Якби хтось сказав мені пів року тому, що я по вуха закохаюся в руду, божевільну, зухвалу, гучну, непередбачувану жінку — я б тільки хмикнув.
У мене була робота, собака, іпотека і розмірене життя. Але руді не питають дозволу — вони просто з’являються і спалюють все до чортової матері.
Познайомилися ми на сходовій клітці.
— Це ви впустили? — запитала вона, вказуючи на зелену пластикову кришку від сміттєвого відра, що лежала під моїми ногами.
— Ні, — знизав я плечима. — Схоже, звідкись зверху.
— А я думаю, що це доля, — сказала вона, оглянувши мене примружившись. — Впала кришка, а я вийшла на шум. А ви тут як тут. Значить, так і має бути.
Я остовпів. Переді мною стояла дівчина років тридцяти. Руде, густе, як у лисиці, волосся було зібране в хвіст, але пасма виривалися, створюючи навколо голови якусь електричну хмару.
На щоках — ластовиння. Очі — зелені, хитрі, як у кота, який точно знає, де захована риба.
— Ви хто? — вичавив я.
— Сусідка, — відповіла вона з таким виглядом, ніби я питав, чи знає вона сенс життя. — Я в’їхала на шостий. Квартира з балконом, де плющ, бачили?
Бачив. Навіть думав, що там живе якась бабуся-квіткарка. А виявилося — ось хто. Руда буря з відром.
— Артем, — представився я, простягаючи руку.
— Маруся, — сказала вона, потиснувши мою долоню. — Виглядаєте, як бухгалтер, який прикидається айтішником.
— А ви як відьма, яка втекла з кінозйомок, — парирував я, сам дивуючись своїй нахабності.
Маруся зареготала — дзвінко, голосно, ніби поруч проїхала пожежна машина.
— Ми подружимося, Артеме. Я це відчуваю.
Ось так все і почалося. Перший тиждень Маруся переїжджала. Причому переїжджала шумно, весело і з піснями.
Вона співала на балконі, тягала відра, ставила скрині, годувала голубів, приносила кота і розмовляла з ним, як з людиною.
Кіт був товстий, сірий, на ім’я Хав’єр. Маруся називала його «мій латино». Хав’єр дивився на неї з приреченою любов’ю.
Через два тижні Маруся влаштувала свято. Просто так. Без приводу. Вона розвісила ліхтарики на балконі, купила тістечка у формі їжаків, запросила весь під’їзд.
Я прийшов, бо не прийти було неможливо — вона стукала в кожні двері, тримаючи в руках ананас.
— Без ананаса — не впускаю, — суворо сказала вона. — У нас сьогодні вечірка екзотичних фруктів і дурних історій.
На балконі сиділа бабуся з сьомого, колишній моряк, студентка за обміном і я. І Маруся.
Вона влаштувала конкурс на «найдивніший сон», потім грали у «вгадай фрукт за запахом». Я сміявся, як не сміявся років десять.
Кіт Хав’єр спав під столом, а йому що шум, гам все не по честі.
З того вечора я почав заглядати до Марусі частіше. То попросити штопор, то сіль, то — просто так. І щоразу потрапляв у цирк.
Одного разу вона робила шпаківні з макаронів. Іншого — вчила кота ходити за командою. Якось я зайшов і застав її в капелюсі капітана, яка співала шансон для квітів.
— Маруся, чим ти займаєшся в житті? — не витримав я.
— Я — художниця. І трохи чарівниця, — відповіла вона. — Пишу картини. І казки. Іноді їх купують. Іноді ні. Але я завжди в справі.
— В якій?
— У справі життя, Артеме. Я створюю красу. Бачу в урні лебедя, а в зламаній табуретці — трон для феї. Це ж круто!
Вона була… інша. Занадто яскрава. Занадто вільна. І я — з моїми кредитами, страховками, табличками Excel — відчував себе поруч з нею ніби герой з чорно-білого кіно, який потрапив у Technicolor.
Але мені це подобалося. І чим довше я бував у неї, чим більше я дізнавався про неї, тим менше хотілося повертатися до себе.
Моя сіра квартира, де все було ідеально розкладено і стерильно, раптом стала здаватися незаселеною. А у Марусі — запах кориці, музика, безлад і життя.
