, але думки постійно поверталися до сусідки.
Усю другу половину дня вона механічно розставляла книги, розбирала бланки, а перед очима стояло змарніле обличчя Валентини Андріївни, її білі потріскані губи й запалені очі.
— Я більше так не можу, — прошепотіла Галина, замикаючи бібліотеку ввечері. — Завтра ж вмолю її звернутися до лікаря.
Але як вмовити вперту стареньку, якщо та з молодості не визнавала лікарів?
***
Золота осінь обернулася вогкою негодою. Вітер задував крізь щілини, вечорами Галина довго топила піч, згадуючи, як бабуся вчила правильно укладати дрова.
Але найбільше турбував стан Валентини Андріївни — з кожним днем старенька ставала все слабкішою, кашель посилився, а щоки вкрилися нездоровим рум’янцем.
— У вас губи побіліли, ви ледве ходите! — Галина підтримувала сусідку під лікоть, допомагаючи дійти до ліжка.
— Не турбуйся… — ледь чутно прошепотіла Валентина Андріївна. — Вже проходить…
— Яке там проходить, — Галина з відчаєм спостерігала, як сусідка намагається сісти. — Вам потрібні таблетки, ліки, а не ці ваші трави.
Валентина Андріївна лише похитала сивою головою.
Увечері наступного дня Галина, відчуваючи недобре, заглянула до сусідки.
У будинку стояла тиша — ні кашлю, ні шуму. Серце стиснулося від поганого передчуття.
— Валентино Андріївно! — покликала вона, постукавши у вікно.
Відповіді не було. Галина штовхнула двері й увірвалася в будинок.
Старенька лежала в напівсвідомому стані, зминаючи в долоні простирадло. Галина кинулася до неї.
— Я зараз викличу швидку!
— Скринька… — раптом ледь чутно промовила Валентина Андріївна, примруживши каламутні очі. — Там… у комоді… візьми… Твоя…
— Що? Яка скринька? — здивовано перепитала Галина, але старенька знову занурилася в несвідомість.
Тремтячими руками Галина набрала номер швидкої допомоги, благаючи приїхати якнайшвидше.
Повернувшись до ліжка, вона стиснула гарячу долоню сусідки:
— Потерпіть, будь ласка. Зараз допомога приїде.
Щоб не сидіти без діла, Галина вирішила зібрати необхідні речі для лікарні.
Відкривши комод, вона помітила стару дерев’яну скриньку, прикрашену потьмянілим різьбленням. Це про неї говорила Валентина Андріївна?
Руки тремтіли, коли жінка відкривала кришку. Всередині виявилися пожовклі фотографії, старі намиста, вицвілий стеклярус.
Нічого особливого. Але щось змусило її придивитися уважніше — дно здавалося занадто високим.
Натиснувши на куточок, Галина виявила потаємне відділення. У ньому виблискували золотий годинник і кілька старовинних перснів.
— Боже мій! — видихнула Галина, розглядаючи прикраси. — Звідки це у вас, Валентино Андріївно?
З двору долинув звук машини, що під’їжджала. Галина поспішила до дверей, на ходу ховаючи скриньку назад у комод.
— Тут, тут, проходьте швидше! — вона проводила фельдшера до ліжка сусідки. — Уже три дні кашляє, температура висока, а сьогодні взагалі перестала реагувати.
Молодий лікар швидко оглянув пацієнтку, нахмурився:
— Схоже на запалення легенів. І запущене. Госпіталізувати треба негайно.
— Ні… не треба до лікарні… — слабко заперечила Валентина Андріївна, примруживши очі.
— Треба, люба, треба, — твердо відповіла Галина. — Інакше буде біда.
Коли Валентину Андріївну відвезли до районної лікарні, Галина залишилася сама в порожньому будинку.
Погляд знову впав на комод, де зберігалася скринька. Коштовності… Справжні родові цінності. Цікаво, для чого старенька їх показала?
Галина перебирала в руках золоті персні. Один із великим каменем особливо привернув її увагу.
— Можна ж перстень заставити в ломбарді, — пробурмотіла вона, — а на ці гроші найняти доглядальницю, купити вітаміни…
Але тут же схаменулася: адже це чуже золото, сімейна пам’ять сусідки. Чи має вона право?
Важкі думки не давали заснути всю ніч.
