Про те, що вона нічого з себе не представляє, Віра дізналася в п’ятницю, проводячи в колі подруг найчудовіший з вечорів за останні кілька місяців.
Вони давно не зустрічалися, що не дивно: у Віри було четверо дітей і чоловік, який пропадав на знімальному майданчику з ранку до ночі, намагаючись забезпечити сім’ї гідне існування.
Не те, щоб вони серйозно захопилися вирішенням демографічного питання, просто Віра любила дітей, а чоловік мріяв про спадкоємця.
На четвертій дочці вони вирішили зробити паузу – хто знає, може, з часом винайдуть чарівну таблетку, яка дозволить їм точно обзавестися хлопчиком.
– Тільки не кажи, що ти знову при надії, – сказала Віолетта, коли Віра написала в загальному чаті, що може зустрітися в цю п’ятницю. – Ми коли-небудь вже нап’ємося з тобою чи ні?
– Ось у п’ятницю і нап’ємося, – пообіцяла Віра. – Ми відучуємо Оленку від грудей, і Павлик взяв два вихідних дні, щоб посидіти з нею.
Я на вечір втечу, щоб не миготіти перед нею зі своєю молочною фермою, повернуся пізно, коли вона буде спати.
А завтра поведу дівчаток у дитячу кімнату, поки Павлик буде вчити Оленку їсти з пляшечки.
Вечеря вийшла чудовою: вони пішли в своє улюблене місце, де подавали найкращі креветки на грилі і салат з хрусткими баклажанами, додавши до цього парочку пляшок ігристого.
Віолетта прийшла розпущена, як завжди, томно закочувала очі, розповідаючи про свої успіхи в молекулярній біології.
Дивлячись на її обличчя грецької богині, складно було уявити, що статті Віолетти цитуються кращими розумами, але це було так: вона єдина з трьох однокурсниць стала справжнім вченим зі світовим ім’ям.
Даша з’явилася в спортивних штанах і футболці з непристойним принтом, так що навіть Віра поруч з нею відчувала себе красунею.
Віра влізла у вузьке ошатне плаття, відшукала не засохлу туш і навіть губи нафарбувала блиском, взятим у старшої дочки.
Даша виглядала немов гопниця з околиці і говорила так само, але насправді вона очолювала великий відділ у міжнародній компанії, вирішуючи щодня найскладніші стратегічні завдання.
– Ой, дівчата, як добре, що ми всі разом зібралися! – простягнула Віолетта, поглядаючи своїми котячими очима на чоловіків за сусіднім столиком. – Тисячу років же не бачилися!
– Ага, – підтвердила Даша. – Сподіваюся, тепер Віра не буде відмовляти нам у п’ятничних посиденьках, прикриваючись годуванням дитини за розкладом.
– Не буду, – рішуче заявила захмеліла Віра.
– Які цікаві екземпляри, – задумливо промовила Віолетта, продовжуючи обеззброювати своїм поглядом чоловіків за сусіднім столиком.
– Тобі треба вийти заміж, – сказала Віра. – Скільки можна стрибати з одних стосунків в інші? Стільки енергії на це витрачаєш!
– Я тебе благаю! Ще не вистачало: вийти заміж, щоб якийсь самець посадив мене за пелюшки і борщі? Я що, для цього десять років створювала собі ім’я, щоб в один день стати ніким?
– Правильно, – підтримала Даша. – Мій он тільки й мріє, щоб я звільнилася і прасувала йому сорочки, і Мар’яна туди ж.
А я йому така: ти мене за що вибрав, за те, що я успішна і крута, чи за те, що я нічого із себе не представляю?
Подруги не помітили, що з кожним сказаним ними словом очі у Віри наповнюються сльозами.
Тільки коли вдосталь пройшовшися по всіх знайомих, які нічого з себе не представляють, вони вирішили отримати згоду Віри, обидві різко замовкли, зрозумівши, що подруга плаче.
– Віра, ну ти чого?
– Виходить, я теж нічого з себе не представляю, – схлипуючи, відповіла вона.
Подруги навперебій почали її переконувати в тому, що вона дуже навіть представляє, просто зараз такий період.
– Ти ж була кращою на курсі, – нагадала Віолетта.
– І зараз будь-кого за пояс заткнеш, якщо вирішиш вийти на роботу, – підтакувала Даша.
