— Може, все-таки завтра поїдемо? — Ольга з тугою дивилася на градусник за вікном. — Такий мороз.
— Завтра буде ще холодніше, — Олександр уже натягував куртку. — Ти ж чула прогноз?
До мінус тридцяти обіцяють. Та й холодильник у нас зовсім порожній.
Ольга зітхнула. Дійсно, тягнути більше нікуди — остання пачка макаронів самотньо лежала на полиці, молоко закінчилося ще вчора.
А кіт Барсик демонстративно вилизував порожню миску, натякаючи на продовольчу кризу.
— Гаразд, — вона рішуче намотала шарф. — Поїхали. Заодно і закупимося як слід, щоб потім тиждень з дому не виходити.
— Ось це правильний настрій! — зрадів чоловік. — Склала список?
— Ображаєш! — Ольга поплескала по кишені, де лежав списаний листок. — Три сторінки дрібним почерком!
— Ох, відчуваю, кредитка сьогодні погріється… — пробурмотів Олександр, але беззлобно.
Він знав: коли дружина береться за масштабні закупівлі, простіше не сперечатися.
Зате потім холодильник буде забитий під зав’язку, в шафах з’явиться стратегічний запас круп і консервів, а на балконі вишикуються батареї з соками і мінералкою.
— Як партизани на зимівлю запасаємося, — посміхнувся він, заводячи машину.
— Не партизани, а розумні люди! — парирувала Ольга, розтираючи замерзлі руки. — Ось побачиш, як всі будуть метушитися по магазинах при мінус тридцять, а ми вдома в теплі сидіти будемо.
У гіпермаркеті виявилося напрочуд багатолюдно — мабуть, не вони одні вирішили зробити стратегічні запаси перед морозами.
— Так, почнемо з важкого, — командувала Ольга, звіряючись зі списком. — Саша, візьми другий візок. Спочатку за водою і соками, потім крупи.
Олександр тільки кивав, звично слідуючи за дружиною між рядами. За роки спільного життя він вже все вивчив.
Якщо Ольга в режимі «глобальна закупівля» — краще не сперечатися, а мовчки котити візок і діставати товари з верхніх полиць.
Через півтори години вони нарешті дісталися до каси. Два візки були забиті під зав’язку.
— І ось це все нам потрібно? — із сумнівом простягнув Олександр, дивлячись на значну гірку продуктів на стрічці.
— Звичайно! — впевнено кивнула Ольга. — Дивись: тут корм Барсику на місяць, там м’ясо і риба в морозилку, тут всякі консерви.
Касирка тільки розуміюче посміхалася, пробиваючи товар за товаром. Мабуть, не першу таку сім’ю бачила сьогодні.
Завантаження машини перетворилося на справжній квест — як вмістити всі пакети так, щоб нічого не пом’ялося і не розбилося.
— Може, на заднє сидіння частину покладемо? — запропонувала Ольга, із сумнівом дивлячись на набитий багажник.
— Ні вже, — буркнув Олександр, утрамбовуючи черговий пакет. — Я потім замучуся крихти вимітати. Зараз, ще трохи покрутимо. О, ось так нормально!
Нарешті все було спаковано, і вони рушили в дорогу. За розмовами і суперечками про те, що куди покласти, не помітили, як стемніло.
Мороз тільки посилився — скло машини почало підмерзати по краях.
— Та що ж такий мороз?! — Ольга потерла замерзлі руки. — Саша, може, пічку сильніше включиш?
— Куди сильніше? — хмикнув чоловік, не відриваючи погляду від дороги. — І так на максимумі. Потерпи, скоро будемо вдома.
Поверталися з гіпермаркету, навантажені покупками. Січневий вечір видався особливо холодним — градусник в машині показував мінус двадцять п’ять.
— Стій! — Ольга різко схопила чоловіка за рукав. — Саша, зупинися!
— Що таке? — стривожився Олександр, пригальмовуючи.
— Там собака! — Ольга вже відкривала двері. — На прив’язі!
Біля ліхтарного стовпа, згорнувшись від холоду, сидів невеликий кудлатий собака.
Поруч — два пакети з чимось і записка, приклеєна скотчем до стовпа.
Ольга, закутуючись у шарф, підійшла ближче. Собака підняв голову — в карих очах читався такий страх і відчай, що серце защеміло.
— Господи, — Ольга тремтячими руками зірвала записку. — Сашко, іди сюди!
«Їду в інше місто. Взяти із собою не можу. Собаку звати Пуня, їй 3 роки. У пакетах корм і речі. Вибачте.»
— Ні, ну як це розуміти?! — обурився Олександр, підійшовши. — На такому морозі! Та ще й записку залишити. Совість взагалі є у людей?
Пуня (якщо це дійсно була вона) тихо заскиглила, немов розуміючи, що мова про неї.
— Сашо, — Ольга благально подивилася на чоловіка. — Ми ж не можемо її тут залишити!
— Що? — Олександр уже зрозумів, до чого йде. — Оля, ти з глузду з’їхала? У нас орендована квартира! І кіт! І господиня.
— Але ж вона замерзне! — в голосі Ольги зазвучали сльози.
Олександр важко зітхнув. Він знав цей тон — сперечатися марно. Та й сам розумів: кинути собаку на вірну смерть вони не зможуть.
— Гаразд, — здався він. — Тільки врахуй: з господинею сама будеш розмовляти!