Одного разу вона запросила мене на пленер.
— У нас буде ритуал. Ми будемо малювати захід сонця. Руде сонце, розумієш? — сказала вона, кидаючи мені шарф. — Носи, щоб налаштуватися на хвилю.
Ми поїхали на пагорб за містом. Вона привезла з собою мольберт, акварель, термос з чаєм і пиріжки. Сівши на траву, вона підвела голову і сказала:
— Дивись. Зараз буде.
Сонце дійсно було рудим. Величезним. Як мандарин у серпанку.
Маруся дивилася на нього так, ніби воно могло відповісти. Вона не малювала — вона ніби розмовляла із заходом сонця.
— Знаєш, що мені нагадує це сонце? — запитала вона.
— Що?
— Мого тата. Він був льотчиком. У нього було руде волосся, як у мене. Ми з ним зустрічали світанки на аеродромі. Він завжди говорив: «Ти моє руде сонце, Марусенька».
Вона посміхнулася, але її очі стали вологими.
— Він загинув у польоті. Я тоді була маленька. Але кожного разу, коли бачу такий захід сонця — ніби він махає мені звідти. З неба.
Я не знав, що сказати. Просто обійняв її.
— Ти — як світлячок, — сказав я тихо. — Світиш, навіть коли темно.
Вона притиснулася до мене і сказала:
— А ти — мій якір, Артеме. Якщо я почну відлітати — тримай мене. Тільки ти і можеш це зробити.
Після пленеру щось змінилося.
Я не знав, як саме це назвати, але раптом стало важливим — приходити до неї просто так, без приводу. Купувати їй хліб з маком, бо вона його любить.
Запам’ятовувати, як вона каже «печево» через «че», і думати, що це — чарівність, а не помилка. Слухати її монологи про дельфінів, ніби це TED-конференція, а не безглузда балаканина.
Ми не говорили вголос: «що ми зустрічаємося». Це сталося само собою.
— Артем, я беру тебе в орбіту, — сказала вона одного разу, — тож будь готовий. Тепер ти в моєму космосі.
— А назад можна?
— Ні, — відповіла вона весело. — Тільки вперед. До холодних зірок і божевільних ідей.
Одного разу вона зникла. Пішла вранці за апельсинами — і зникла. Я дзвонив, писав, дзвонив знову. Нуль.
Через день я не витримав і пішов до неї. Відчинила якась жінка років шістдесяти, в окулярах, в халаті і з кавовою чашкою.
— А, ви — Артем? Заходьте. Значить, Маруся вам нічого не сказала?
— Ні. А ви хто?
— Я — її мама. Мене звати Тамара Борисівна. Вона поїхала на дачу до тітки Олі. Там якийсь форс-мажор з півнем і базиліком. Маруся каже: «Передай Артему, що я його люблю, і що він — головний маяк на моєму березі».
Я стояв у коридорі з дурним виглядом.
— Хочете чаю? — запропонувала мама.
Ми сиділи на кухні, пили чай з варенням, і Тамара Борисівна розповідала мені, якою Маруся була в дитинстві.
Що у неї були коробки, в яких жили вигадані звірі, і вона влаштовувала їм весілля. Що вона одного разу посадила у ванній жолуді і намагалася виростити дубовий гай.
— Я божеволіла від цього, — зізналася мама. — Але потім зрозуміла: вона — не звичайна. Вона — як сонце. Гаряча, непередбачувана, руда. І якщо ти хочеш бути поруч — потрібно бути у вогні. Або в тіні.
— Я намагаюся бути десь посередині, — зізнався я.
— Ось і молодець, — сказала вона. — Тільки не пропусти її.
Маруся повернулася через три дні, рум’яна, пахнуча кропом і якимось дачним щастям.
— Вибач, Тьом. У тітки Олі — епопея. Півень дзьобнув дядька Гришу, потім він послизнувся і впав у полуницю, потім викликали ветеринара для кішки тітки Олі, вона пошкодила лапку, а ветеринар закохався…
— У дядька Гришу?
— У кішку. Дядько Гриша одружений. А ветеринар дивний. Він тепер пише вірші.
Я слухав і сміявся. Вона ніби жила в іншому вимірі, де все відбувалося трохи яскравіше, абсурдніше і веселіше.
