— Марино, ти повинна врятувати мою честь, життя і мрію! — вимовила Варвара в трубку.
— Варю, а ти точно мені хотіла дзвонити? — запитала Марина зі скепсисом. — Ми не настільки близькі, щоб ти робила такі заяви.
— Та я й дідька лисого готова на колінах просити, аби він мені допоміг!
— Не лякай мене! – занепокоїлася Марина. – Приїжджай, якщо так вже треба. Поговоримо.
Навіть три гудки, що пролунали, були якимись поспішними…
***
– Боже! – вигукнула Марина. – Яка краса!
— Так! — Варвара, насолоджуючись, крутилася перед дзеркалом.
— Я таке тільки в кіно бачила!
— У кіно — реквізит, а це натуральний продукт!
— Це ж, скільки грошей коштує? — Марина схопилася за серце.
— Чек показувати не буду, з розуму зійдеш!
— Який такий чек? — дивуватися Марині було ще й дивуватися.
— А такий! — Варвара посміхнулася. — Я її купила!
— Ти купила норкову шубу до підлоги? — Марина впала в крісло.
Її стан був близький до непритомності, але вона намагалася триматися.
— Це була мрія всього мого життя, — чесно зізналася Варвара. — З чоловіком мені не пощастило, він втік. Від сина таких подарунків чекати безглуздо. А черги з залицяльників з такими подарунками у мене і в кращі роки не було. Сама! Все сама!
— Ти ненормальна! — тільки й промовила Марина. — Куди тобі така шуба? Де ти в ній ходити збираєшся? Страшно ж!
— Не те слово, — підтвердила Варвара, все-таки знімаючи шубу, дуже вже вона була тепла, — не дай Бог забруднишся десь або зачепишся.
Охи, зітхання і вигуки сипалися ще з півгодини, а потім Варвара повторила прохання:
— Рятуй мене, а то мене вдома приб’ють!
— Як тебе рятувати? — розгубилася Марина.
— Нехай мій скарб полежить у тебе, поки я не придумаю, як її легалізувати! А я до тебе в гості буду приходити іноді, одягати її і красуватися!
***
Прохання було, м’яко кажучи, делікатним.
Річ дорога, а Марина з Варварою були не такими вже й близькими подругами. Всього два роки тому познайомилися в лікарні.
Сусідки по палаті подружилися, поки поправляли здоров’я. Як це буває, обмінялися контактами і клялися у вічній дружбі, але після виписки збиралися роз’їхатися по своїх домівках.
Марина в свою квартиру, де жила з донькою і онукою, а Варвара у свій сільський будинок.
Але повертатися Варварі виявилося нікуди.
— Костя, — плакала вона, коли син привіз її додому, — як же так вийшло?
— Мамо, ну, вийшло, — з досадою промовив він, — що тут поробиш! Будеш з нами жити. Я з Лесею якось домовлюся.
А вийшло так, що до від’їзду будинок був — цукерочкою, а приїхала вона в руїни.
У Варвари Іллівни стався складний перелом стегна, тому вона потрапила до лікарні на півроку: жінка перенесла кілька операцій і була постійно під наглядом лікарів.
Вивозили її швидкою в терміновому порядку, а Костя повинен був приїхати і “законсервувати” будинок.
Він приїхав, перекрив воду, смикнув рубильник, а про те, що треба злити воду з системи опалення, не подумав. А починалася зима.
Хоч він і обіцяв їздити перевіряти, як там будинок, поїхав тільки перед випискою матері.
В результаті труби опалення лопнули, а вода, замерзаючи і відтаючи, знищила підлогу та меблі.
— Костя, це ж мій будинок… — плакала Варвара Іллівна.
— Ремонт — це дорого, жити тут неможливо. Залишимо до кращих часів, коли будуть гроші, — вирішив Костя.
А у Варвари Іллівни якраз настала пенсія, ось і осіла вона, молода пенсіонерка, з онуками в квартирі сина.
На пенсію її ніхто не зазіхав, не відбирав і не вимагав, але прозоро натякнули, що з неї мамі не завадило б відкладати на ремонт будинку, тому що онуки підростуть, і тоді в квартирі буде зовсім тісно.
***
— Все, що відкладала два роки, в один момент спустила, — говорила Варвара Марині. — Якщо син дізнається, що я так шикувала, він мене в ті руїни викине!
Грошей завжди не вистачає. Він кілька разів звертався до мене, мовляв, дай у борг, а я відмовляла, кажучи, що збираю гроші на ремонт. Ледве вилізли. А він дізнається про шубу і…
— Вижене, — погодилася Марина.
