Анна мимоволі кинула погляд на вікна п’ятого поверху, проходячи повз будинок колишньої свекрухи, і збентежено звела брови.
В такий ранній час у Ірини Анатоліївни горіло світло. Аня подивилася на годинник. Хвилин десять вільних до зміни у неї було.
Після розлучення Аня влаштувалася працювати кондуктором. Сусід її батьків, який працював водієм тролейбуса, якраз шукав собі на період відпустки напарницю, яка б його заміняла.
Аня і погодилася. Восени син мав піти до дитячого садка, вже дали путівку, залишалося пройти комісію та здати аналізи.
«Не відмовляйся, донько, — порадила Ані мати, — Я де треба посиджу, або тата залишимо. Тобі потрібно розвіятися, змінити обстановку».
І Аня змінила. Та так, що залишилася працювати на постійній основі. Вже і син Петя перейшов у п’ятий клас, а Аня так і працювала кондуктором.
Аня швидко піднялася на п’ятий поверх і подзвонила у двері. Приклала вухо до дверей, тиша, знову натиснула на дзвінок. Тоді Аня дістала свої ключі і відчинила двері.
— Ірино Анатоліївно, — покликала вона і скинула кросівки.
— А, хто там, Аня? — пролунав сонний жіночий голос із вітальні.
— Знову заснули в кріслі? — радісно змахнула руками Аня. — А я дивлюся, світло горить. Розбудила. Ідіть до себе, я світло вимкну.
— Заснула, Аня, знову безсоння, хай йому грець. Коліна знову боліли. Дякую, що зайшла. На роботу?
— Так, я тоді побіжу.
— Біжи. Я хотіла тобі зателефонувати. На ювілей, може, кудись у кафе всіх запросити.
— Не знаю, — знизала плечима Аня, — можна і в кафе. Якщо хочете обговорити, зателефонуйте мені ввечері. Я сьогодні о дев’ятій точно буду вдома.
— Добре, дякую, Анечка, вдалого дня.
— І вам, Ірино Анатоліївно. Я сама закрию.
Аня взулася і вийшла на сходовий майданчик. Зачиняючи двері на ключ, вона раптом зрозуміла, що колишня свекруха просто не хоче цього разу навантажувати її.
Саме тому вона й заговорила про кафе. Знає, що крім Ані ніхто не приїде і не допоможе…
***
Про те, що чоловік зустрів іншу, Аня дізналася від свекрухи. Та покликала її на кухню, коли пила ввечері чай, і сказала, що бачила сина з іншою.
Не було зловтіхи в її голосі, гордовитості, навпаки, свекруха співчутливо, по-жіночому намагалася заспокоїти. Повідомила раніше, щоб у Анни був шанс обдумати все і прийняти рішення.
— Обман не прикрашає мого сина, не знаю, чому він так вчинив із тобою.
Аня мовчала.
— Вибач мені, що я зважилася тобі повідомити, просто не можу більше приховувати. Це боляче.
— Боляче, — погодилася Анна і пішла до своєї кімнати.
Петі на той момент було всього шість місяців. Розлучалися важко. Анна не витримала і переїхала жити до своїх батьків. А Костя переїхав жити до нової пасії.
Аня спочатку думала, що з Владою у її чоловіка просто інтрижка, але виявилося, що там все набагато серйозніше.
Спочатку Аня бігала до колишньої свекрухи в надії зіткнутися з колишнім чоловіком. Вона думала, що зможе повернути Костянтина, але все було марно.
Два рази за весь час Костя був один, без Влади, але тримався сухо, насторожено. А Аня розпливалася в посмішці і показувала фотографії сина. Їхнього сина.
Аліменти Костя став платити відразу, та й просто підкидав грошей або питав, що купити. Але ось зустрічатися з дитиною не поспішав.
Приходив раз на три місяці на годину і вважав, що цього достатньо. Аня розуміла. Дитина ще занадто мала, щоб брати її із собою на риболовлю або в тир.
Петя мало що ще розумів. Але без батька він став повертатися на живіт, без батька у нього прорізався перший зуб, перші кроки побачила мама.
Пізніше Костя теж не виявляв особливого інтересу до сина, коли той підріс. Навіть у Ірини Анатоліївни онук бував частіше ніж у нього.
Петя забігав до неї після уроків, ходив на її прохання в магазин або ще кудись. Аня пишалася сином. Він робив все з доброти душевної, без настанов.
Останні п’ять років Аня все частіше і частіше стала бувати у колишньої свекрухи.
Та відразу після виходу на пенсію сильно змарніла. Ніби всі болячки, які так довго не давали про себе знати, раптом проявилися.
У Кості були свої справи, він відмахувався і говорив, що зайнятий. Дочка Ірини Анатоліївни жила з чоловіком у сусідньому місті, за три години їзди, і бувала у матері рідко.
Її дочка теж віджартовувалася, що матері просто на пенсії нудно, ось і вигадала вона собі недуги.
А Анна знала, що діагнози, які все додавалися в карті її свекрухи, були справжніми.