***
Міський ломбард зустрів Галину холодним неоновим світлом і підозрілим поглядом оцінювача.
— Перстень старовинний, — літній чоловік в окулярах покрутив прикрасу в руках. — Золото високої проби, камінь напівдорогоцінний. Можу дати п’ятнадцять тисяч.
— П’ятнадцять? — Галина нервово ковтнула слину, їй потрібно було більше.
— Добре, сімнадцять. За нинішніх часів — щедро, — відрізав оцінювач.
Галина мовчки кивнула, ховаючи гроші в сумку. Соромно, але вибору немає.
Перстень — не найдорожчий із скриньки, але сума пристойна.
У лікарняному коридорі пахло хлоркою. Валентина Андріївна, бліда як полотно, майже губилася серед білих простирадл.
— З’явилася, благодійниця, — прошепотіла старенька, вдаючи буркотливість, але очі теплішали від радості.
— Як ви себе почуваєте? — Галина поставила на тумбочку пакет з апельсинами та шоколадом.
— Та дихаю, поки на цьому світі тримають, — закашлялася Валентина Андріївна. — Крапельницю поставили, уколи роблять. Кажуть, запалення серйозне.
— Ось бачите! А ви все — травки та варення.
Старенька винувато посміхнулася:
— Вибач, я вперта. А де ж скриньку поклала? Нічого не зникло?
Галина відвела погляд:
— Все в цілості, не хвилюйтеся.
— Дивись-но, і доглядальниця тут, — старенька перевела погляд на молоду жінку, що увійшла до палати. — І без того в лікарні годують, а ти мене шоколадом і печивом завалюєш. Навіщо такі витрати?
— Ви тільки одужуйте, а про гроші не хвилюйтеся, — Галина швидко озирнулася на доглядальницю. — Олександра буде з вами цілодобово, поки не стане краще.
Лікар, який заглянув на обхід, підтвердив побоювання: без лікування результат міг бути сумним.
Валентина Андріївна все намагалася з’ясувати, звідки у Галини гроші на доглядальницю, але та майстерно ухилялася від відповіді.
— Скринька твоя, — раптово промовила старенька, коли вони залишилися наодинці. — Я заповіт уже написала, і свій будинок теж тобі залишаю. Раз твоя бабуся для мене була як сестра, то й ти тепер мені рідня.
— Не розумію, навіщо ви так… — Галина в розгубленості присіла на край ліжка. — Я ж нічого не прошу…
— Не сперечайся, дитинко, — Валентина Андріївна взяла її за руку. — Ви з бабусею мене за людину вважали.
А зараз ти моє життя врятувала. Тож прийму твій борг як плату за золото, і не треба розмов.
— Який борг? — Галина здригнулася.
— Думаєш, я не здогадалася про перстень? — хитро примружилася старенька. — Порожнеча в шкатулці відразу помітна.
Нічого, правильно зробила. Я сама б так і не потрапила до лікарів. А без них, мабуть, мені б кінець настав.
Галина сиділа, не піднімаючи очей. У горлі стояла грудка.
— Послухайте, — нарешті зважилася вона. — Я викуплю перстень, як тільки назбираю потрібну суму. Обіцяю.
— Немає потреби, — Валентина Андріївна похитала головою. — У мене спадкоємців немає, тільки кіт Пушок, та й той до сусідки Клавдії звик.
Цю скриньку зберігала на згадку, але тепер знаю — вона потрапить у добрі руки.
Несподівано в палату увірвався вихор у вигляді Світлани — рум’яної, щасливої, з оберемком квітів.
— Мамо! — кинулася вона до Галини. — Ледве знайшла тебе! Пів лікарні оббігала!
— Світланко, що з тобою? — Галина обійняла дочку. — Що сталося?
— Мамочко, — Світлана взяла долоні матері й притиснула їх до свого живота. — Я при надії! Десять тижнів! Лікар сказав, все добре!
Палата наповнилася радісними вигуками. Валентина Андріївна, піднявшись на подушках, хрестилася й благословляла майбутню матір.
— Моя маленька, йди сюди, — старенька простягнула руки до Світлани. — Дай обійму тебе. Життя ж триває, ось так!
— Ви теж одужуйте, — посміхнулася Світлана, нахиляючись до ліжка. — Нашому малюку потрібні всі бабусі й прабабусі.