— А я ж так кумедно виглядатиму в цій шубі на вокзалі, що всі зі сміху покотяться!
— Але й не замерзнеш, — зауважила Марина.
— То ти мене врятуєш? — повернулася Варвара до основного питання.
— Шубу залишай, — погодилася Марина, — буде зайвий привід зустрітися і поспілкуватися. Але з легалізацією не затягуй. Річ дорога, боюся я! Не дай Бог, що!
***
Крила, на яких прилетіла Варвара додому, вже ввечері обрубав син:
— Мамо, ми тебе не виганяємо, ти не подумай, — почав він здалеку, — але треба б подивитися, що у тебе накопичилося на ремонт. Та починати вже час потихеньку.
— Синочку, так, а там не так вже й багато відклалося, — промовила розгублено Варвара, — у мене ж пенсія мала. Та й так я на ліки витрачаю, ну і онукам іноді щось купую.
— Це зрозуміло, — кивнув Костя, — так хоча б машину замовити, щоб сміття вивезти, та бригаду найняти для демонтажу. Поки справа з мертвої точки не зрушиться, нічого і не буде.
— Мамо Варя, — підключилася Леся, — ви ж не подумайте чогось поганого, просто Петру з Олею пора роз’їжджатися по різних кімнатах. Туди-сюди, підліткові прибабахи підуть. Ми ж з цього розрахунку трикімнатну в іпотеку і брали.
Варвара сиділа, опустивши голову, транслюючи смуток, приреченість і знедоленість, а сама міркувала, що б такого збрехати, куди поділися гроші.
— Діточки, — нарешті, вимовила вона, — а грошей немає. Я їх хорошій людині в борг дала. А вона тільки через рік поверне.
Леся від подиву затримала подих, намагаючись не висловити, що подумала.
Демонстративно відвернулася і вийшла з кімнати, залишивши чоловіка розбиратися з матір’ю.
Цензурно Костя висловитися не міг, як не намагався. Добре, що діти були в школі і не почерпнули глибини словникового запасу батька. А сенс був приблизно такий:
— Про що, ви, мамо, думали, коли таке робили? Ці гроші на ремонт відкладалися, щоб відремонтувати будинок. А ви їх, бачте, в борг дали!
А скільки разів я просив, бо не впритул було, а ви над скарбничкою тремтіли, а мені доводилося на мікрокредитах відсотки дикі переплачувати?
Так, а гроші ж йшли і на ваше утримання і харчування! Як би цими грошима потрібно було розпоряджатися за згодою зацікавлених!
— Так мої ж гроші, — відповідала Варвара тим же тоном і лексикою, що і син, — як вважаю за потрібне, так і роблю! І не треба було на них розраховувати! Через кого мій будинок в руїнах лежить? Хто винен? Це ти повинен був мені весь ремонт зі своєї кишені оплатити!
— Мамо, ми ж домовилися, що я вас на утримання беру, поки ви на ремонт збираєте. І навіть за скромними підрахунками, там вже мала б накопичитися пристойна сума!
— Моя сума, — відповідала Варвара, — куди хочу, туди і витрачаю! Через рік мені її повернуть, — вона подумала, що ще встигне назбирати, — тоді й почнемо ремонт робити!
— А я ще рік вас тут годувати не зможу! Тим більше, дітей пора розселяти. Петру вже п’ятнадцять, а Ольці дванадцять! Це сором і ганьба, що вони досі в одній кімнаті живуть!
Крик тривав до самого вечора, єдине, що змінилося, так з приходом дітей ненормативна лексика говорилася крізь зуби.
— Значить, так! — Костя підвів підсумок під днем перепалки. – З утримання, мамо, я вас знімаю! Або ми робимо спільний бюджет і живемо так, або ви повноцінно оплачуєте своє проживання в моїй квартирі і харчуєтеся за свій рахунок!
– Так? – блиснула очима Варвара.
– Саме так! – підтвердив Костя.
***
Перший місяць після з’ясування стосунків був складним для всіх. Але, як то кажуть, людина до всього звикає.
Якщо раніше Варвара займалася в міру сил і потреби господарством, займалася з онуками, то тепер її відсторонили від усього.
А сидіти просто так у себе в кімнаті, втупившись у стіну, було нудно і тужно.
І навіть періодичні візити до Марини, щоб насолодитися шубою, не рятували ситуацію.
Варвара стала завсідницею пенсіонерських посиденьок у альтанці у дворі.
Але пролунав грім:
— Варько, забирай свій скарб, ми переїжджаємо в інше місто! — дзвінок Марини приголомшив її з нізвідки.