Вона допомагала тепер уже колишній свекрусі домагатися потрібних обстежень, вибивала безкоштовні ліки, санаторії.
Старалася, щоб вдома в Ірини Анатоліївни було менше клопоту, коли загострювалися хвороби, і холодильник не пустував.
Свекруха вважала, що можна прожити на бутербродах і кефірі, а Аня несла їй суп, друге і випічку.
На день народження матері сім’я все ж збиралася в повному складі. Приїжджала дочка Марина з чоловіком і дітьми, і Костя приходив зі своєю Владою. Приєднувалися родичі, як правило, до призначеного часу.
Аня ж приходила зазвичай до колишньої свекрухи рано вранці і допомагала готувати, накривати на стіл, а після святкування залишалася прибирати і мити посуд.
Сім’я дочки не залишалася ночувати, навіть коли день народження матері випадав на вихідні. Дочка підхоплювалася через дві години після приїзду і збирала всіх у зворотний шлях.
А Костя з новою пасією вважали, що це не їхня справа — намивати посуд. Аня залишалася. Розуміла, що свекруха буде розгрібати все це до ранку зі своїми хворими ногами.
Посміхалася на обурення Ірини Анатоліївни і відмахувалася: «Мені не важко, я зараз швидко. А чашки залишу, домиєте».
Анна це робила спеціально, щоб свекруха теж брала участь і відчувала себе господинею у власному домі. Так було і поки Анна жила в її квартирі, і так тривало досі.
***
Ірина Анатоліївна зателефонувала, як і домовлялися. Вона тягнула слова, хотіла почути від Анни хоч якусь пропозицію, як їй вчинити. Але Аня мовчала.
Відзначити ювілей, шістдесят п’ять років, вийде на повну пенсію, якщо скромно. А скромно не вийде.
— А у Кості ви не питали, може він оплатить банкет для матері? — раптом вимовила Аня.
— Не питала, щось я сумніваюся…
— А ви запитайте! Ви мати, він з часу нашого розлучення жодного разу, я так розумію, грошей вам не дав. Що там вони дарують, подарунки вже дуже дешеві.
— Аня! — перервала її Ірина Анатоліївна.
— Вибачте. — Аня зупинилася і вибачилася. Понесло. Шкода стало жінку, якій після виходу на пенсію слід було б відпочивати, а не повзати по поліклініках і лікарнях.
Аня хотіла б сказати, що діти повинні бути вдячні їй. Виховала двох дітей одна, після трагічної випадковості, що сталася з чоловіком. А вони…
Аня стрималася. Вона була іншою. Її виховали в строгості. Не можна навіть слова поганого сказати про батьків, не те, що не допомогти.
Це вилізла назовню вседозволеність, гра за правилами дитини, а не батька. Але так сталося. Ірина Анатоліївна була захоплена тим, щоб у дітей все було, коли там виховувати. Занадто м’яка.
Аня поговорила зі свекрухою і не прибрала телефон, а набрала Костянтину.
— Привіт. У мами день народження, що ти… ви подаруєте їй, — запнулася Аня.
— Привіт. Не знаю. Може кавоварку, у нас стоїть нова.
— Вона не п’є каву, їй не можна.
— Ну не знаю… Мантоварка є, здається.
— Манти вона теж не їсть, ти ж знаєш…
— Знайдемо щось… — Аня почула на задньому фоні питання Влади: «Хто там дзвонить?»
— Зачекай. — Аня розуміла, що він зараз кине трубку. — Мама хотіла б відзначити ювілей у кафе. Може, організуєш, у неї немає таких грошей.
— Я-я-я? — простягнув Костя з таким здивуванням, що відповіді тепер Ані можна було і не чекати. Тепер їй хотілося кинути трубку.
— Я зрозуміла, забудь. — Аня натиснула кнопку на телефоні.
Наступного дня Анна сама зателефонувала Ірині Анатоліївні і, між іншим, сказала, що на роботі її пригостили новим салатом.
Він такий смачний і готувати його швидко, так що йому точно бути на святковому столі — гостям сподобається. Аня за свекруху прийняла рішення відзначати ювілей вдома.
Петя активно допомагав, за списком за тиждень купив всі необхідні продукти тривалого зберігання, а Аня з’їздила на ринок, щоб купити овочі, курку, копченості, сир та інші продукти для святкового столу.
У день народження свекрухи, Аня помінялася змінами, щоб допомогти Ірині Анатоліївні з приготуванням їжі та прибиранням.
Петя з матір’ю принесли розкладний стіл з кухні і поставили його в центрі вітальні, накрили білою скатертиною.
Аня поставила на стіл у вазі величезний букет жовтих хризантем — улюблених квітів колишньої свекрухи. Анна бігала з кухні в кімнату, Петя допомагав, повернувшись зі школи.
Ось уже на столі не залишилося вільного місця. Аня посміхнулася і посадила Ірину Анатоліївну з онуком за стіл.
— Давайте, я вас сфотографую. Давно не робили знімків.