Спочатку Віра не дуже погоджувалася з втішними словами, але через пару ковтків ігристого в голову полізли незвичні думки.
А що якщо вона дійсно марнує свій талант і здатна на більше, ніж міняти памперси і пекти млинці на сніданок?
– Давай ти не підеш сьогодні додому, поїдемо до мене, – запропонувала Віолетта. – Обговоримо, з чого почати, у нас є місця в лабораторії, я поговорю, щоб тебе взяли, зможеш працювати з дому.
Пропозиція була привабливою. Віра набрала номер чоловіка і не дуже зв’язним текстом пояснила, щоб сьогодні він її не чекав.
– Добре, – смиренно погодився Павлик. – Так навіть краще, Оленка не відчуватиме твого запаху і миттю засне.
– Вибачте, хлопці, – сказала Віолетта, коли, розрахувавшись, вони підвелися і зібралися йти. – Сьогодні не ваш вечір.
Вони викликали таксі, спочатку завезли Дашу, потім поїхали до Віолетти.
Квартира у неї була велика і стильна, але, на погляд Віри, ніби нежитлова. У холодильнику було порожньо.
«Я не готую, – пояснила Віолетта. – Нема часу на це витрачати, простіше доставку замовити або в їдальні поїсти».
Лампи у вітальні мерехтіли холодним світлом, хіба що стіл, завалений книжками і паперами, видавав хоч якусь присутність життя.
Вони збиралися говорити про науку. Але розмова чомусь перейшла на чоловіків.
При Даші Віолетта не показувала, що насправді страждає через відсутність постійного кавалера, а Вірі вирішила поплакатися в жилетку.
– Я не розумію, що в мені не так? Ось останній, наприклад, Іван. Просто в один день перестав мені відповідати! І наш чат видалив!
Я його питаю: у чому справа? А він такий: ну, нарешті ти зволила задати мені хоча б одне питання!
Виявляється, я мало цікавилася його життям і мало його підтримувала! А я що, нянька, чи що? Нехай до психолога йде, якщо йому погано!
– Взагалі-то, ти не права, – тихо сказала Віра. – Всім нам важлива підтримка, особливо чоловікам. Це ми можемо поплакати, ніхто нічого не скаже.
А чоловіки не плачуть, як відомо. Доводиться тримати в собі. Тому важливо, щоб хтось близький міг вислухати і поспівчувати.
– Ой, яка розумна! – образилася Віолетта і замовкла.
– Не дуйся, – сказала Віра. – Якщо тобі не хотілося його підтримати, значить, ти просто його не любила. Я, знаєш, як через Павлика завжди переживаю!
Вони ж весь час десь в області працюють, то в дощ, то в сніг, і проблеми ці вічні, він на нервах завжди, ще й замерзлий, голодний.
Але отримає від мене повідомлення, і відразу легше, він сам мені про це каже. А ще я йому сюрприз із собою кладу: цукерку в кишеню ховаю або записочку. Це правда допомагає.
Віолетта раптово розридалася.
– Так у тому вся справа, я його кохаю! Я вже й на свою гордість наступила, написала йому, а він не відповідає!
– І що ти йому написала?
Віолетта схлипнула, потикала в своєму телефоні і простягнула його Вірі.
«Може, досить дутися?» – писала Віолетта.
Віра зітхнула.
– Ну а що б та написала?
– Можна?
– Давай.
Віра забігала пальцями по буквах.
«Вибач, що раніше була такою черствою. Мені не вистачає тебе і наших розмов. Як у тебе…»
– Ким він працює?
– Лікарем. Кардіологом. Я на прийомі з ним познайомилася, у мене аритмія, ти ж знаєш.
– А ще що? На що він скаржився? Які там проблеми?
– Сестра у нього там щось витворяє, матері нерви псує. Але я що, повинна йому з сестрою допомагати?
– Повинна, – твердо сказала Віра і продовжила писати:
«Як у тебе на роботі, все гаразд? Як сестра, мама? Хвилююся за тебе».
Вона показала повідомлення Віолетті, та скривилася.
– Та він не відповість.
– Перевіримо?
На кнопку «відправити» Віолетта натиснула сама. Через пару секунд загорілися дві зелені галочки – прочитано. Обидві завмерли над телефоном, боячись навіть дихати.