— Як переїжджаєте? — остовпіла Варвара.
— А ось так! Дочка виходить заміж! Такий хороший чоловік! Коротше, вони переїжджають до моря і мене з собою забирають. У нього там будинок, а за онукою треба доглядати. А цю квартиру продамо, бо й повертатися не збираємося.
— Я вас, звичайно, вітаю, — промовила Варвара, — а що ж мені робити?
— Ну, дорогенька, у тебе півроку було, щоб придумати, як шубу виправдати! Ми вже речі збираємо, тому, сама розумієш, бігом!
***
У альтанці з величезним дорогим згортком Варвара зустрічала вечірні сутінки.
Проникнути непоміченою в квартиру з таким габаритним вантажем вона не зможе, Леся її мало не обшукувала.
А з’явитися з дорогою шубою — це підписати собі смертний вирок.
Відразу стане зрозуміло, куди пішли гроші, відкладені на ремонт. А ще розкриється, що вона обманювала і сина, і невістку.
І борг їй ніхто не поверне. А ось вимагати продати шубу, вони можуть.
А якщо відмовишся,… то картинка Варвари на вокзалі в шубі все більше набувала реалістичності.
— А що ж ця красуня сумує? — пролунав голос з-за спини.
— А, Володя, — обернулася Варвара, — сідайте.
Він був військовим пенсіонером і ровесником самої Варвари. А через самотність теж став завсідником посиденьок в альтанці.
— Варваронько, що ж ви нудьгуєте тут на самоті?
Розповідати правду їй не хотілося. Брехати? Так вже стільки мережив накрутила, що й не розплутаєш.
— Володю, ви джентльмен? — запитала вона.
— Для вас, мадам, я стану, ким хочете! — він зробив напівпоклон, а потім присів поруч з нею.
— Володю, а ви можете подарувати мені шубу?
— Можу, — відразу відповів Володя.
— Ой! Ви мене не так зрозуміли, — зніяковіла Варвара, — я не випрошую! У мене є шуба. Я купила її потай від сина і невістки. Це була моя мрія. А у них дещо інший погляд на мої гроші, а там ще ситуація була неприємна…
– Я нічого не розумію, – він посміхнувся, – але обов’язок джентльменів – захищати і оберігати милих дам!
— Тобто, ви згодні прикинутися моїм кавалером і підтвердити, що це ви подарували мені шубу?
— Хоч зараз! — він схилився і поцілував їй руку.
— Володя? — здивувалася Варвара. — Ви вже входите в образ?
Він лише загадково блиснув очима з-під кущистих брів і подав їй руку:
— Прошу! Я готовий рятувати честь прекрасної дами!
***
— Нічого собі, ви подаруночки робите! — Костя ледь не впав на підлогу, коли мама з кавалером з’явилися вдома.
— Молодий чоловіче, — важливо сказав Володя, — ми — не ваше поверхневе плем’я, вміємо цінувати наших обраниць!
Лесі стало прикро, що Костя зовсім не такий, яким виявився залицяльник ненависної свекрухи, тому й випалила:
— Краще б ви їй будинок відремонтували, а то мені це сусідство вже поперек горла!
— Лесю! — відсмикнув її Костя.
— А що відразу я? — обурилася вона. — Ти їй будинок зіпсував, вона гроші роздає наліво і направо, а я у власному будинку не можу жити спокійно!
Володя подивився Варварі в очі:
— А чому ж красуня не сказала, що має житлові труднощі? У мене три кімнати у квартирі і дача є. Скажіть, де зробити вас господинею, і завтра ж буде так!
— Володя, — прошепотіла Варвара, — ви переграєте, вони ж мене зараз виставлять, а мені насправді нікуди йти.
— Я відвертий на повну міру! Моє слово — легована сталь!
— Серйозно? – Варвара плуталася в думках, а Костя з Лесею взагалі випали в осад.
– Я вже три місяці шукаю приводу, щоб зблизитися з вами! – він взяв її за руки.
– Так, я не зрозумів, – втрутився Костя, – а шуба? Це так, дрібниця?
***
Цього ж вечора Володя забрав Варвару з квартири сина. А коли до Кості дійшло, що його мати була не до кінця відверта, лаявся, як найбільший грішник.
Але він її пробачив, а ось Леся дулася на свекруху аж до її весілля з Володею.
— А як цікаво вийшло, — говорила Варвара своєму вже чоловікові, сидячи на веранді їхньої дачі, — і шубу я легалізувала, і долю влаштувала.
А вам, мій любий джентльмене, треба було бути рішучішим, а не підвернувся б випадок, і ми б пропали в самотності!