— І разом давайте якось, — запропонувала іменинниця.
Анна намагалася кожне свято робити хоча б кілька спільних фотографій сім’ї. Фотографувала зазвичай вона. І роздруковувала свекрусі знімки теж.
Нарешті, почали збиратися гості. Першою приїхала дочка з родиною. Стало шумно. Діти хапали все зі столу і бігали з їжею. Аня мовчала і поглядала на свекруху.
Рівно о шостій вечора приїхав син з Владою. Син з порога простягнув матері в руки набір ножів і привітав, обійнявши. Влада обмежилася посмішкою.
За столом Аня встигла підняти один тост, а всі накинулися на їжу. Як завжди. Ні розмов, ні новин. Тільки стукіт виделок і ложок, та суперечки дітей дочки.
— Салат якийсь новий, цікавий, що там, мамо? — дочка відірвалася від тарілки.
— Це в Ані питай, вона його готувала.
— А-а-а, — тільки й промовила дочка, відразу втративши інтерес до складу салату.
— Курочка у тебе щоразу чудова, з такою апетитною скоринкою, правда ж, Влада? — син повернувся до своєї супутниці.
— Так, смачна, як завжди, — підтримала Влада Костю.
— Так це Аня вже років п’ять або більше готує гаряче на стіл.
Костя мовчки подивився на Владу, потім на Аню і глибоко зітхнув.
— Давайте сьогодні сфотографуємося всі разом, не забудемо, — радісно вимовила Аня.
— Зачекай. — Ірина Анатоліївна посадила жінку, яка підскочила, назад. — У мене є невелике оголошення. Я хочу дещо повідомити зараз, щоб усі чули.
Для Анни ця новина теж була несподіванкою. Усі замовкли, завмерли.
— Вам, діти мої, це рішення може здатися дивним, але я так вирішила і рішення свого не зміню. Прошу прийняти як є. Я проконсультувалася і свою квартиру я подарую Петі.
— Ох, — дочка притиснула долоню до грудей.
— Не треба охати, — Ірина Анатоліївна підняла ліву руку вгору.
— Ось чому Анна завжди тут метушиться, стіл накриває. Через квартиру. Зрозуміло, — майже проспівала Влада.
Костя подивився на Аню, потім на матір.
— Не очікував.
— А що ти очікував? — запитала мама.
— Так. До речі, — перебила дочка. — Чому Петі, а не нашим дітям. Це теж твої онуки. Причому Свєта народилася раніше. Вона перша онука.
— Я так вирішила, — повторила Ірина Анатоліївна.
Вперше Аня бачила свекруху такою серйозною і твердою у своїх намірах.
— Дякуємо, та ми, напевно, будемо збиратись. Хутчіше, діти, нам ще їхати далеко. Дякую, мамо, Аня. Костя, бувай, побачимося.
Костя мовчки жував. Влада сиділа, спираючись на спинку стільця, і єхидно дивилася на Аню.
— М-да.
— А як же спільне фото? — намагаючись зупинити весь цей цирк, вигукнула Анна.
— Ой, зовсім забула про подарунок, — дочка простягнула в коридорі матері набір: скатертину і серветки червоного кольору.
Ірина Анатоліївна не любила червоний. Аня подивилася на свекруху і стиснула зуби. Як так.
— Мамо, ми теж додому, завтра рано вставати, — Костя вже стояв у дверному отворі.
Губи Ірини Анатоліївни затремтіли. Вона стримувала сльози, стоячи в маленькому коридорчику. Пішла дочка з сім’єю, пішов син зі співмешканкою. Нічого не розуміючий Петя кліпав очима.
— Навіщо ви це зробили? Вам ще жити й жити, — запитала Аня.
— Ось тому я хочу залишити квартиру Петі. Якби я сказала тобі. У-у-у-у, вони б тебе живцем з’їли. А так. Ти моя колишня невістка, а він мій рідний онук, розумієш різницю?
Аня замовкла і важко зітхнула. Вона не розуміла, навіщо був весь цей цирк з боку свекрухи.
— Ти теж повинна прийняти моє рішення. Оформимо все якомога швидше, чуєш?
— Добре, Ірина Анатоліївна. Торт будемо? Шкода, що всі розійшлися.
— Звичайно. Став чай. Моя сім’я залишилася, — посміхнулася свекруха і, поплескавши Петю по плечу, покликала в кімнату.
Прийняти таке рішення матері, звичайно, діти були не в силах. Навіть дзвонили, приходили, просили, цікавилися, чи не змусила Анна матір прийняти таке рішення. Та що там, погрожували.
Але Ірина Анатоліївна стояла на своєму. Вона оформила квартиру на онука, законним представником якого виступила, звичайно, Анна.
Нікого з дітей не цікавило, як почувається мати, чим живе, ніхто не запитав про ліки чи здоров’я, чи потрібно їй щось купити в магазині, допомогти по дому, всіх цікавила тільки квартира, яка відійде Петі та колишній невістці.