Але саме це мені і було потрібно. Я втомлювався від світу, а поруч з нею — відпочивав.
Ми поїхали — в сусіднє місто, до річки. Маруся спала в поїзді, притулившись до мого плеча, а потім влаштувала пікнік на мосту.
Купила здутий повітряний шар і сказала, що він — символ нашої любові: трохи дивний, але повітряний.
Того вечора я вперше сказав їй:
— Я тебе кохаю.
Вона посміхнулася, ніби знала, що я це скажу. А потім обійняла і прошепотіла:
— А я тебе — давно. Просто боялася, що ти не витримаєш мене, таку безглузду.
— Але ж я теж не цукор.
Ми жили в двох квартирах, але частіше — у Марусі . Моя квартира стала складом для старих речей і моїх строгих сорочок.
А у неї — життя: кіт, варення, музика, пледи, вечори з глінтвейном. Ми сперечалися, сміялися, мирилися через піцу і обіймалися, ніби бачилися вперше.
Але одного разу я прийшов — і застав її в сльозах.
— Що сталося?
— Мені відмовили у виставці. Сказали, що мої роботи — «дитячий сюр». І що зараз в моді депресія, а не чудеса.
— Вони ідіоти.
— Я знаю. Але все одно боляче.
Я сів поруч. Взяв її за руку. Ми мовчали. А потім я сказав:
— Давай влаштуємо свою виставку. У нас вдома. Розвісимо картини, запросимо друзів, сусідів. Зробимо сирне фондю і наліпимо зірок на стелю. Нехай це буде «Ніч Рудого Сонця».
Вона витерла сльози.
— Тьома, ти… геній.
— Я просто тебе люблю.
Так з’явилася «Виставка чудес». У нас вдома. Ми перетворили квартиру на галерею. Картини — на стінах, стелі, у ванній.
Біля входу — табличка: «Обережно, можете стати щасливими». Прийшли люди. Сусіди. Знайомі. Один арт-директор. Навіть баба Паша з першого поверху.
Маруся сяяла. Як її картини. Як саме життя. А в кінці — ми з нею танцювали на балконі під музику зі старого магнітофона. Під світло лампочок і ліхтариків. Під погляд байдужого Хав’єра, який позіхнув і пішов спати.
А через тиждень вона знову зникла. Тільки цього разу — всерйоз.
Я прийшов — і знайшов записку:
«Не шукай мене. Мені потрібно розібратися в собі. Я все зіпсувала. Ти був занадто хороший для мене. Вибач. Я поїхала».
І все. Ніякої адреси. Ніякої причини.
Я метався, шукав, обдзвонював усіх. Її мати сказала тільки:
— Якщо поїхала — значить, їй так потрібно. Вона тікає не від кохання, а щоб розібратися в собі. Завжди так, якщо їй щось не зрозуміло.
Минув тиждень. Потім другий. Потім місяць. Життя знову стало сірим. Без запахів. Без кульок. Без тістечок у вигляді їжачків.
Без «Артем, ти бачив цей місяць?! Він же зелений!». Без «Хав’єр, не дивись так, ти жирний кіт, а не Пікассо».
Я ходив на роботу. Їв. Спав. Дивився на її квартиру. Порожню. Чекав.
І одного разу, через два місяці, я повернувся додому — і побачив біля своїх дверей коробку.
Всередині було: плюшева жирафа; банка варення з ананасів; картина з підписом «Ти — моє справжнє сонце»; і записка…
«Якщо ще не пізно… Зателефонуй. Я чекаю. Твоя руда Маруся».
Я зателефонував. Гудки тривали довго. Серце калатало, ніби я знову був підлітком, а не тридцятирічним чоловіком у сорочці, просоченій тугою.
— Алло, — її голос був тихий, майже переляканий.
— Це я, — сказав я. — Артем. Ну… твій якір. Маяк. Хто я там у тебе був?
— Все відразу, — відповіла вона і, здається, посміхнулася.
— Де ти?
— У маленькому будиночку біля моря. З дурним парканом і трьома синіми курками. Я… я малюю сонце.
— Руде?
— Звичайно.
— Я приїду.
— Правда?
— Так. Тому що без тебе — не життя, а чернетка. Без кольору. Без запаху кориці. Без дурниць. Без сенсу.