«Ти що там, напилася, чи що?» – написав Іван.
Віолетта подивилася на Віру. Та набрала:
«Ні. Просто скучила. І усвідомила, що була не права».
Наступне повідомлення він писав довше. Віолетта тричі прочитала його розповідь про те, як сестра потрапила в поліцію, і цього разу відповіла сама.
Віра занудьгувала, спостерігаючи за тим, як подруга не відриває погляду від телефону і посміхається.
Їй раптом захотілося додому: перецілувати дочок, обійняти чоловіка, покачати на руках Оленку. Може, ну її, цю кар’єру? І нехай вона із себе нічого не представляє. Може, її вміння – це млинці і борщі?
– Він хоче приїхати! – округливши очі, вимовила Віолетта.
– То погоджуйся!
– А ти?
– Я додому поїду.
Віра подивилася на годинник – всі вже лягли спати, розбудить, як пити дати. Віолетта, мабуть, зрозуміла її сумніви і швидко промовила:
– Давай Даші подзвонимо? Переночуєш у них, вона тільки рада буде!
Даша відразу погодилася, і через пів години Віра була у другої подруги. Та постелила їй у гостьовій кімнаті і сказала, що з неї сніданок.
Віра спала погано, хоча цієї ночі ніхто не будив її криками, проханням зводити на горщик або полежати з нею трохи, бо страшно.
Вона перевіряла телефон, чи не напише Павлик, але з одинадцятої вечора його не було в мережі.
Вона встала о сьомій і пішла на кухню пекти млинці.
– Млинці на сніданок? – зраділа шестирічна Мар’яна. – Нічого собі, як круто!
– Сядь рівно, – гримнула на неї Даша. – І ногу опусти.
Чоловік Даші від млинців теж не відмовився.
– Ось, Дашенька, як повинна поводитися ідеальна дружина, – промовив він.
– І не мрій! – огризнулася Даша. – Віру вже забрали, а інших таких немає.
– А я вчора на підготовці зірочку отримала, – повідомила Мар’яна. – Мамочко, хочеш, покажу?
– Я що, зірочок не бачила? Краще скажи, чому зв’язку на гімнастиці досі не вивчила? У чаті писали, що Мар’яна і Карина тільки не готові до змагань. Ти що, найтупіша?
Віра побачила, як у Мар’яни затремтіла губа, і спробувала перевести тему:
– Ходімо, покажеш мені свої зірочки? У Аліси на підготовці теж дають наклейки, тільки котиків і курчат.
– Курчат? – здивувалася Мар’яна.
– Уявляєш? Я теж здивувалася. Ходімо, я вже сто років не була в твоїй кімнаті, покажи, що там у тебе. Мама казала, що тобі купили комп’ютер?
Вона відвела Мар’яну, а Даша, потім, в машині, коли підвозила її додому, раптом тихо сказала:
– Знаєш, ти вмієш набагато більше, ніж ми з Віолеттою, разом узяті.
– Не треба мене втішати, – посміхнулася Віра. – Я зрозуміла, що не всім бути великими. Що, мабуть, я природжена домогосподарка.
– Ні, – похитала головою Даша. – Ти вмієш кохати, а це багато вартує.
Віра не знайшла, що на це відповісти. Хіба можна вміти кохати? Хіба це не дається всім за замовчуванням?
Не встигла вона відкрити двері, як дівчата обліпили її з усіх боків, почали галасувати навперебій.
У квартирі пахло оладушками. Оленка на руках у чоловіка із задоволенням пила молоко з пляшечки, але побачивши Віру, голосно розплакалася.
– Ти моя крихітка!
Віра притиснула доньку до грудей і відчула себе найщасливішою.
– Добре відпочила? – запитав Павлик.
– Нормально, – відповіла Віра. – Дуже скучила.
– Я теж. Тебе подружки, мабуть, там не нагодували. Ходімо, я оладок насмажив.
Вони сиділи на кухні і їли оладки з варенням, яке Віра варила влітку сама. Їй більше не здавалося, що вона нічого з себе не представляє.
Але п’ятничні зустрічі вона вирішила повторювати: їм всім потрібно іноді подивитися на себе з боку, щоб зрозуміти головне.