Пуня, здавалося, зрозуміла, що вирішується її доля. Вона встала, невпевнено виляючи хвостом — немов боялася повірити у своє спасіння.
Вдома на них чекав перший сюрприз: кіт Барсик, зазвичай флегматичний і байдужий до всього, побачивши собаку, вигнув спину і з диким нявканням помчав під ліжко.
— Почалося, — пробурмотів Олександр, затягуючи пакети. — І це тільки початок!
Пуня боязко оглядалася, не наважуючись рушити з місця. Її трясло — чи то від холоду, чи то від страху.
— Іди сюди, малятко, — покликала Ольга, дістаючи з пакета миску. — Хочеш їсти?
Пуня здригнулася на слово «їсти», але залишилася стояти. Тільки хвіст ледь помітно вильнув.
— Боїться, — зітхнув Олександр. — Ще б пак, після такого.
Дзвінок господині квартири вирішили відкласти до ранку. Але вона зателефонувала сама.
— Ольго? — пролунав у слухавці суворий голос Марії Петрівни. — У вас там що, собака?
— Звідки ви знаєте? — здивувалася Ольга.
— Сусідка знизу дзвонила. Каже, гавкіт чула. У нас в договорі, здається, не було пункту про собак?
— Маріє Петрівно, — Ольга набрала в груди побільше повітря. — Розумієте, так вийшло…
І вона розповіла всю історію. Про мороз, про записку, про перелякані очі Пуні.
У трубці зависла тиша.
— Значить так, — нарешті сказала господиня. — Собаку можете залишити. Але орендна плата підвищується на дві тисячі. І якщо будуть скарги від сусідів, самі знаєте що.
— Дякую! — видихнула Ольга. — Дуже дякую!
Але це був тільки початок. Наступні тижні перетворилися на справжнє випробування для всієї родини.
Пуня виявилася собакою з характером. Перші дні вона взагалі не відходила від вхідних дверей — мабуть, чекала колишніх господарів.
Їсти погоджувалася тільки коли ніхто не дивився. Від будь-якого різкого руху шарахалася в кут.
Барсик теж не поспішав приймати нову сусідку. Демонстративно шипів з-під ліжка, а коли вилазив — тримався виключно на верхніх точках: шафах, полицях, підвіконнях.
— Цирк якийсь, — зітхав Олександр, дивлячись на цей зоопарк. — Може, даремно ми все-таки.
Але одного вечора сталося те, що змінило все.
Ольга лежала з температурою — підхопила грип. Олександр був на роботі.
І раптом Пуня, яка досі трималася осторонь, підійшла до ліжка і обережно ткнулася носом в руку Ольги.
— Ти чого? — здивувалася Ольга.
Та у відповідь тільки зітхнула і застрибнула на ліжко! Згорнулася калачиком біля ніг і почала тихо мукати — майже як кіт.
— Ну треба ж, — прошепотіла Ольга.
А через пів години з верхньої полиці шафи спустився Барсик. Подивився на собаку, пирхнув для порядку і влігся поруч!
Повернувшись з роботи, Олександр завмер у дверях спальні:
— Я щось пропустив?
На ліжку мирно спала його дружина, а в ногах у неї влаштувалися Пуня і Барсик — пліч-о-пліч, немов все життя так лежали.
З того дня все змінилося. Пуня немов зрозуміла: її не кинуть, не зрадять. Вона розквітла, повеселішала, навіть шерсть заблищала.
Виявилося, що вона вміє робити купу трюків — мабуть, колишні господарі все-таки займалися з нею.
Барсик теж змирився з новою сусідкою. Більше того — вони з Пунею здружилися настільки, що іноді їх заставали за спільними витівками.
— Ні, ви тільки погляньте на цих злочинців! — обурювався Олександр, виявляючи розірваний пакет з кормом. — І хто з вас головний зачинщик, а?
Пуня і Барсик синхронно відводили очі і робили вигляд, що вони тут взагалі ні при чому.
Минув рік. Тепер уже ніхто не міг уявити їхній дім без Пуні. Вона стала повноправним членом сім’ї — зі своїми звичками, характером, примхами.
— Знаєш, — сказав якось Олександр, дивлячись, як дружина розчісує собаку, — а нам же пощастило.
— У якому сенсі?
— Ну, що ми тоді проїжджали повз той стовп. Що зупинилися. Що зважилися.
Ольга посміхнулася:
— Ні, Сашко. Це Пуні пощастило. І тим, — вона запнулася, — тим, хто її кинув, теж пощастило. Бо якби не мороз, якби не ми.
Вона не договорила. Пуня, немов зрозумівши, про що йдеться, підняла голову і лизнула господиню в ніс.
— Так-так, — розсміялася Ольга, — ти у нас найрозумніша! І найкрасивіша!
А Барсик з верхньої полиці шафи скептично нявкнув, мовляв, ну-ну, не зазнавайся.
Знаєте, кажуть, що всі ми зустрічаємося не випадково. Іноді доля зводить нас у найпотрібніший момент — щоб врятувати, підтримати, подарувати дім і любов.
І неважливо, людина ти чи собака, — важливо тільки одне: відкрити своє серце і повірити, що щастя можливе.
Навіть якщо до цього тебе зраджували. Навіть якщо прив’язували до стовпа на морозі. Навіть якщо залишали записку «вибачте…»