Вона заплакала. І я поїхав. Це було селище на узбережжі, куди можна доїхати тільки автобусом, а потім ще п’ятнадцять хвилин пішки стежкою, де кози дивляться на тебе з докором.
Будинок — крихітний. Паркан — дійсно чудний, розфарбований у зелений і жовтий кольори. Кури бігали по двору, як навіжені.
І стояла моя Маруся — у фарбах, з хусткою на голові, на якій були намальовані ананаси.
— Привіт, — сказала вона. — Ти приїхав?
— Звичайно.
Ми стояли. Дивилися один на одного. І потім… якось одночасно зробили крок назустріч і обійнялися.
— Вибач, — сказала вона. — Я злякалася. Все було занадто добре. Я боялася зіпсувати.
— А вийшло гірше, тому що ти пішла.
— Я знаю. Але тепер я з тобою. Я нікуди не піду. Навіть якщо у нас не буде ананасів. Навіть якщо ми посваримося через сковорідку. Навіть якщо ти забудеш купити моє улюблене печево.
— Воно через «че», — нагадав я.
— Все вірно, — посміхнулася вона. — Значить, ти все пам’ятаєш.
Літо ми провели в тому будинку. Ми їли морозиво вранці, валялися на піску, читали книжки один одному, будували замки з піску (і руйнували, коли в них починали селитися мурахи).
Маруся малювала картини. А я вів щоденник. Ніколи раніше не писав щоденників, але поруч з нею хотілося фіксувати кожну дурницю, щоб не забути, як це — бути по-справжньому щасливим.
Ми влаштували виставку на пляжі. Прикріпили картини до дерев’яного паркану.
Прийшли місцеві. Деякі купили. Один хлопчик приніс мушлю в обмін на акварель з котом. Маруся назвала це «обміном щастям».
Іноді приходили дивні люди: жінка з козою, літній чоловік, який думав, що він онук Гагаріна, і навіть один священик, який сказав, що у Марусі — «дар сонячного пробудження».
— Що це означає? — запитав я.
— Думаю, він мав на увазі, що я вмію будити людей, — відповіла вона. — Навіть тих, хто спав всередині себе багато років.
— Ти точно мене розбудила, — сказав я. — І дякую за це.
Одного разу вона привела мене до моря на світанку. Ми сиділи на пледі. Було тихо. Навіть чайки мовчали.
— Знаєш, що я вирішила? — запитала вона.
— Що?
— Що я хочу бути з тобою. Повністю. Без втеч. Без драм. Просто бути. Навіть якщо я іноді буду плакати через дурниці.
Навіть якщо кіт втече з моєю ковбасою. Навіть якщо я переплутаю цукор із сіллю. Я хочу, щоб ти був завжди поруч.
— Я й не збирався йти, — сказав я.
— Значить, це доля, — посміхнулася вона. — Інакше навіщо б ти знайшов мене?
Ми поцілувалися. Сонце повільно піднімалося, забарвлюючи небо в той самий колір — рудий, як її волосся. Рудий, як її душа. Рудий, як все, що вона принесла в моє життя.
Минуло пів року. Ми повернулися в місто. У свою квартиру — все таку ж затишну, з балконом і лампочками, і написом: «Ласкаво просимо в сонячну божевільню!»
Маруся відкрила онлайн-галерею. Люди з різних країн почали замовляти її «сонячні картини». Одна навіть потрапила в журнал. На обкладинці було написано: «Художник, який малює тепло».
Хав’єр ще більше погладшав. Іноді мені здається, що він — не кіт, а квадрат з вусами.
Ми влаштовуємо свята без приводу. Сусіди приходять, навіть якщо ніхто не кликав. Тому що від Марусі неможливо піти без посмішки. Вона як промінчик, що потрапив у найпохмуріший день.
А я… я більше не сиджу в Excel. Я пішов з роботи. Пишу. Оповідання. Про нас. Про неї. Про руде сонце, яке впало мені на голову з кришкою від сміттєвого відра.
Іноді люди запитують:
— Це ви вигадали? Чи справді все було?
А я посміхаюся.
— Було. І є. Щоранку. Щовечора. У кожному чайному пакетику, у кожному сміху, у кожному божевільному святі.
Тому що у мене є вона. Моє руде сонце.
