Ці вікна він не сплутає ні з якими іншими, знайомий силует будинку помітний навіть у непроглядній темряві.
Тарас Бойко на малій швидкості під’їжджає до будинку, вимикає світло фар і глушить мотор.
Мотор вантажівки в Тараса працює неголосно, та й сам Тарас, як досвідчений шофер, вміє під’їхати тихо, щоб не розбудити сусідів, у вікнах яких уже темно.
І тільки вікно Віри світиться теплим, м’яким світлом, як маячок, що говорить: Тараса тут чекають.
— Тарасику! — Віра, в накинутій квітчастій хустці, обіймає його, торкнувшись засмаглої шиї.
Притулилася до неголеної щоки.
— Колючий я, — шепоче він, — вибач, не встиг сьогодні поголитися, якийсь аврал на роботі.
Обіймає її теплі плечі, притуляється губами до ніжної шиї:
— Ну, а ти чекала?
— Чекала, Тарасику, — видихає пошепки Віра, — ти ж і сам знаєш, що чекала.
У крихітній спаленьці спить семирічний син Максимко, біля грубки дрімає кішка триколірна, як каже Віра, це на щастя, коли три кольори.
Віру Тарас побачив уперше рік тому, коли привіз меблі сусідам навпроти.
Разом із ним був ще вантажник, ось удвох вони занесли диван і два крісла (працював Бойко в меблевій компанії, доставляв клієнтам дивани, шафи, ліжка).
Тоді Тарас і побачив Віру: прийшла подивитися, що за меблі, яка їхня якість, може, й їй замовити.
Тарасові вже під тридцять, а він усе мотається, не одружившись і не поспішаючи розлучитися з холостяцьким життям.
Віра сподобалася йому з першого погляду: спокійна, усміхнена, вона завжди чекала на нього.
— А я ж не обіцяв приїхати цього разу, а в тебе віконце світиться, ніби знала, що приїду.
— А я, Тарасику, відчуваю, серце підказує, що побачу тебе.
Він падав на її м’яке ліжко, слухаючи, як цокає годинник на комоді, і, дивлячись, як за вікном гілка черемхи ледь б’є по склу від легкого вітру, здавалося йому, що немає нічого кращого за ці спокійні, заколисливі хвилини, теплі руки Віри, що обвили його шию.
Так минуло ще одне літо, потім осінь, зима, настала весна, а Тарас усе так само заїжджав у знайоме село.
Якщо приїжджав засвітла, брався за сокиру — колов дрова, носив воду або стукав молотком, латаючи хвіртку чи паркан.
Ніколи Віра ні про що не просила й не питала про спільне життя. Просто чекала. До глибокої ночі чекала, якщо знала, що приїде.
Інколи й о другій, і о третій ночі з’являвся Тарас, якщо раптом спадало йому на думку їхати за сто кілометрів до своєї коханої Вірочки.
І завжди віконце її спаленьки світилося теплим м’яким світлом, і від того в душі розливалася така наснага, що дух перехоплювало від передчуття щасливих хвилин.
Лише одного разу Віра сказала тихо, ніби боячись сполохати своє щастя:
— Тарасику, як би я хотіла щодня тебе бачити.
Він притиснув її міцніше до себе:
— Вирішимо, Віро, вирішимо це питання.
Незабаром він став заїжджати рідше. Не тому, що злякався натяку Віри чи передумав, а тому, що виробничі обсяги збільшилися й роботи додалося.
Він усе більше втомлювався, а відмовитися не намагався, вважаючи, що гроші зайвими не будуть.
Віра безмовно чекала, зустрічаючи Тараса світлом у нічному вікні.
Поїздки припинилися під осінь.
Спочатку Тарас просто не міг заїхати, бо був завантажений своїми справами. Потім хотів заїхати й попрощатися. Але так і не наважився.
З майбутньою дружиною Тарас Бойко познайомився, коли привіз кухонний гарнітур. Молода енергійна брюнетка по-хазяйськи розпоряджалася, як розставити меблі.
Шафка ніяк не могла вписатися в зазначений простір, і Тарас знайшов вихід, «встромивши» її як під лінієчку в відведене місце.