— Яка ж я прабабуся, — засміялася Валентина Андріївна, і в цьому сміху вперше за довгий час звучала сила. — Але заради такої нагоди постараюся затриматися на цьому світі довше.
Галина дивилася на цих двох таких різних і таких близьких їй жінок і відчувала, як тривога поступається місцем тихій радості.
У занепадаючому селищі, серед покинутих будинків, набирало сили нове життя.
***
Через два тижні Валентину Андріївну виписали з лікарні. Галина під’їхала на старенькій «Ладі», яку позичив сусід:
— Тут усього десять хвилин їзди, а вам пішки поки що не можна.
Старенька, яка помітно зміцніла, але все ще була слабка, ледве стримувала сльози:
– Оце ж, здивувалися, коли я ледь не відійшла у вічність. Тепер розумію, треба було раніше звертатися до лікарів.
– Ось і зрозуміли нарешті, – зітхнула Галина, допомагаючи сусідці сісти в машину. – А якби послухали мене із самого початку…
Удома їх зустріла щойно вимита підлога, штори в кімнаті були розсунуті, на столі красувався пишний букет польових квітів.
– Чисто як у раю, – Валентина Андріївна оглянула свою кімнату. – Постаралася, пташко моя.
Галина поставила на плиту чайник:
– Тут мені Свєта допомагала. Вона тепер щовихідних приїжджає, каже, повітря корисне, городні вітаміни потрібні.
Валентина Андріївна пошкандибала до комода, дістала знайому скриньку і покликала Галину:
– Ось, тримай. Поки я жива — нехай у тебе полежить. Не сумнівайся, якщо щось трапиться, візьмеш решту на добру справу.
Галина обійняла стареньку, відчуваючи, як до горла підступають сльози:
– Обіцяю, жоден перстень даремно не пропаде. І вам я завжди допоможу, де б не була.
– Ой, чого ти розчулилася, – старенька витерла сльозу рукавом халата. – Давай краще чаю вип’ємо, материнку я ще влітку заготовила.
Недільного ранку приїхали Світлана з чоловіком. Привезли продукти, зелень з ринку і головне – чорно-білий знімок УЗД.
Галина, затамувавши подих, вдивлялася в розмиті обриси.
– Лікар каже — хлопчик! – гордо оголосила Світлана.
– Крутий хлопчина, – зауважила Валентина Андріївна, надівши окуляри й розглядаючи знімок. – Бачиш, як руками махає? Спритний буде.
Увечері, коли дочка з зятем поїхали, Галина накинула хустку і вийшла на ганок. Валентина Андріївна, відчувши свіже повітря, теж вийшла з дому.
– Дивись, – старенька вказала на занедбані будинки. – Немов зуби вибиті… А колись тут кипіло життя, дітлахи бігали.
Галина задумливо дивилася вдалину:
– Ви праві, Валентино Андріївно. Час невпинно йде, ми ось уже й онуків дочекалися.
– Я вчора дзвонила батькам, – додала вона після паузи. – Сказала про Свєтину дитину. Обіцяли влітку приїхати. Кажуть: «Треба ж подивитися, де наш правнук ростиме».
– Ось бачиш! – старенька щасливо засміялася, глибоко вдихаючи вечірнє повітря. – А ми говоримо, що село вимирає… У нас все буде, все буде. Ще подивимося, хто кого переживе!
На їхній тихий сміх відгукнувся пес біля далекого будинку.
Шторка в сусідньому вікні здригнулася – Клавдія теж стежила за вечірнім життям.
Порожніюче селище, загублене серед полів і лісів, насторожено прислухалося до розмови двох жінок, таких різних, але об’єднаних однією вірою – що ця земля не приречена.
– Знаєте, – Галина раптом рішуче випрямилася, – я думаю зробити в бібліотеці дитячий куточок.
Раптом ще якась молода сім’я повернеться. А куди їм з малюками податися?
Валентина Андріївна посміхнулася і повернулася до зоряного неба:
– Ось твоя бабуся з небес напевно радіє, що її дім потрапив у такі руки. Іди сюди, дай обійму тебе.
У світлі вечірньої зорі дві постаті на ганку – молода жінка і худенька старенька – злилися в обіймах.
Вони немов сплітали нитки двох епох, двох світів, обіцяючи одна одній, що тут, посеред занепадаючого села, ще тліє життя.
І хто знає, яке полум’я вона розпалить у майбутньому?