Він і сам не зрозумів, як став заїжджати до брюнетки, ділової та ефектної дівчини. Минуло два місяці, й вона сказала, що чекає дитину.
Тарас втягнувся в сімейне життя, і побігли рік за роком, нічим особливо не відрізняючись, хіба тільки тим, що донька підростала, радуючи Тараса.
Він під’їжджав до будинку, на четвертому поверсі якого жив із сім’єю, але ніколи в голову не спадало поглянути на вікна квартири — світяться вони чи ні.
Через десять років Тарасові довелося їхати недалеко від села, в якому жила Віра, і серце защеміло від думки про минуле, а може, «совість кольнула».
Останнім часом він час від часу згадував покладливу Віру з м’яким характером, яка готова була чекати його в будь-який час дня й ночі.
«Як вона живе, — подумалося Тарасові, — напевно, заміж вийшла. Максимко, мабуть, школу закінчив. А може, так само одна?»
Йому до неможливості захотілося побачити хоча б її будиночок, глянути на світло у віконці. Він звернув з дороги, помітивши, що тепер до села до Віри веде не гравійка, а асфальтова дорога.
Уже смеркало, у вікнах засвічувалося світло. Тарас зупинився неподалік знайомого будиночка, помітивши, що в палісаднику порожньо, зникла кудись черемха, яка вже тоді була досить розлогим деревом.
«Може, помилився», — подумав Тарас, сумніваючись, чи це будинок кароокої Віри.
Біля воріт з’явився літній чоловік, озираючись і вигукуючи:
— Жулько, Жулько…
Вийшла жінка у світлій хустці:
— Жулю, ну де ти, йди додому.
Темна клубочок, вихором летів до воріт, застрибав перед господарями.
Ні, за воротами стояла не Віра. Тарас вийшов із кабіни.
— Добрий вечір, господарі, може, води дасте? — він подав порожню пляшку. — А то в горлі пересохло.
— Можемо криничної, тільки холодна вона, — сказала жінка.
— Підійде.
Тарас залишився з чоловіком наодинці.
— Давно тут живете? Місця ніби хороші.
— Та роки три. Як на пенсію вийшли, так і переїхали.
— А що господарі колишні, де?
— Не знаю, тут жінка з сином жила, будинок продала нам, поїхала кудись, точно не знаю.
Господиня винесла наповнену водою пластикову пляшку.
— Дякую, — він пішов до машини, ще раз озирнувшись на будиночок, і вперше відчув невимовну тугу й розуміння того, як сильно його тут любили.
На лавці поруч із гаражем, куди Тарас ставив робочу машину, розташувалися Павло, досвідчений мебляр, без двох років пенсіонер, і електрик Антон.
Сонце пригрівало з особливою щедрістю. Павло мружився, Антон розм’як від тепла — обидва тихо перемовлялися.
— Про що розмова, мужики? — Тарас сів (розповідь спеціально для сайту Цей День) поруч.
— Та як завжди, про жінок, — хихикнув Антон.
— Про життя, — поправив Павло. — Жінки — вони й є наше життя.
— Це точно, — погодився Тарас. — Була в мене в житті зустріч з однією жінкою, їздив я до неї два роки, й досі не зрозумів, чому не залишився з нею, — раптом розговорився Тарас.
– А вона завжди чекала. Приїду пізно, а в неї вікно світиться в спальні, світло це й досі пам’ятаю.
— Та хіба ж у неї однієї?! У нас по всій Україні таких вікон стільки набереться, що місто-мільйонник можна освітити, — сказав Пал Палич.
— Павло, та ти ще той блазень, — усміхнувся Антон, — напевно, є що згадати.
— Дурний ти, Антохо. У мене три доньки дорослі. Одна заміжня, а дві так само ось сидять біля вікна чекають… Ось звідси в мене й поняття. Ось коли будуть, Антохо, в тебе свої діти, тоді ти зрозумієш.
— Так от, світло у віконці її будиночка досі пам’ятаю, — продовжував Бойко. — Так і світитиме мені все життя, душу грітиме, — з сумом сказав Тарас.
Тепер лише в памʼяті…
